На схилі літ повернувся в Боднарів єдиний син Олександра Луцького Богдан і взявся за заснування історико-етнографічного Попри популярність і розрекламованість засновника волинської половини УПА Клячківського-Савура, мало хто знає Олександра Луцького, хоча він був нашим земляком — уродженцем села Боднарів Калуського району. Та й Клячківського-Савура висунув у керівництво саме Луцький у часи керування Станіславським проводом ОУН. Також керівництво ОУН пропонувало Луцькому замінити Шухевича на посту головнокомандувача, від чого він відмовився.
Отож, за умови знання калушанами цього всього, цілком імовірно було спорудження пам’ятника в Калуші іншому герою — Олександру Луцькому. Однак, окупантам вдалося не тільки вбити Олександра Луцького, а й стерти більшість інформації щодо нього. А наші історики-земляки не виявляли активності щодо висвітлення діяльності Луцького ще й переважно з кар’єристських міркувань – було набагато вигідніше писати опуси про “визволення Прикарпаття Радянською Армією”, отримуючи при цьому посади і звання.
Отож, необхідно калушанам надолужити брак інформації щодо Олександра Луцького.
У ПОШУКАХ ІСТИНИ
Народився він 16 листопада 1910 року, тобто 105 років тому. Сама дата народження відсутня в усіх історичних довідниках, не знали її й родичі, а автори деяких книжок вигадували довільні дати, не підкріплені жодним документом, часом навіть змінюючи рік народження. Надати мені цю інформацію відмовилися й у відділі реєстрації громадського стану по Калуському району, посилаючись на закони та підзаконні акти. Для її встановлення довелося провести пошуки в Івано-Франківському обласному державному архіві — тривалі, бо нічого не вдалося знайти у фондах Боднарівського постерунку поліції, повітового управління поліції, воєводського управління поліції, Станіславської тюрми.
І тільки у фонді закладів освіти знайшовся журнал успішності учнів Станіславської української гімназії за 1925-1926 роки, у якому на 144 аркуші містилася інформація про Олександра Луцького.
Записаний як Олександр, хоча рідні та знайомі називали його Олексою. До слова, Луцький був єдиним із класу, котрому доводилося щоденно їхати поїздом на навчання у Станіслав і повертатися додому у Боднарів. Решта учнів жили у Станіславі або наймали житло. Причиною була нестача коштів на найм квартири і харчі у місті, а це свідчить не тільки про додаткові труднощі в навчанні, але і про його вольові якості щодо подолання перешкод. Саме під час навчання в гімназії він вступив до ОУН, за що був ув’язнений на 5 років. Після піврічної волі, поєднаної з активною підпільною роботою, — повторно ув’язнений. Далі біографія калейдоскопічна й уривчаста.
Відомо, що Олександр Луцький втік із тюрми, скориставшись підходом радянських військ. У вересні 1939 року нелегально працював під чужим прізвищем в органах Радянської влади в одному з виконкомів Станіславської області і навіть був обраний депутатом Народних Зборів Західної України. Подав заяву у Львівський університет, але під загрозою арешту в листопаді перетнув радянсько-німецький кордон, навчався в Кракові на курсах підготовки військових кадрів ОУН(б), займався організаційною діяльністю ОУН, у березні 1940 року повернувся у Станіславську область, де в березні-листопаді 1940 року очолював Станіславівський обласний провід ОУН, вів роботу зі створення підпільної мережі в регіоні, у листопаді був викликаний до Кракова на конференцію. Учасник 2-ї конференції ОУН у Кракові (лютий 1940), підтримав фракцію С. Бандери.
Один з організаторів батальйону «Нахтігаль», керівник мобілізаційного відділу Проводу ОУН(б). Учасник 2-го Великого Збору ОУН у Кракові (березень 1941). Воював у складі батальйону «Нахтігаль», а від кінця 1941 і до початку 1943 командував взводом у 201-му батальйоні охоронної поліції в Білорусі, звідки разом з іншими українцями дезертирував, відмовившись служити німцям.
