"Я поставлю на п’яте місце сучасну українську літературу загалом. Бо вона заслуговує того, щоб бути читаною&q У Калуші Остап Українець уже давно не живе. Переїхав спершу до Франківська, а зараз — вимушено до Києва. Вимушено, бо ритм столиці йому не до душі. Однак і до рідного міста хлопець не планує повертатися. ”Вікна” розпитали калушанина про його шлях до столиці, думки про літературу та особливості перекладацької роботи.
— Щодо прізвища. Воно в тебе гарне. Це твоє чи псевдонім?
— Своє, на щастя. Часто запитують, до речі, яке справжнє прізвище, не вірять. Не раз доводилось документи показувати.
— Розкажи про свою родину, про своє дитинство в Калуші, перші успіхи, зацікавлення. Якою ти був дитиною — мрійливою чи бунтівною, натурою творчою чи “типово хлопчачою”?
— Свого тата я пам’ятаю хіба маленькими уривками, ріс із мамою, яка, як тепер розумію, з усіх сил намагалася зробити з мене путню людину і вивести в люди. Вихованню я завдячую бабусі з дідусем, які мене в Калуші, фактично, ростили і прищеплювали ази поведінки з людьми (особливо дідусь, який був у моєму свідомому житті першим вчителем християнської етики і просто етики, хоча до його організованості я ніколи не доросту). Мама, Оксана Лісовська, сама музикант і психолог за освітою, прищепила мені ранні смаки до літератури, мистецтва, музики. Завдяки їй я полюбив класичну музику і бароковий живопис, наприклад. З однолітками я взагалі тоді спілкувався небагато, та й то вимушено — бо “випихали” гуляти, а я того страшно не любив. Мені було досить книжок, а якщо потрібно було з кимось поговорити — я собі ліпив співбесідника з пластиліну. Про світ дізнавався з дитячих книжок, чого не знав — додумував.
— У якій калуській школі вчився? Може, хтось з вчителів тебе особливо надихав? Чому перебрався до Франківська?
— Вчився в десятій школі, у природничому класі. З самого дитинства і аж до класу дев’ятого щиро хотів стати вченим-генетиком або чимось на кшталт. Це поки що найтриваліше захоплення у моєму житті. Але зараз розумію, що первісному наміру бути таким собі абстрактним “вченим” не зрадив, принаймні поки що — планую в майбутньому отримати ступінь PhD. З усіх своїх вчителів я пам’ятаю лише вчительку англійської за її фразу “Ні в коїму разі” і, звісно, першу вчительку. Оксана Зіновіївна Бухвак мене навчила спілкуватися з ровесниками. Завдяки їй у другому класі я навіть знайшов перших друзів. Вона ж активно підтримувала у всіх учнях інтенцію до пізнання світу, до саморозвитку, заохочувала ініціативу. Потім у гімназії хороших вчителів, звісно, вистачало, але я ніколи не зустрічав кращого педагога, ніж вона. А до Франківська переїхав несамохіть, як мені було десять років. Маму запросили на офіційну роботу на ОТБ “Галичина”, ми купили у Франківську квартиру і перебралися туди.
— Що дало тобі навчання в Українській гімназії, яка посідає найвищі сходинки за результатами ЗНО? На чому ти там зосередився?
— Навчання в цьому закладі дало мені порівняно високий рівень потрібних знань і вмінь, у кілька разів вищий — непотрібних. Гімназія навчила мене, що не потрібно мовчати на несправедливість та людську дурість (навіть якщо нерідко це саме в мені промовляв юнацький максималізм), якої там вистачало. От тоді я і став “бунтівним”. З іншого боку, гімназія подарувала мені ряд неперевершених вчителів, завдяки яким, я полюбив гуманітарні науки, зокрема, світову літературу, і, на превеликий жаль, величезну відразу до української літератури, яка, як я зараз розумію, виявилась цілком марною. Прикро, що зрозумів я це аж на третьому курсі. Зараз спогади про гімназію у мене дуже суперечливі. З одного боку, там залишилось багато того, за що я її любив, з іншого — вона потихеньку набирається такої паршивої шароварщини і егоцентризму на власних ідеалах. І якщо так складуться обставини, що я осяду у Франківську, — своїх дітей до гімназії я вже не віддам. Олімпіади мені не дали нічого, крім нервів і ліцензій на прогули. Щось для себе я виніс хіба з МАНу (Малої академії наук. — Авт.), завдяки якому отримав найзагальніше уявлення про дослідницьку діяльність і завдяки якому познайомився з Дмитром Дроздовським, який, власне, і запросив мене у світ перекладів.
— Куди вступив після закінчення гімназії? Яку спеціальність обрав і чому?
