"Історій про Калуш є вдосталь, і про це треба нагадувати й писати. Тепер мені хочеться показати у творах більше &qu Андрій Бачинський народився в Калуші. Навчався в школі №6, де нещодавно відбулася презентація книги “140 децибел тиші”.
— Шоста школа — моя ровесниця: щойно її заснували, моя мама почала там працювати і я в тій школі ріс. Дуже любив відвідувати бібліотеку, а кабінет фізики був моїм улюбленим. У мене завжди було два захоплення в житті. Оскільки мама — філолог, і вдома було багато книжок, то дуже любив читати. А ще дуже любив фізичні прилади. Можливо, через романтику 70-80-их, коли всі хлопці мріяли бути або космонавтами, або пілотами. Я хотів стати конструктором приладів, що, зрештою, і зробив. У мене був класний вчитель з фізики Роман Пруц, який мене “тягнув” у цьому напрямку. Він прищепив мені любов до фізики.
БЛИЗНЮКИ НА ХЕЛЛОВІН
Після армії Андрій Бачинський вступив до “Львівської політехніки”, де здійснив юнацьку мрію і став радіоконструктором. Та на початку 90-их уся радіопромисловість вмерла, тож, кілька років калушанин працював у Політехніці. Тоді Андрій Бачинський і гадки не мав, що колись буде літератором. Поштовхом до цього стало народження дітей.
— Коли народилися діти, виникла потреба розказувати їм казки-байки. У той час і зародився потяг до літератури.
Точкою відліку для початку літературної діяльності Андрія Бачинського стала екскурсія замками. Коли дітям стало нудно слухати гіда, калушанин взявся оповідати їм цікаві історії, у яких головними героями стали Даринка та Остап.
— Ми з дітьми їздили замками Львівщини. Зокрема, побували в Олеському та Підгорецькому. І нам трапилася гід, яка дуже нудно нам проводила екскурсію. Ми вже були в неї десь 20-ою групою за день, тож, це і не дивно. Діти крутилися і нудьгували. Щоб їх зацікавити, я на ходу вигадував історії про привидів, що гуляють замками тощо. Проте, я розповідав щось і зразу ж забував. Ввечері перед сном діти запитали, а що трапилося далі. Тоді я зрозумів, що мені треба занотувати оповідки. Отак почалося моє писання.
У 2009 році дитяче видавництво “Грані-Т” організувало конкурс пригодницьких книг для дітей. Ні на що не сподіваючись, Андрій Бачинський надіслав свої розповіді про Остапа і Дарину. У підсумку, повість калушанина перемогла серед майже тисячі учасників.
— Коли я приїхав на нагородження в Київ, головний редактор видавництва відвела мене в бік і сказала, аби я продовжував писати.
Так і з’явилися на світ “Неймовірні пригоди Остапа і Даринки” та “Канікули Остапа і Даринки”. Цікаво, що діти Андрія Бачинського — близнята. Народилися вони в Калуші у ніч на Хелловін. І якщо в місті на день народжувалося двоє-троє дітей, то в ту ніч — їх народилося аж шістнадцять. Причому, близнята були останніми. Містика супроводжує Остапа і Даринку ще від народження.
— На своїх дітях я, виходить, експерименти ставлю. У перших книгах були трохи моторошні епізоди з історії середньовіччя. Тоді моя молодша донька, якій було п’ять років, боялася, часом і плакала. Я розумів, що все-таки треба згладжувати деякі моменти. Хоча зараз такі діти… Тиждень тому я читав лекцію для дитячої літературної школи до 10 років. Кажу: “От ви виростете, і будете знати, що є такий американський письменник жахів Стівен Кінг”. А вони мені: “Та знаєм, читали”.
Андрій Бачинський уважно ставиться до деталей: у книжках багато історичних епізодів та персоналій, тому письменник обов’язково читає кілька праць перед написанням власного тексту.
— У своїх книгах я намагаюся не припускатись ляпів. Щодо історії. Перед написанням я обов’язково студіюю кілька історичних книжок, аби нічого не наплутати. Хочеться дітям дати і пізнавальні моменти. Я вивчаю легенди і намагаюся їх переосмислювати.
