Д-р Іван Куровець був був одним із ініціаторів створення калуської лічниці. Фото 1900-х років Чи відомо теперішнім власникам про те, що, ймовірно, у цьому будинку народилися обидва сини д-ра Івана-Теодозія Куровця, Андрій та Петро, яким не судилося поховати власних батьків? Як вдалося цьому чоловікові не зламатися остаточно, коли збожеволіла і померла його дружина Цецилія Бурачинська? Чому сьогодні так мало людей, котрі би повністю віддавали себе місту, в якому живуть? Причому Іван Куровець родом навіть не з Калущини, а із села Батятичі, що на Львівщині. У мене немає відповідей на ці питання. Я навіть не знаю, який відсоток калушан звертають увагу на його меморіальну табличку, яка висить на стінах РБК, колишнього українського Народного дому, поруч із гіпсовим зображенням Івана Франка, який на початку минулого століття читав там свої твори.
У цьому будинку на вулиці Чорновола 100 років тому жив доктор Іван Куровець
Тільки якби той же Куровець не оплатив половину будівництва цієї архітектурної перлини нашого міста, то не було б там і Каменяра.
Біографію Івана Куровця переказувати сенсу немає. Хто має бажання, той без труднощів знайде досить пристойну викладку про нього у Вікіпедії або прочитає в он-лайні статтю Б. Надраги та В. Семеніва “Невтомний трудівник заради народної справи”. Мені йдеться про інше.
Нещодавно до моїх рук потрапила книжка “Іван Куровець. Лицар галицької медицини”, де упорядник д-р Володимир Семенів, окрім біографічного фактажу, помістив статті та спогади цього лікаря і громадського діяча, надруковані в часописах “Діло”, “Новий час” та “Калуський листок”. До слова, Куровець був засновником і “відвічальним редактором” останнього. ”Ідемо, як рідні до рідних, як свій до свого, без облуди і фальшу”, — писав він у першому числі регіонального друкованого органу, датованому 5 січня 1912 року. Думаю, це не був порожній слоган. Він справді вірив у те, що робив. Саме тому, мабуть, і вдавалося Івану Куровцю відстоювати права українців і в Галицькому, і в Польському соймах, бути тривалий час членом надзірної ради кооперативного “Хлопського (Селянського) банку”, котрий був створений за його ініціативи та фінансової співучасті, писати статті на медичні, політичні, освітні та інші теми, лікувати людей, багатьох фактично задарма, працювати у видавничій комісії Товариства “Просвіта”, бути головою надзірних рад видавничої спілки “Діло” (1921-1931), “Центробанку” та банку “Карпатія”.
Зберігся лист лікаря до Івана Франка, де він просить письменника допомоги у виданні праці Остапа Терлецького “Народні і літературні устремління галицьких русинів від р[оку] 1772-1872”: ”…ми не виходимо на жаден зиск, а се тим зложено за велику вартість…, а з другої сторони, аби робота основна [що] стоїла довгого труду і часу, марно не пропало бог зна доки…”. Певний час він безоплатно викладав медицину в Таємному університеті. А справою життя Івана Куровця можна вважати побудову у Львові “Народної лічниці”, котра здобула, правда вже після його смерті, велику популярність саме серед простого народу.
Іван Куровець. 1919 рік. Фото з архіву Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника
Але повернімось до калуського періоду у житті Івана Куровця, який тривав понад 30 років.
Нам, сучасним елементам суспільства споживання, важко уявити, як жили люди на цій території якихось сто років тому. Ми не можемо припустити, якими були б наші будні без каналізації і водопостачання. І майже нереально зрозуміти, як лікарю з освітою, здобутою у Віденському університеті, доводилося мало не щодня пояснювати мешканцям міста про важливість дотримання санітарно-гігієнічних норм під час епідемій тифу, сифілісу і холери, які розгулялися після Першої світової, і випрошувати у тогочасної влади створення кращих умов для лікарської практики: ”Повітовий лікар переважно не має доси в старостві окремого приміщення і мусить міститися в одній кімнаті разом з ветеринаром і комісаром. Як може в таких відносинах лікар сповняти свої обов’язки…?”. Але це було після війни, розруха і упадок були звичними для всіх. Хоча…
Посвячення наріжного каменю під будівництво шпиталю “Народної лічниці” митрополитом А. Шептицьким та єпископом І. Бучком. 14 вересня 1930 року
Іван Куровець наприкінці життя подорожував. Двічі був в Італії (1925 та 1927 роки) з відвідинами місць поховання своїх синів. (Андрій, абсольвент прав, важко захворів і помер в Аббації 1912 р. Петро загинув у бою на березі річки Сочі в 1915-му) Коли читаєш його описи довоєнного і повоєнного Відня, бачиться контраст між тим, що було і що стало: ”Віденці вже не ті веселі, привітні люди; на обличчі кожного відбилася біднота, жура, а з цим часто шерсткість і непривітність. […] Пратер — окраса Відня — неподібний до давнього, передвоєнного. Прегарні дерева, якими красувалися довгі алеї Пратеру, в більшості вирубані, велика частина Пратеру забудована і далі йде забудова”.