— До Києво-Могилянської академії. Частково тому, що відчував, що це “мій” заклад. Частково через те, що ще зовсім малим (у другому, здається, класі) побачив репортаж на ТБ про академію і чомусь вона мені сподобалась. Я миттєво взяв її собі до голови і сказав, що хочу там вчитися. На що бабуся відповіла, що з моєю лінню там робити нічого, бо там вчаться ого-го які розумні люди, мені до них ще рости і рости. Ну мене зло взяло, я вирішив, що мушу туди вступити. Так і сказав. Бабуся посміялася і забула. А я не забув. І дуже тішуся тим, що доріс. Вступив на філологію, бо у випускному класі після МАНу зрозумів, що остаточно мене цікавить саме література. І поки що не можу згадати, щоб я про це шкодував. Цікаво, що я часто кажу про МАН начебто з позитивного боку, хоча враження про нього у мене суто негативні — через корумпованість і упереджене суддівство. Єдиним плюсом я для себе виніс корисне знайомство.
— В Інтернеті є чимало твоїх публікацій, зокрема, на блогах. Якоюсь мірою ти журналіст. Чому почав писати?
— Залежить від того, що вважати мірою. Я практично виріс на телебаченні, не раз долучався до проектів, куди потрібні були діти, тому до кінця школи я вже непогано розбирався в тому, як воно все влаштовано. Ще у школі почав робити відеоблог “Кімната Кіноката”, з яким згодом “переїхав” на ТБ. Сьогодні веду там своєрідний різновид “Що? Де? Коли?”. Тяжіння до журналістики — безперечно, мамин вплив. А блогерство — це ж не журналістика. Це просто сучасний спосіб нав’язувати всім свою точку зору, а це я активно практикую з дитинства.
— Трапляються в мережі і твої вірші. Але оновлень за останній час небагато. Ти покинув віршувати? Про що раніше любив писати?
— Знаєте, я іноді шкодую про певні речі, які трапляються в мережі. Оновлень немає, бо я їх не пишу. А за увесь час, що писав, особисто мені подобався один-єдиний вірш. А віршувати зараз просто не тягне, хоча поезію люблю. Якщо коли-небудь і писатиму — то скоріше прозу. Але це не та тема, про яку можна всерйоз поговорити, перш ніж до неї дійде насправді.
— Як дійшов до перекладу? Це теж творчість чи більше все ж рутинна робота?
— От саме в перекладі, власне, я зрозумів, що знайшовся. Підлітком перекладав улюблені пісні і вірші з англійської, намагався опанувати давньоісландську, щоб змогти наблизитись до “Старшої Едди”. Останнім займаюся і донині. А остаточну мовну впевненість мені подарував репетитор у одинадцятому класі — Любомир Пахомович Чебан. До нього я, між іншим, їздив аж у Калуш. Він показав мені, що таке англійська мова і чому зі шкільного рівня англійської добра не буде. Він остаточно підштовхнув мене до того, щоб самотужки вивчати мови. Потім мій друг, франківський поет Богдан Стрільчик, подарував мені Лавкрафта (американський письменник, журналіст та поет, що писав в жанрах жахів та містики; засновник вигаданого всесвіту міфів Ктулху. — Авт.) на сімнадцятиріччя. Його проза мені страшенно сподобалась і я переклав одне оповідання. Через яких півроку на МАНі познайомився з головним редактором “Всесвіту” Дмитром Дроздовським, який у складі комісії почитав мої переклади віршів Толкіна з квенья (вигадана ельфійська мова). Сказав, якщо маю якісь переклади на публікацію, — давати. Я дав Лавкрафта. Отак усе і почалося. З тих пір я ще раз публікувався у “Всесвіті”, а зараз, думаю, можна сказати, що розпочав кар’єру.
— Розкажи про нюанси роботи перекладачем, що найважче, а що — найцікавіше? Які твори і чому перекладаєш?
— Переклад — це не в останню чергу творчість. Такий собі баланс між збереженням оригінальних думок і символів і наданням їх форми, зрозумілої для українського читача. Сучасний український переклад далеко не ідеальний, немає більш-менш адекватного глосарія для жодної мови, досі відчутне тяжіння Росії у прагненні перекладачів адаптовувати назви під російський шаблон. З цим треба боротися передовсім у собі. Сподіваюся, з часом мені вдасться стати справді хорошим перекладачем. Не скажу, що мені це не подобається, але розумію, що це не зовсім правильно — але зараз я перекладаю напівінтуїтивно, вдаючись до тих форм, які самі викликають у мене симпатію. Перекладаю ті твори, які подобаються — прозу, поезію — байдуже. Найбільше, звісно, працюю з англійською, зараз почав працювати з польськомовною поезією. Є досвід поетичних перекладів з латини і англосаксонської, але пісні вагантів, які я перекладав, лежать у шухляді, а до англосаксонської я брався у пошуках матеріалів для курсової про германський епос. Та й не думаю, що така література зараз стала б популярною.