МІСТО ГЛУХОНІМИХ
Остання книга калушанина тісно пов’язана з Калушем. Кілька років Андрій Бачинський виношував ідею книги про глухонімих дітей. Це — близька тема для письменника, і, водночас, складна і, практично, незаймана в літературі. Якщо перші книги створювалися доволі довго, то “140 децибел тиші” калушанин написав за два тижні.
— Я насправді їздив в інтернат, спілкувався з вчителями і дітьми. Тому книга — про справжніх і справжнє. Мав відчуття, що мушу це написати, але не розумів, як же це подати. Як на письмі передати мову глухонімих, наприклад. Тому я їхав до них, аби переосмислити це для себе. Коли в інтернаті мені розповіли ключову історію, що й стала основою книжки, усі пазли склалися докупи: з першого до п’ятнадцятого січня у мене написалася книжка. Я вагався, чи буде вона комусь цікавою, чи знайде відгук, чи потрібна вона взагалі. Письменниця Оксана Сайко була першим читачем “140 децибел тиші”. Прочитавши, вона сказала, що я мушу це видати. Тоді я подзвонив у Видаництво Старого Лева, і вони зробили висновок, що цю нішу треба заповнювати.
Задум розповісти людям про дітей та людей з особливими потребами в Андрія Бачинського виник давно. Ще 15 років тому він потрапив на Захід, де на вулицях побачив багато неповносправних людей. Тоді письменник зрозумів: у нас неповносправних не менше, але вони сидять вдома. Натомість в Європі для таких дітей чи людей створено належні умови.
— Калушани зустрічалися з глухими дітьми, бо у нас два інтернати — єдині на всю область. Але у Львові, приміром, діти не знають про інакших дітей. Коли я років 15 тому потрапив на Захід, то здивувася: звідки там так багато неповносправних людей? У нас вони теж є, їх сотні тисяч, але вони сидять вдома. Натомість в Європі таких дітей чи людей не вважають неповносправними, а просто — з особливими потребами. Для них створено спеціальні умови, в яких вони можуть пересуватися і комунікувати з іншими. У нас ставлення інше:, сидіть зі своєю пенсією вдома і не рипайтеся. Це був перший порив, аби розказати про таких людей в Україні. Вони є — і вони дуже цікаві, дуже світлі.
“140 децибел тиші” — спроба привідкрити завісу: подивіться, що глухі є, і вони — класні.
— Коли потім бачиш, як ці світлі діти здебільшого стають попрошайками, волоцюгами, то стає дуже прикро. Всі вони дуже талановиті. Але їм не дають можливості розвиватися. Хоча зараз в деяких навчальних закладах створюють кафедри для глухих.
У природі діє закон компенсації: якщо людина позбавлена слуху, приміром, то у неї чудово розвинене інше вміння. Глухонімі можуть сконцентруватися на роботі — і зробити її ідеально.
— На Львівщині є село Підкамінь. Там також розташований інтернат для глухих дітей. І там же ж є велика меблева фабрика, де вони потім працюють. Всі найкращі більярдні столи в наших найкрутіших клубах роблять в Підкамені глухонімі. Це дуже тонка робота. Глуху людину не відволікають зовнішні звукові фактори і вона може цілком зосередитися на справі. З глухих виходять чудові столярі та різьбярі.
В калуському інтернаті Андрій Бачинський спілкувався з дітьми через сурдоперекладача. Та багато речей мовою жестів не можна передати.
— Я люблю говорити швидко, а з глухими треба говорити помалу. Їхня мова — дуже проста, пряма і відверта. Є багато речей, яких вони не могли зрозуміти. Коли я розповідав епізод з привидом — вони не знали, що ж таке привид. Такого жесту в їхній мові нема. Зате вони дивляться мультфільми: коли ми згадали про мультик “Каспер”, то вони зрозуміли. У чомусь їхня мова примітивніша: нема алегоричності, метафор тощо, але вона дуже щира.
Письменнику й самому цікаво, як діти сприймуть книжку про самих себе. Адже герої книги мають справжніх прототипів.
“140 децибел тиші”, передусім, для дорослих — щоб вони переосмислили долю дітей та людей з особливими потребами. До слова, 140 децибел — гранична межа звуку, при якій втрачають слух.
КАЛУШ ІСТОРИЧНИЙ
Наразі Андрій Бачинський працює над ще однією книгою, де, ймовірно, знову фігуруватиме Калуш.
