До Оксани часто звертаються сотні шанувальників, ба, й навіть просто незнайомих людей, які просять написати про їхні жит Оксана Кузів належить до тих письменників, які не пишуть чогось велемудрого, не філософують та не літають у захмарних світах. Вона пише про життя. Її книги читають і домогосподарки, і кандидати наук, які стомилися від надмірного мудрування. Жінка пише про те, що відбувається чи може відбутися у житті кожного з нас, про приховані родинні таємниці, гріхи та покаяння. Щоправда, не всі маститі літератори і критики вважають це літературою, але Оксана цим не переймається, адже головним для неї, як письменниці, є вдячність і відгуки тисяч читачів. Творчістю і своїм особистим прикладом сили-мужності в боротьбі за життя, тихим жіночим і материнським щастям вона доводить усім, хто втратив віру й надію, що усе можна змінити на краще.
Із Оксаною зустрічаюся в одному із затишних івано-франківських кафе. Жінка дещо стомлена після чергової презентації другої своєї книги – збірки віршів «В закапелках душі», але мовить, що дуже щаслива від цього. Перед власне самою оповіддю про її життя встигаю поговорити з нею про все на світі: спільних знайомих літераторів, дітей, розпитати про рецепти нових страв. І все це у кількох реченнях, легко й невимушено. Так може не кожен, бо це — мистецтво, дане долею і Богом. І здається, що я знаю Оксану принаймні років зо п’ять, просто не бачилися давно… А лише щойно познайомилися…
Оксана розповіла про своє дитинство, щасливе, безтурботне, сповнене праці й любові до батьків, книг та мрій про щасливе майбутнє. Жінка народилася у містечку Бурштин, на Івано-Франківщині. Була найстаршою серед трьох сестер. Каже, що працювати на полі та по господарству не любила, але мусила, бо ж не хотілося батьків засмучувати. Їй часто казали, що вона робить все не так. Зате Оксана в кожну вільну хвилину читала, читала й читала. А ще мріяла...
«В дитинстві хотілося бути хірургом, журналістом, хіміком, вчителькою української мови, біологом. І добре, якби це все водночас», — з усмішкою розповідає письменниця. Але вибрала Оксана українську філологію, навчалася у Львівському університеті. Мовить, що для неї досі «Львів, то є Львів, і бракує ‘ми слів».
«Це казка, натхнення, місто-доля, місто-мрія, місто, яке поєднало серця закоханих», — романтично розповідає письменниця.
Свою долю — чоловіка Богдана, — а нині знаного в краї художника, зустріла на весіллі у своєї сестри.
«Він був дружбою і я йому заспівала кілька жартівливих куплетів — так і долю собі виспівала», — згадує, усміхаючись, Оксана. А ще талановита молодичка мовить, що свою долю вона вимолила в Бога, бо завжди мріяла про творчу половинку — художника, музиканта чи поета. Проте, це було лише знайомство, а поєднав їх Шевченківський гай у Львові.
У шлюбі Оксана та Богдан Кузіви вже 24 роки. І донині вони закохані й романтичні, хоча, звісно, й без суперечок не буває, бо це життя.
«За чоловіком я, як за кам’яною стіною, — зізнається щаслива жінка. — Я горджуся ним і тихо тішуся тим, що у наш складний час він може заробляти на життя виключно творчістю. Звісно, він творча особистість, але й про те, що треба утримувати родину він не забуває. Богдан турботливий, добрий, ретельний, словом, справжній, тепер таких мало»…
Ще будучи студенткою, жінка хворіла. Хвороба тривала довго. Нині про свою недугу Оксана воліє не розповідати, мовить, що все в минулому, й згадувати про важкі дні не варто. Проте, саме ця чорна смуга в житті Оксани й змусила жінку взятися за написання книги.
«Це було певним випробуванням, — мовить письменниця. — Думаю, що будь-яке нещастя, втрата близьких чи хвороба – це лакмусовий папірець для тієї чи іншої людини від Бога, можливо, навіть попередження, аби змінити життя чи розпочати його заново». Отож після одужання розпочала нове життя. За два тижні перед операцією жінка відворегувала книгу життєвих оповідок «Адамцьо», яка нині є досить популярною, і здала рукопис до друку. А перетерпівши й саму операцію, дивувала бувалих столичних медиків-професорів своєю жагою до життя.
«Коли я відкрила очі, – згадує жінка, – то неймовірно захотіла побачити, як цвітуть іриси та півонії у мене на городі»…
Нині, на щастя, все минулося. Оксана змінилася, і кожен день проживає, як останній, даруючи всю любов і тепло чоловікові, синові, а творчість — людям.
«Адамцьо» – оповідь про чоловіка, який у страшний повоєнний час вирубав сокирою статуї Ісуса Христа очі, а згодом, коли промайнули роки, в нього народилися сліпі праправнуки. За лишень рік свого існування книжка чотири рази перевидавалася і є дуже популярною серед читачів. «Адамцьо» минулоріч став «Книжкою року у молоді Прикарпаття, 2014 та потрапив у список найкращих 80-и книг в Україні за останнє десятиліття за версією «Вся Україна читає дітям».
«Я не торкалася якихось особливих тем, а писала про життя, про благородство, підлість, зраду, любов, гріх і покаяння, — розповідає мисткиня. — Таких випадків не бракувало в усій Україні, й, думаю, не лише в Україні. Я просто узагальнила в конкретному чоловікові, який жив у певний час, загальнолюдське. І знаєте, я навіть отого ницого Адамця таки люблю, інакше б, певно, й не писала. Зрештою ця історія, а також й інші, що увійшли у цю книгу, правдиві, щоправда творчо мною переосмислені».
Жінка мовить, що, почувши реальні історії, за якийсь час ніби починає жити у світі цих людей, чує їхні розмови, знає їхні думки та бажання і не може це не записати, бо все просто вихлюпується з неї.
До Оксани часто звертаються сотні шанувальників, ба, й навіть просто незнайомих людей, які просять написати про їхні життєві історії, написати для широкого загалу правду, якою б гіркою вона не була. Люди наче хочуть висповідатися письменниці.
«Але наразі дуже мало таких історій, які би якось по-особливому доторкнулися до моєї душі, спонукали мене до нового переосмислення чужих доль, — зізнається жінка. — Бо справа не в цікавості чи болі, а у якісь особливій родзинці виповіданої історії, енергетиці події, історії, оповідача. Хоча, без сумніву, кожна така розповідь заслуговує на увагу, та я чекаю СВОЄЇ, яка би стала новою книгою».
Наразі у жінки багато творчих задумів та планів, але найголовніше для неї зараз – просто життя, кожен день який вона вміє і може прожити, як останній. У тому, мабуть, і є таїна її буття.