— Чим зумовлена тяга до перекладацької діяльності? Чи бракує перекладачів в нашій країні?
— Це просто особисте бажання. Я перекладав сам для себе, без жодних думок про публікацію чи гонорари. Зараз я займаюся цим самим, але працюючи за контрактом. Якби мене не публікували — я б перекладав просто для себе. Це гобі і спосіб самозаспокоєння.
— Розкажи про свій переклад Лавкрафта. З якими труднощами зіткнувся, чим тебе зацікавив письменник, як з’явилася ідея видати зібрання його оповідань українською?
— Ідея видати виникла не у мене. В певних колах Лавкрафт не просто популярний — культовий. Відповідно ідея публікації його текстів витала в повітрі не рік і не два, виходили фрагментарні переклади оповідань, але жодне видавництво не бралось за книжку. Не знаю, чому так. Я звертався до трьох видавців. Перші двоє відмовили з різних причин. Тоді я написав у “Видавництво Жупанського” — а вони, виявляється, саме шукали перекладача. І якщо я спершу думав про збірник оповідань, бо Лавкрафт, якого я на тоді переклав чимало, уже починав мені муляти, і я хотів кудись збутися цих текстів, то ініціативою Олексія Жупанського стало повне зібрання творів. Тоді я вже працював зі своєю нинішньою колегою Катею Дудкою, тож ми обоє взялися за перший том.
— Розкажи про свої плани.
— Здобути PhD і стати викладачем в університеті (не скажу, в якому). Це те, реалізація чого зараз викликає у мене певні сумніви. Решта моїх мрій так чи інакше уже здійснилися — і в сенсі роботи, і в сенсі самореалізації загалом.
— Ти пожив у маленькому Калуші, невеликому Франківську і в столиці. Де тобі найзручніше?
— У Франківську. Київ для мене шалено некомфортний — і через російську, і через повсюдне хамство, і через заглумленість самого міста. А у Франківську я прожив більшість свідомого життя, його я добре знаю, він добре знає мене. Він мені просто комфортний для перебування.
— Як часто приїжджаєш додому? Чи підтримуєш зв’язки з калуськими друзями, чи цікавишся життям міста? Може, зауважив якісь позитивні чи негативні зрушення.
— Додому до Франківська — по можливості часто. До Калуша — значно рідше. З деякими старими друзями з Калуша тримаю зв’язок до сьогодні, по можливості цікавлюся. Контактую з творчими калушанами — з Остапом Микитюком, Іриною Червінською. Приємно, що в Калуші взагалі є такі люди. А от стосовно зрушень — помітив цілковиту розруху історичного центру і захаращення його всім, чим тільки можливо. Маючи уявлення (хай за світлинами), як він виглядав колись, мені прикро і гидко дивитись на нього сьогодні. І це ще одна причина, чому я люблю Франківськ, у якому зараз активно займаються збереженням історичної спадщини. Але краще не треба про погане.
— Маєш якісь “прості” хобі? Спорт, риболовля...
— Подорожі. Я люблю автостоп і каучсерфінг, хоч на це зараз чомусь пішла повальна манія. У мене свої підстави для любові до такого способу життя, я просто щасливий, що трохи “побачив світу”. А ще маю хобі знайомитися з незнайомим людьми. Мабуть, стоп і кауч — просто шляхи реалізації оцього другого захоплення. Взагалі вважаю, що пізнати культуру оптимально можна саме через людей. Тому стараюся користати можливостями для мандрів.
— Яка твоя улюблена книжка? Склади свій ТОП-5 must read книжок.
— Я фанат Толкіна (англійський письменник, лінгвіст, філолог, найбільш відомий як автор “Володаря перснів” та “Гобіта”. — Авт.), але не скажу, що якась його книжка — моя улюблена. У мене немає улюблених авторів чи книжок, бо всі захоплення приходять і йдуть. А стосовно “маст ріду”, то тут важко, бо треба розриватися між приємним і корисним. Для мене фундаментальними книжками були “Енеїда” Котляревського (якщо читати її не крізь призму шароварщини), “Улісс” Джойса, “Бойня номер п’ять” Воннеґута, “Атлант розправив плечі” Айн Ренд (попри суперечливе ставлення, в пострадянському суспільстві ця книга просто необхідна саме через свою ідеологізованість — для руйнування стереотипів совка) і… п’ятий пункт залишу відкритим. Сюди претендували одночасно Винничукове “Танго смерті” і Андруховичева “Перверзія”, але натомість я поставлю на п’яте місце сучасну українську літературу загалом. Бо вона заслуговує того, щоб бути читаною.
Розмовляла Тетяна РУСІНКЕВИЧ,
студентка факультету журналістики ЛНУ імені І. Франка