Заступник військового референта Проводу ОУН. За його ініціативою та за наказом Головного військового штабу УПА від 15 липня 1943 р. велося створення Української народної самооборони (УНС) в Галичині, а сам він став її командиром (УНС на серпень 1943 р. налічувала приблизно 2 тис. бійців і вела бої з радянськими партизанами С.Ковпака, німцями та загонами Армії Крайової). У грудні 1943 р. на її базі було сформовано групу УПА-Захід, якою О. Луцький командував від грудня 1943 р. до 26 січня 1944 р. З жовтня 1943 до березня 1944 р. О. Луцький — член Проводу ОУН(б).
А в травні 1944 р. по дорозі у відрядження на Холмщину він був заарештований гестапо й до червня утримувався в ув’язненні.
Впродовж серпня-вересня 1944 року Олександ Луцький командує спеціальною групою УПА-Захід-Карпати, яку провів крізь фронти і вивів у район Чорного лісу.
29 січня 1945 р. в селі Бабин Середній за участі зрадника Чижевського співробітниками НКВД УРСР захоплений разом із дружиною — підпільницею ОУН Юлією Луцькою (10 серпня 1946 р. засуджена до 10 років позбавлення волі). На допитах після півроку катувань і очної ставки з Чижевським докладно розповів про історію творення УНС. Вироком Військового трибуналу військ МВС Українського округу від 10 серпня 1946 р. О. Луцький був засуджений до вищої міри покарання. Страчений у м. Києві 13 листопада 1946 року.
КАЛУШАНИ ЗЕМЛЯКА НЕ ПАМ’ЯТАЮТЬ
Після здобуття Україною незалежності справу Луцького переглядали посткомуністичні органи прокуратури і суду, але вірності українським ідеалам йому не пробачили і не реабілітували.
Натомість односельці поставили в центрі Боднарова пам’ятник Олександру Луцькому та його побратиму-однолітку Михайлу Дяченку. У Львові його іменем названа вулиця. Калушани ж не пам’ятають і не шанують видатного земляка.
У «Літописі УПА» (том 9 нової серії) 170 сторінок (пів тому!) відведено витягам із протоколів допитів Олександра Луцького.
На схилі літ повернувся в Боднарів єдиний син Олександра Луцького Богдан і взявся за заснування історико-етнографічного музею у приміщенні колишнього фельдшерсько-акушерського пункту. Ініціатива похвальна, особливо на фоні молодших і пасивних земляків. З метою поговорити з ним і довідатися про його батька поїхав я у Боднарів.
Земляки зразу вказали його хату – неподалік від музею на березі Лукви. Заходжу, зустрічаю літнього чоловіка, відрекомендовуюсь, подаю знайдені мною в архівах документи щодо його батька. З’ясовується проблема – чоловік майже не бачить. Пояснює – ще торік бачив чудово, організовував музей. Але підійшла біда – почав утрачати зір, виявили катаракту обох очей. Назбирав 7000 гривень на операції, домовився у військовому госпіталі, та не встиг зробити – у червні стався інфаркт, відкладені кошти витратив на лікування. Жодних пільг на операцію немає.
Навіть щодо народження у Краківській тюрмі – жодного документа, у паспорті ж записано село Боднарів. І німецьких компенсацій дітям-в’язням нацистів – не отримував. Показує паспорт, а я зауважую запис по-батькові – «Олексійович», адже саме Олексою називали усі батька попри запис імені при народженні латиною «Alexander».
