Перша згадка про Угринови датується 1440-им роком, тобто цього року маємо 575-ту річницю | Фото: Тарас Федорів Навіть за офіційно підтвердженими на цей час даними, перша згадка про Угринови датується 1440-им роком, тобто цього року маємо 575-ту річницю! Варто нагадати, що Руське королівство (так називалась Галицько-Волинська Держава на пізньому етапі свого існування) формально було перетворене у підпорядковане Польщі воєводство тільки в 1434 році, а остаточно всі його території інкорпоровані (з ліквідацією Белзького князівства) тільки в 1462-му році. Тобто, якщо брати формально-юридично, то витоки Угриновів сягають часів існування давньої самостійної української державності!
У історичних джерелах згадується боярин Угрин часів могутніх Галицьких володарів (13 століття), князі Угринівські, а далі шляхта того ж імені, яка навіть мала свій герб, печатку та всі інші атрибути. Про існування укріпленого замку місцевого «дідича» в Угринові Старому, на місці злиття річок Бережниці та Солонець, знаходимо і в «Хроніці парохії Старого Угринова і Бережниці Шляхетської»…
Тепер всього на Західній Україні Угриновів нараховується більше десяти: найбільше на нашому Прикарпатті, у Калуському та Тисменицькому районах, а також на Львівщині, Тернопільщині, Волині. Щоправда, колись Угриновів було ще більше. Знане тепер велике село Рожнятівщини Петранка – це колишні Угринів-Слобода, Горішній Угринів і, найімовірніше, Новий Угринів. Ці населені пункти згадуються в історичних документах 16-17 століть. Та далі були татарські навали, війни та повстання проти іноземних поневолювачів… і центр поселення перемістився та розширився, а з часом – прибрав нової назви.
Не менш драматичною була доля Старого і Середнього Угриновів, вихідцями з яких і були перші господарі всіх інших Угриновів понад річкою Бережницею. Масова участь селян у повстанні проти поляків у 1648 році викликала великала панські репресії: десятки людей було схоплено і помордовано, а ті що вижили, стали ще більш безправними. Як пише тогочасна «Wielka Encyklopedya…» (Том.XXXIII-XXXIV.-C.449), у 1770 році Старий і Середній Угринови належали до Калуського староства Галицької землі Руського воєводства.
У подальшій історії Угринови повторювали долю цілого краю: 1772 рік — входження до Австрійської імперії, Старий Угринів і Середній Угринів в якості громади входили до Калуської домінії Стрийського циркулу. Слід зазначати, що і в церковному відношенні храми наших сіл були підпорядковані Львівської архієпархії, а не до Станиславова, тому щорічні Шематизми духовенства та інші архівні дані, здебільшого треба шукати у фондах галицької столиці, а не в сучасному обласному центрі…
Середній Угринів територіально і за кількістю населення ще на початку ХХ століття досягав 1,5 тисячі населення. До тисячі мешканців наближався і Старий Угринів. Незважаючи на нове поневолення — з боку міжвоєнної Польщі, наші краяни намагались жити своїм життям, розбудовувати свої громади. Особливої уваги приділялось питанням освіти та культури. У Середньому Угринові ще наприкінці ХІХ століття архівні документи згадують про існування Товариства імені Качковського, пізніше на зміну йому прийшли філії «Просвіти». Напевно, невипадково виходець із Старого Угринова Степан Стефурак став одним із перших відомих українських акторів у Львівському театрі «Руська бесіда», був особисто знайомим з Іваном Франком. Ще один діяч, доля якого пов’язана зі Старим Угриновом, Василь Костів (Верховинець) прославився як вчений- фольклорист, у 30-х рр. ХХ століття, після переїзду на Східну Україну, став там жертвою сталінських репресій. У вирі Другої світової війни загинув на чужині в 1944 році знаменитий вчений-лісівник, доктор філософії , а в минулому сотник УГА та державний діяч ЗУНР Микола Саєвич.
Вживались заходи і для господарської взаємодопомоги та самоорганізації: у Середньому Угринові діяв кооператив, господарсько-споживча спілка «Зоря», а в Старому Угринові аналогічна установа «В єдності – сила». Села між лісами з непокірним населенням не користувались довірою окупаційної влади. Адже , наприклад, на виборах до польського сейму, внаслідок агітації колишнього посла парламенту ЗУНР о.Андрія Бандери та його сина Степана, угринівці в абсолютній більшості проголосували за кандидатів Української Радикальної партії, в той час, як в довколишніх великих селах вдалось залякуванням, підкупом, обманом «протягнути» висуванців проурядової «Єдинки». Апогеєм непокірності Угриновів стали відкриті демонстрації до роковин ЗУНР біля символічних могил січових стрільців, кінні «бандерії» до Калуша на зустріч з митрополитом Адреєм і, нарешті, замах на польського ставленика – солтиса.
