Шодня на центральній автобусній зупинці Бахмута протестує 78-річна Олександра Стародубцева. "Моя мета — щоб ц Зі старовинного Бахмута до Калуша «Вікна» на згадку привезли грудки кам’яної солі. А ще — переконання, що Бахмут український — це не лише назва волонтерської організації.
БАХМУТ. ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
Наприкінці вересня цього року ЗМІ сколихнула новина: Артемівськ став Бахмутом. Хоча, радше, став знову, адже Бахмут — це історична назва міста. Наразі місто ще досі чекає на офіційне перейменування — це можливо лише після відповідного рішення Верховної Ради, тобто через три місяці. Вони минуть уже 25 грудня. Утім, в Бахмуті не чекають на рішення, а беруться відновлювати історичну пам’ять самотужки.
Перша хвиля підняття українського під час теперішньої війни виникла після звільнення міста. Другою хвилею став демонтаж пам’ятників Леніна-Артема та перейменування міста.
Вирішальну роль, кажуть активісти, зіграв, мабуть, людський фактор: міський голова увійде в історію, якщо за його керівництва місто перейменують. Та й Артем тут був два місяці, а Бахмут — 400 років.
«Влада ніяк не хотіла повернути містові історичну назву. Бахмутка — річка, що й досі тече містом. За іншою версією, назва міста походить від бахмата — неприборканого коня. В результаті, ми свого досягнули: Артемівськ став першим містом в Україні, де міська рада таки проголосувала за зміну назви», — розповідають активісти.
Перейменування очікують ще два українськi обласнi центри — Дніпропетровськ та Кіровоград, а також — понад 900 українських міст і сіл.
Чимало мешканців екс-Артемівська категорично не погоджувалися з перейменуванням. Якщо частина з них мають поняття, на чию честь місто назвали у 1924-му, то більшість і справжнього імені Артема не знає. Федір Сергеєв (Артем) — засновник так званої Донецько-Криворізької радянської республіки, яка ввійшла до складу Радянської України. Артем вів активну боротьбу проти УНР. У Бахмуті більшовик перебував менше двох місяців.
12-метровий пам’ятник Артему в місті знесли 9 липня цього року. За ним — і пам’ятник Леніну. Однак гігантський Артем і досі бовваніє на Святій горі Донбасу — у курортному містечку Святогірську. Монумент заввишки майже 30 метрів — робота відомого українського скульптора Івана Кавалерідзе. У 2001-му пам’ятник увійшов до Державного реєстру національної культурної спадщини України, тобто це — пам’ятка монументального мистецтва національного значення.
ВИШИВАНКИ ПО-ДОНБАСЬКИ
Дружківка. Костянтинівка. Бахмут. Дістатися до кожного з міст непросто: на в’їзді-виїзді розташовані блокпости. Військові, що перевіряли наші документи, траплялися різні. На деяких блокпостах до преси із Західної України ставилися привітно, запитували, хто зі Львова, а хто з Франківська, шукаючи земляків. Подекуди втомлені солдати такими ввічливими не були. Утім, погода була неприємною, тому проведені три години на вітрі та холоді зіпсують настрій будь-кому. Про блокпости позаочі подейкують різне. Як про новий пункт корупції, приміром. На переїздах уже сформували «тарифи» для вантажівок та легковиків. А ще — для переселенців, які їздять за своїми речами в «ЛНР-ДНР». Ми з таким не зіткнулися: ні хабарів, ні кілометрових черг не було.
На вулицях Бахмута війна нагадує про себе більше. Ні, не значними руйнуваннями — від обстрілів місто майже не постраждало. Проте в Бахмуті розташована військова частина та госпіталь, тому чоловіки у формі трапляються дуже часто. Та до цього звикаєш. Як і до «камуфляжних» машин. Вражає у місті інше.
Сто років тому в Бахмуті розмовляли українською мовою, місто-бо засноване слобідськими козаками. У 1919 році в Бахмуті заснували перший в Україні пласт. І хоча зараз українська мова — рідкість, українського тут дотримуються. У Бахмутівському музеї зберігають раритетні вишиванки, рушники та картини, написані «петриківкою». Поряд з експонатами минулого — ляльки-мотанки, обереги та «родзинка» музею — мініатюрні копії пошивок для подушок. Тутешня майстриня зібрала вишиті подушки та зберегла їхні візерунки у міні-версіях.
Музей має свою добру традицію: кожен відвідувач не може піти звідсіля без сувеніра, який треба виготовити власноруч. Ми зробили орігамі. А от бійців АТО, яких часто запрошують до музею, вчили робити ляльки-мотанки.
Зараз у музеї проходить виставка «Традиції і сучасність». Народні умільці прагнуть донести історію народної творчості Донбасу.
«Донбас — це унікальна в сенсі народної творчості культура, яка увібрала в себе корні різних зрілих культур. Адже в регіон — багатонаціональний. За шість років народні майстрині Бахмута зібрали понад 800 експонатів. На день вишиванки, коли ми провели вже 36 виставок, влада нам виділила приміщення. Ми самі облаштували його. Спершу ми безоплатно працювали із дітьми, а тоді почали проводити майстер-класи для військових. Коли я розповідала про історію та культура, дехто з них засинав. Але коли справа доходила до практичної частини — то їм дуже подобалося робити найпростішу народну ляльку — зайчиків. У хлопцях живуть діти», — ділиться наймолодша серед майстринь.
Працівники музею довго розповідали про те, як правильно обрати весільний рушник, аби доля склалася щасливо.
ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ У БАХМУТІ ЗАРЕЄСТРОВАНО БІЛЬШЕ, АНІЖ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ
Коли місто захопили, офіційна влада Бахмута втекла. Три місяці місто жило без керівництва. Але люди самоорганізувалися в підпілля. Зараз у місті діє волонтерська організація «Бахмут український», яка виникла саме під час окупації.
«Нам було дуже страшно. Ми не знали, що робити», — згадують активісти.
Бути українцем в «ДНР» вкрай небезпечно. Але волонтери вистояли.
«Дехто з хлопців чекає лише на дембель. Але коли підуть у дембель ті, хто ще з липня минулого року годує, одягає, миє хлопців в госпіталі? Ти віддаєш чоловікові кросівки, а вдома немає жодного зайвого простирадла», — розповідають тутешні волонтери.
70-тисячний Бахмут, за офіційними даними, прийняв 79 тисяч переселенців. Зрозуміло, серед них — більша частина професійних біженців. Частина — живе в колективних центрах. Це, зазвичай, асоціальні люди — багатодітні мами та мами-одиночки, які продовжують народжувати незрозуміло від кого, а ще злочинці, хулігани. Це — неправильний та нерепрезентативний зріз населення. В основному, ті, хто хоче змін, через кілька місяців знаходять роботу й орендують житло. Ціни за оренду квартир в місті, до слова, стерпні. Часом, переселенцям йдуть назустріч, і ті оплачують лише комунальні послуги.
Наразі в місцевій бібліотеці проходить фотовиставка «Нові обличчя старовинного Бахмута», де представлено 20 портретів переселенців. Самі переселенці захотіли зафіксувати щасливі моменти їхнього нового життя. Фотохудожники міста відгукнулися.
Родзинкою виставки є фото бабці Тамари Якуш — переселенки з Луганщини, яка вивезла з-під обстрілів лише вишиті рушники.
Проблеми працевлаштування для переселенців актуальні й в Бахмуті. Є люди із суто споживацьким підходом, які живуть від «гуманітарки» до «гуманітарки». Є інакші — переселенці, які за мінімум коштів відкривають свій бізнес. Той, хто зацікавлений, має шанси знайти роботу. Хай і не за фахом, хай не високооплачувану.
Зараз у місті назріває конфлікт, але причини — відмінні від Костянтинівки. Оскільки Бахмут розташований дуже близько від зони розмежування — ціни на продукти та ліки тут дуже зросли. Сюди приїжджають люди із окупованих територій на закупи. Нескінченні черги та скандали спричиняють роздратування та напругу в суспільстві.
«Після виходу військ із Дебальцевого місто ледь не тріснуло. Але містяни гарно прийняли і військових, і переселенців. Їх підбирали на вулицях і запрошували додому», — розповідають волонтери.
САМОТНІЙ ПРОТЕСТ 78-РІЧНОЇ ОЛЕКСАНДРИ СТАРОДУБЦЕВОЇ
Має Бахмут свій символ та легенду: щодня на центральній автобусній зупинці міста сидить 78-річна Олександра Стародубцева. Сидить із плакатом Путіна, де той піднімає келих. На плакаті — напис «За дебілів! Без вас мене б не було». Такий самотній пікет жінки триває вже третій місяць. За свою позицію старенькій часто погрожують.
«Ще й як погрожують. Кажуть, що вже готуються хлопці в балаклавах, які у підвалі мені все пояснять. А я кажу, що мені все одно. Може, хоч у когось заворушиться звивини, то я, значить, недарма тут сиджу. Моя мета — щоб цей вбивця, якого сюди кликала добра половина міста, пішов і забрав своїх солдат і зброю», — каже пані Олександра.
За час, коли ми спілкувалися із бабцею на зупинці, до нас підійшло двоє людей. Їхні погляди продемонстрували тутешню ситуацію: чоловік зі сльозами на очах розповідав про сина, який бореться за Україну, а місцева мешканка говорила про братовбивчу війну:
«Всі кажуть, що Росія винна. Але пішов брат на брата. То не путінські війська, а українські сюди прийшли. Невже це слава Україні?»
Стародубцева: — Не Росія винна, а Путін.
«Не можу дома сидіти, бо серце розривається. Думаю піду, може, якісь люди розумні втішать своєю підтримкою. І знаходяться такі люди. Особливо, серед молоді», — каже старенька.
Коли ми зайшли в гості до Олександри Стародубцевої, то 78-річна жінка сиділа за ноутбуком. Каже, саме в Інтернеті читає новини, а ще спілкується з доньками через скайп. Усе в квартирі старенької завішано вишитими власноруч рушниками. На стіні у вітальні — велике родинне дерево.
«Що ж про мене писати? Я вже стара. Ви про бійців розповідайте», — наполягає Олександра Михайлівна.
Жінка намагається проводити не лише просвітницьку діяльність, але і волонтерську. Зокрема, Олександра Стародубцева допомагає сім’ям шістьох загиблих. Її доньки, що проживають у Канаді, теж долучаються до допомоги.
«Я людям намагаюся роз’яснити, що не можна все звалювати в одну купу. Путін — це вбивця і злодій, Росія — це країна, наша влада — те, що треба терпіти і від чого вимагати кращого. Ми завжди були рабами по суті. Мене завжди питають, за кого я. Я ні за кого, це що, обов’язково? Їм треба конче якогось фюрера», — обурюється пані Олександра.
На почесному місці в домі Олександри Михайлівни — вишитий нею портрет Героя України Дмитра Чернявського. Бахмутівець першим загинув на проукраїнському Донецькому Майдані.
Далі буде.