Розповідає далі, що мати народила напередодні Святої Вечері і казала, що ще можна було встигнути повечеряти. Але зауважую іншу дату – 7 січня 1942 року. Перепитую – відповідає, що так записали москалі при видачі паспорта, а поїхати у Краків і отримати справжні документи немає змоги. Перепитую і щодо інформації, почутої з документального фільму про врятування і переховування в монастирі сина Олександра Луцького. Так – підтверджує. Мама була членом рівненського обласного проводу ОУН і похідної групи ОУН. Після акту проголошення української державності гестапо заарештувало маму на Київщині і перевезло у Краківську тюрму, незважаючи на вагітність і пологи. Тільки та обставина, що його забрали монахині у греко-католицький монастир у Кракові, врятувала йому життя. Там він був, доки батькові не вдалося отримати відпустку з батальйону «Нахтігаль», де він був обер-лейтенантом, і забрати матір із тюрми і його – з монастиря та відвезти обох на Рівненщину до баби і діда, а сам мусів повернутися в батальйон. Забрав звідти їх батько тільки у 1943 році – після дезертирства з армії. Але батьки займалися підпільною діяльністю, а сина віддавали до родичів – в основному до тет, які й виховували. Для конспірації називав їх «мамами», тому крім справжньої мами мав ще багато мам, які дбали і яким завдячує теплом і доглядом. Також доводилося часто переїжджати від одних родичів до інших, міняти імена. Але москалі таки його вирахували – коли пішов до школи, і тоді вивезли у Красноярський край на мороз восьмирічного хлопця разом із тетою. Туди ж до них дозволили приїхати на заслання і мамі після відбуття 10-річного ув’язнення у концтаборах, але здоров’я мами було підірване і вона через рік померла. Коли термін заслання минув, Богданові не дозволили повернутися в село. КГБ постійно слідкував і «опікував» його аж до падіння СРСР, після чого довгий час довелося клопотати щодо ознайомлення з матеріалами справ на батьків. Таки вдалося добитися пересилання справ у Івано-Франківськ і їх прочитання.
Перепитую, чи знав дату народження батька, і пан Богдан називає 1 жовтня 1910 року. Знову перепитую про джерело інформації та підтвердження документами – нібито знайдена дата одним зі знайомих в Інтернеті. Заперечую – дата вигадана, бо в Інтернеті є тільки викладена мною дата 16 листопада 1910 року, і вона ж є і у поданій щойно ксерокопії сторінки гімназійного журналу. Пан Богдан перепитує, чи ця дата не є днем страти? Ні, бо стратили за 3 дні до дня народження. Ось так мені першому довелося повідомити сину дату народження батька.
Перепитую щодо причетності Чижевського до захоплення НКВД батьків, свідчення про зраду якого я чув від кількох людей. Розповідаю, що одного разу якась родичка Чижевського з Вістови істеричним криком на весь автобус втрутилася було в розмову на тему його зради, а я не мав інших аргументів, крім свідчень очевидців його зрад. Так, відповідає, мама стверджувала про участь Чижевського в операції для їх захоплення. І тут Богдан Луцький виймає ксерокопії матеріалів переслухання Чижевського контррозвідкою ОУН в 1947 році в Німеччині, отримані ним у музеї УПА в Івано-Франківську. Викритий у зраді та «всипанні» інших керівників ОУН, Чижевський зізнається у співпраці з НКВД-МГБ, розповідає про своє перебування в Москві з відвідуванням театрів і розваг та про відправлення в Німеччину для агентурної роботи в ОУН. Після складання Чижевським детального машинописного звіту й уточнюючих відповідей на запитання був відпущений назад до господарів у СРСР.
Далі пан Богдан провів у музей, показав його стан. Робота зупинилася зі втратою зору. І в музеї виникла ще одна проблема – щодо хлопців, які знайшли архів Михайла Дяченка і обіцяли віддати в музей. Але віддати обіцяли тільки Богданові Луцькому, оскільки йому довіряють, і не погоджуються віддавати нікому іншому. Та й немає кому іншому віддавати, бо ж у селі ніхто більше історією не цікавиться.
Ось уже рік є депутатом Верховної Ради сліпий і незламний Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича. А переді мною також сліпий і незламний Богдан Луцький – син людини №2 в УПА Олександра Луцького. І якщо Юрію Шухевичу неможливо відновити зір, то Богдану Луцькому – цілком реально. От тільки при нинішніх цінах на газ йому навряд чи вдасться знову наскладати грошей на операції.
Олег ДРОМИРЕЦЬКИЙ, спеціально для “Вікон”