Але ще більший контраст відчувається, коли мова йде про колонізовану Італією Словенію та повоєнну Галичину: ”Гориція (Словенія — прим.) і дооколичні села відбудовані. Місто Гориція тепер не має сліду знищення великою світовою війною, хіба десь за містом є ще румовища або розвалини домів. […] Відбудова цілого краю відбувалася коштом Італійської держави” […] “Цікавий психічний об’яв запримітив я тепер в Аббації … а саме танечний шал […] Всі гості збираються рано коло 10 години перед полуднем в “Grand Cafe Qurnero” на сніданок, починається музика і все — старе і молоде — танцює до нестями”.
Можливо там, в Європі, вже тоді, або й ще раніше, збагнули, що не варто позбавляти себе бодай доступних радощів. Такий собі спосіб втекти від поствоєнного песимізму, знайти в собі сили почати все заново. Можливо, це бажання доброго майбутнього було притаманне й Івану Куровцю. Бо інакше як пояснити ту його стійкість, коли втрачаєш обох синів, але продовжуєш працювати в реальному пеклі? ”Хворі лежали переважно на земли, на соломі або сіні, в низеньких хатах, з маленькими віконцями, котрі ніколи не відчинялися, бо ззаду були забиті. В хаті повно диму з комина і задуха, бо попри хворих прив’язане теля або безрога. Яким способом лічити тут хворих на тиф, дифтерію та прочі пошесні недуги?” — пише Куровець у статті “Санітарні відносини в Східній Галичині”.
Публікації Івана Куровця цінні не тільки тим, що відображають тодішній стан Калущини, проблеми в медицині, освіті і т. ін. Збереглися записи лікаря про воєнний Калуш, про грабунки і розбій, які учинили російські солдати: ”Серед ночі вилетів я через городи подивитися, що діється у місті, і ось побачив я, що, серед диких сміхів і криків, солдатство палило доми, де стояли патрулі, до палаючих домів кидали солдати гранати і ріжні експльодуючі матерії. По садах під деревами кочували перелякані мешканці, а побачивши мене, оповідали страшні річи про насилування жінок, мордування…”.
Іван Куровець. 1913 рік. Фото з депутатської легітимізації. Фото з архіву Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника
Через доноси і небезпеку для життя, Куровець із дружиною змушені були тікати з міста: ”Так у неділю 15 липня під вечір везли нас як злочинців з Калуша, а виїжджаючи, виділи ми як догоряв “Народний Дім”, окружений кордоном солдат, щоби хтось не наближився рятувати. Бачили як спалені доми мирного населення, а зате стояли цілі всі державні будинки, військові бараки, магазини і гангари”. Вони приїхали до сильно поруйнованого Станіславова: “По всіх вулицях, площах стояли гурти солдатів, се солдатські мітинги. Агітатори Керенського і ріжних комітетів загрівали до боротьби на життя і смерть з “Германцями”, роздавали безліч відозв, щоби піднести воєнний настрій у солдатів, котрі ані руш не хотіли битися. Снувалися похмурі, сумні по улицях”.
Читаєш ці записи очевидця і поринаєш в той хаос і страх, згадуєш тоді мимоволі Селіна, Ремарка, Слапчука і розумієш, що війна не має нічого спільного із романтикою.
Невдовзі після закінчення Першої світової Іван Куровець продав будинок в Калуші, звідки російські солдати винесли майже все, залишивши одні стіни, і переїхав до Львова. До останнього дня він займався лікарською практикою. Будучи вже важко хворим, прийшов на збори “Народної лічниці”, щоб виголосити звітну доповідь, хоча його відмовляли, зважаючи на стан здоров’я. 15 травня 1931 року д-ра Івана Куровця поховали на Личаківському кладовищі біля дружини Цецилії Бурачинської-Куровець. ”Вже півгодини перед початком похорону зібралися кількатисячні маси народу біля помешкання Покійного так, що заповнили цілу Вірменську вулицю на просторі між вулицями Рутовського (тепер Театральна) і Краківською. Крім того непроглядні маси ждали на похоронний похід по обох боках Краківської вулиці аж до Ринку…”.
Фото: Богдан Бурачинський
P. S. Редакція “Вікон” висловлює вдячність працівникам музейно-виставкового центру Калуша за надані матеріали.