"Важлива мені інформація про якісь культурні події все одно десь губиться, а на очі потрапляють здебільшого відрижк Довідка. Прозаїк, есеїст і журналіст Олег Криштопа народився 1978 року у Івано-Франківську. Він — один із авторів проекту журналістських розслідувань “Закрита зона” та проекту “Машина часу”. Працював журналістом у місцевих виданнях Івано-Франківська, і як сам розповів про себе, у 2004 році працював прес-секретарем штабу партії “Наша Україна” в Івано-Франківську.
Головний герой нового твору письменника, який щойно вийшов, “Жах на вулиці в’язнів”, — столичний журналіст, який приїхав робити розслідування убивства кандидата в депутати у провінцію. Хоча, за словами автора, журналіст — не головний герой,а лише оповідач.
— Це не про політику, а про людей, — казав автор у одному із інтерв’ю.
За словами Олега Криштопи, у Калуші він — не вперше. Кілька років тому приїздив до нашого міста робити журналістське розслідування.
— Мене цікавили події навколо калуської хімічної промисловості, — розповів Олег Криштопа.
На зустрічі у Калуші говорили про нововидані твори. Зокрема, про “Жах на вулиці в’язнів”. Олег люб’язно погодився відповісти на кілька запитань для ”Вікон”.
— До якого покоління відносиш себе? Покоління “Пепсі”?
— Я якось завис між поколіннями. Більшість моїх друзів старші за мене. Вони з покоління, яке в укрсучліті свого часу називали 90-никами чи дев’ятдесятниками. Звісно, ніякого пепсі чи коки не було. Не було наркотиків — тільки алкоголь, дешевий, і неякісний.
Наприклад, у кінці 90-х були такі хімічні лікери. Один з моїх друзів змішував їх із горілкою в пропорції “п’ятдесят на п’ятдесят”. Жахливе пійло.
Тобто, це 90-і. З їх бідністю, романтикою, кічухою і всім іншим.
Хоч я був надто малий і мало того всього застав. З того покоління наймолодші Жадан і Бондар, але вони все одно старші за мене на кілька років. Потім було інше покоління, “нульове” або так званих двотисячників. Я б і про них не сказав, що це пепсі. Але вони вже чудово розумілися на пі- і айч-арі. А я якось ні в тих, ні в тих. “Втрачене” покоління. З моїх ровесників чи тих, хто починав водночас зі мною, до речі, майже нікого не залишилося в літературі. Навіть не знаю, з чим це пов’язано.
Фото Захара Борика
— На твою думку, чи можна викорінити із ментальності українця совок та скільки часу на це потрібно?
— Напевно, можна; часу — багато. Дуже ретельно нищилася і переривалася попередня культурна традиція, натомість насаджувалася нова антикультура. І тепер ми всі живемо серед цього. У цих жахливих будинках-паралелепіпедах, серед сміття і порепаних тротуарів, з шансоном у маршрутках і кафе. Це вже не совок, а постсовок, який мутує і приймає в свої обійми все нові покоління. Пропагуються меркантильні цінності, поп-культура, дріб’язковість, споживання, врешті — лінь. Жодна революція тут не зарадить. Залишається сподіватися на народження пасіонаріїв, які пропагуватимуть щось інше, і так з’являтиметься нова тяглість культури.
— У тебе є кіт?
— Це запитання з приводу героя роману? Коли я писав, кота не було. Був у дитинстві — чорний кіт Маркіз, з білими “коміром” і “трусами”. Вмів говорити, але не так як у книжці. Лише “ам” і “мам”. Пішов і не повернувся. Потім був ще один, теж чорний і теж Маркіз. Теж пішов і не повернувся. Уже після того як я написав про Кота, з’явився ще один. Його звали Альохін, і він вмів грати у шахи. Він... так, також зник.
Тепер у мене киця, її звати Мао. Сподіваюся, цього разу історія не повториться.
— Яке твоє хобі у спорті?
— Футбол. І шахи. Хоч шахи — це не зовсім спорт, точніше і спорт, і наука, і мистецтво.
— Чи подорожував на схід, не України, а планети? Куди і що найбільше запам’яталося?