Щоб приборкати бунтівників права громади були ще більше нівельовані, Угринови ввійшли до Новицької гміни, а. Андрія Бандеру правдами-неправдами спровадили на іншу парафію на Стрийщині, особливо активну молодь піддали переслідуванням і навіть арештам. Так у польських тюрмах опинився Гриць Перегіняк – багаторічній співв’яpень С.Бандери, а в майбутньому — командир Першої сотні УПА на Волині. Але тиск ще більш згуртовував патріотів. Так в умовах нападів та погроз сільські хлопці власними силами збудували хату-читальню (тепер після кількаразових добудов і перебудов – це Народний Дім Старого Угринова). Прихід «перших совітів» приніс нову хвилю арештів, в 1940 році проведена перша депортація сімей «неблагонадійних елементів» зі Старого Угринова у Сибір. У 1947 році був другий етап. Але найбільш трагічним у долі Угриновів став 1950 рік!
Так як ще наприкінці 40-их років збройна боротьба за Україну під стягами ОУН –УПА в наших селах тривала, то комуно-більшовицької владою було прийнято рішення про масові репресії. На вигнання з рідних домівок були приречені 52 родини зі Старого Угринова та весь Середній Угринів. Що й було з нелюдською жорстокістю проведено комуною. Було скалічено долі десятків сімей, розсіяно по світах братів і сестер, батьків і дітей. НА весні, на самий Великдень, при досі до кінця нез’ясованих обставинах в полон до енкаведистів потрапив станичний Гнат Рученчин. А 18 листопада 1950 року, через зраду, було знищено повстанську криївку у «Медвіцькому», де фактично перебував провід ОУН-УПА Калущини. Військові заходи перейшли у подальше нищення сіл вцілому.
Середньоугринівська сільська рада як місцевий колгосп підлягали ліквідації, так як село мало бути повністю обезлюднене, а землі передавались сусіднім колгоспам. А у Старому Угринові до влади були приведені ті самі комуністи, які прислуговували окупантам при вивозі односельців у Сибір, зрадили останніх повстанців. Вони позаймали всі посади в колгоспі, сільраді, у їх розпорядження попереходили відібрані у вигнаних земляків хати і майно. Продовжувались вислужуватись перед ворогами і їх діти на нащадки.
Після смерті «вождя народів» вигнанці почали поступово повертатись у село. Їх не приймали, виганяли, не приписували, не давали роботи, переслідували, але вони долали все, щоб жити там, де чи збереглись, чи колись стояти рідні хати, де були могили батьків і дідів. Поряд з окремими людьми, яких оголосили ізгоями, негласно «ворожими» продовжували вважатись і загалом села. Вихідці з Угриновів принципово не могли займати керівних посад у колгоспі, центральною садибою якого стала сусідня Новиця, та навіть на побутовому рівні «бандерівці» постійно відчували дискримінацію.
Навіть, якщо щось і робилось в Угриновах комуністами, то не стільки для самих місцевих жителів, як з міркувань втілення «політики партії». Так як староугринівські діти довгий час вчились у родинній хаті Бандерів – священичій резиденції, то в селі швидкими темпами було збудовано нове приміщення школи. А для того, щоб ще більше понизити статус земляків С.Бандери, центр об’єднаної з 1954 року спільної для обох Угриноів сільради було перенесено із Старого Угринова – у Середній (якраз у приміщення старої школи). Практично більше ніяких інших нових об’єктів соцкультпобуту на території оголошених «неперспективними» селах радянська влада будувати не мала наміру.
Чи є перспективи в Старого і Середнього Угриновів у незалежній Україні? Покаже час. Але, з огляду на те, що останніми роками знову все частіше інспіруються розмови про необхідність ліквідувати повноцінне самоврядування на рівні власне Угриновів, про необхідність укрупнення-приєднання цих сіл, то «економічно потужніших» сусідів закрадається сумнів щодо того, що історична справедливість буде дотримана.
Хіба не правильним було б врахувати при ухваленні таких надзвичайно важливих рішень непростого минулого Бандерівського краю, надати спочатку особливе сприяння та підтримку громадам, які були ніби «кістка в горлі» всім колишнім окупантам, а тільки тоді, через якийсь час, оцінювати шанси і доцільність самостійного існування громади Старого і Середнього Угриновів?!