— У майбутній книзі хочу розказати про Калуш історичний. За радянських часів людей зривали з їхніх місць — і вони втрачали своє коріння. Такою була ідеологічна мета більшовиків. Приїжджаючи в чуже місто, люди не дбають про нього, не цінують. На відміну від європейських містечок, у нас нечасто зустрінеш пекарню, що заснована в 15 столітті, а всі 50 поколінь родини — пекарі. Коли береш той хліб — відчуваєш дух і традицію. У нас це втрачене. Хочеться це повернути, зокрема, і в Калуш.
Історичних матеріалів про наше місто майже не збереглося, але письменникові хочеться повернути той колишній Калуш хоча б на рівні вигадки. Хоча — на основі фактів.
— Я вичитав, що Калуш був вотчиною польського короля Яна Собеського, де він мав свій маєток. Під Калушем трапилася дуже велика битва з татарами, коли місто спалили. Тоді Ян Собеський переміг. Він у Калуш не приїжджав, але його дружина “Марусенька”, яка багато зробила для українських замків, у нашому місті бувала. А ще виявляється, що близький родич найвідомішого у світі львів’янина Захера фон Мазоха був не то війтом, не то старостою Калуша. Тобто історій про місто є вдосталь, і про це треба нагадувати й писати. Тепер мені хочеться показати у творах більше “калущизни”.
Сам Андрій Бачинський рідко буває в рідному місті: приїжджає два-три рази на рік в гості до мами. За цей час, зауважує письменник, Калуш дещо завмер: позаростали дахи заводів, новобудови позавішували мільйонами вивісок і банерів. Та найбільш прикро те, що в місті не цінують історичних пам’яток.
— Моя мама досі живе в Калуші біля шостої школи, і ми всією родиною приїжджаємо до неї. До бабусі — то святе. Тут діти люблять гратися з друкарською машинкою, яка колись значними зусиллями дісталася моїй мамі.
Та є речі, які мене дуже прикро вражають в Калуші. Це, передусім, спалений магістрат. У нас настільки мало в місті збережено пам’яток, а які є — тих не цінують. Магістрат ніхто й не намагається відновити, а на його місці хочуть хутко збудувати щось нове. Страшно гнітить концертний зал, який теж горів, і його ляпувато відновили. Прикро, що історії в Калуші не цінують. Може, тому, що справжніх калушан, що жили в старому Калуші, залишилося не так і багато. Колись кінотеатр “Відродження” був центром культурного життя міста. А зараз — там жаби квакають.
Втім, у Калуші відбуваються і позитивні зрушення. Найбільше надихає Андрія Бачинського ініціативна молодь.
— Наше покоління застрягло у розчаруваннях. Подорожуючи містами, я зауважив, що вже виросла генерація молодих та ініціативних, що не біжать, не тікають до Києва чи Львова, а намагаються плекати традиції на своїй маленькій Батьківщині. На Західній Україні навіть маленькі містечка мають свій гонор, свій стиль. Дивлячись на молодь, я часом відчуваю сором за себе: ми опустили руки, сказавши, що все зле.
Література не стала для калушанина ремеслом: Андрій Бачинський пише, коли йому хочеться. Та своїми творами калушанин заповнює напівпусту нішу підліткової літератури.
У нас є великий пласт дитячої і дорослої літератури. У бібліотеках кажуть, що читають діти до 5 класу, а потім раз — і провал. Чому? З сьомого класу починається підлітковий вік, бракує літератури, що була б підліткам цікавою. Тому Андрій Бачинський пише саме для такої авдиторії: аби це було пізнавально, захопливо і без ноток менторства.
— У дитинстві любов до містики я перейняв від Миколи Гоголя. Теперішнім дітям, які у 10 років читають Кінга, мабуть, геть не лячно від перегляду фільму “Вій”. Олександр Дюма прищепив мені любов до історії. Як фантаст на мене вплинув Олександр Беляєв. Зараз це смішно звучить, але тоді не було альтернативи, не було кого читати. Недавно я для себе відкрив українську літературу — зокрема, творіння “розстріляного відродження”, про яке наше покоління зовсім нічого не знало.
У творах Андрія Бачинського є чимало “калуських” персонажів. Це — люди, що вплинули на формування та становлення калушанина. Кожна книга спирається на власний досвід письменника, і ця справжність не може залишити байдужим