— Не був ніколи далі, ніж Донецьк і Луганськ. Щойно почалася війна (у квітні 2014-го), я спробував поїхати у Росію. У Брянську область. Там, просто на кордоні, за 150 км від Києва з’явилися російські танки, і ми вирішили їх відзняти і показати в ефірі 5-го каналу. Ми — це: я, оператор Орест Пона (з львівською реєстрацією), і водій — тільки не смійтеся — Тарас Шевченко. Їхали з легендою, що ми туристи. Без камери, без посвідчень. Але вже на кордоні з’ясувалося, що я — персона нон-грата в РФ, оператора сприйняли за представника “Правого сектора”, а у Тараса Шевченка (мало того, що він Тарас Шевченко) знайшли у багажнику цілий стос наклейок з Майдану. У нас відібрали телефони і 6 годин тримали в “ізбушці” і по черзі допитували. Ефесбешники. У них прикордонники теж ФСБ. І всі з вставними золотими зубами. Питали про пости Правого сектора по дорозі від Києва до кордону, про наші зв’язки з “фашистами”.
Я їм нічого не сказав. Тобто, я сміявся, а от водій після допитів був схвильований і повторював, що вони “псіхологи”. Не знаю, чим би ця пригода завершилася — може, нам би щось підкинули і звинуватили в підготовці теракту. Але перш ніж вони забрали телефони, я встиг подзвонити своїй дівчині, та підняла на ноги керівництво каналу, ті — МЗС. Про наше зникнення уже знали в дипломатичних колах, тож сфотографувавши у фас і профіль, та знявши відбитки пальців, нас відпустили в Україну. Тож я і досі не можу бути певен, чи Росія існує насправді.
— Чи багато часу проводиш у соцмережах?
— По-різному. З початком війни практично перестав писати “пости” у Фейсбуці, крім, як коли мене дуже зачепить якась історія. Як наприклад, про батька, який пішов служити замість сина. Але багато читаю, що пишуть інші. Не знаю, чи є в цьому користь. Важлива мені інформація про якісь культурні події все одно десь губиться, а на очі потрапляють здебільшого відрижки “мейнстріму” — аргументи за і проти чиєїсь думки про актуальну подію дня.
— Як любиш проводити дощовий день?
— Мабуть, вдома, за книжкою або за комп’ютером. Або в теплому приміщенні з горням чогось гарячого. Хоча переважно доводиться бути або на роботі, або на вулиці. Чомусь подумалося про дощ восени. Влітку в хорошій компанії змокнути приємно.
— Розкажи про політику. Чи не пропонували тобі балотуватися у депутати. Якщо відмовився, то чому?
— Не пропонували, тому не відмовився. І не буду навіть зарікатися, бо от буквально у вересні казав публічно, що втомився від журналістських розслідувань і ніколи... А за короткий час погодився взятися за один такий проект. Не можна двічі вступити в одну річку, а в одне лайно хоч тричі. Це про політику.
— Які книги українських класиків мрієш озвучити?
— Не думав про це. Мені цікавіші самі автори як люди. Намагаюся через історії їхнього життя змусити людей по-іншому на них подивитися і може, спробувати перечитати те, що здавалося нудним через ідіотизм шкільної програми.
(Олег досконало знає творчість Івана Франка. Наприклад, під час зустрічі у калуській бібліотеці він розповів історію, про важку хворобу Івана Франка. В зрілі роки письменник був мало не паралізованим, покинутим всіма. Хоч мало хто знає, але Каменяр, якому ще вчора аплодувала вся Львівська опера, уже через деякий час був покинутим у пустій квартирі. — Авт.).
— Чи відрізниш по тексту чоловічу і жіночу прозу. Чи бувало, що помилявся, коли?
— Не помилявся наче ніколи, тому думаю, що відрізню. Хоча буду приємно вражений, якщо одного разу таки помилюся.
— Ти коли-небудь вигравав що-небудь?
— Кілька років тому у “Смолоскипі” (є таке видавництво) організували шаховий турнір серед письменників. Переміг якийсь невідомий молодий чоловік і, очевидно, не-письменник, якого всі вперше бачили. Я посів друге місце і виграв книжку Гео Шкурупія. Основним призом була пляшка коньяку.