Маршрут третьої екскурсії розпочався з головної культової споруди міста | Фото: Ірина Червінська А ось і побувала на третій екскурсії в рамках проекту «Калуш для калушан». Трохи про дві попередні. Перший такий захід (до слова, гідом є працівник Музейно-виставкового центру м. Калуша Уляна Паньо) був проведений 10 січня. Тоді вдалося охопити старий центр міста, приблизно припустити, де знаходилися мури Калуського замку, чому вулиця Підвальна називається саме так, котрий будинок у нашому місті найстаріший і скільки поверхів спочатку мала школа №1, а також відвідати музей «Калуська в’язниця».
24 січня прийшло уже вдвічі більше бажаючих дізнатися, як колись виглядала площа Ринок (тепер площа Героїв), у якому саме будинку проживав Цеглинський, де розміщувалася єврейська синагога і чому колись їх нараховували аж шість у такому невеликому місті, що гетто під час Другої світової в Калуші не огороджували парканом, і куди ділися власники дзвонарні Фільчинські (а може і нікуди не виїжджали?).
Маршрут третьої екскурсії розпочався з головної культової споруди міста. Мало хто не знає з мешканців, що церква св. Архистратига Михаїла була збудована за кошти української громади в 1913 році за типовим проектом Василя Нагірного, а виконавцем робіт був Теодор Мельничук. Подібних церков, спроектованих Нагірним, в Україні є ще 5, і, можливо, дві у Польщі.
— Будівництво мурованої церкви було вимушеним, оскільки парафіяни розуміли, що населення Калуша зростає і ті дерев’яні церкви, які були на території міста, скоро не вмістять усіх бажаючих прийти на Службу, — розказує Уляна Паньо. — Одним із найбільших фундаторів став митрополит Андрей Шептицький, а також до будівництва доклався Іван Куровець. Прикметно, що розписана церква була розписана лише після Першої світової війни, після того, як доволі сильно постраждала від руйнування.
Повне відновлення будівлі завершилося аж у 1928 році, про що свідчать інвентарні книги.
На сьогодні найвагоміше дослідження історії храму зібране в книжці Андрія Костишина «Церква Архистратига Михаїла». Багато інформації та фотографій бажаючі можуть також знайти на сайті церкви.
Наступним пунктом був палац «Мінерал».
— Збудований у 1953 році теж за типовим проектом, як вияв торжества радянської влади на тлі терору і масових депортацій. Це є монументальний класицизм, подібних будівель в Союзі було близько двадцяти, — розказує Артур Єфремов, який досліджував типовість таких архітектурних проектів. — Основне призначення — клуб для дозвілля робочої молоді. В інших містах такі будівлі або знаходяться в жахливому стані, або зруйновані, тому Калушу ще пощастило.
— Якийсь час тут був навіть ЗАГС, — продовжує Уляна Паньо, — завжди начищений паркет, а при реєстрації шлюбів навіть наливали шампанське. Була також бібліотека, якої вже зараз немає. Сьогодні тут розміщений музей «Карпатнафтохіму» (колишній Музей бойової і трудової слави «Хлорвінілу»), котрий зберігав доволі цінні матеріали. На жаль, при настанні незалежності, частина їх була знищена.
Після «Мінералу» екскурсія попрямувала до старого заводу калійних добрив. Йшли повз будинки, збудовані для спеціалістів у 20-х роках минулого століття, які приїжджали працювати на ТЕСПі (Товариство експлуатації солі поташових), повз капличку Івана Хрестителя, виконану у псевдоготичному стилі. Каплиця збудована ще до Першої світової, як міжконфесійна, де мали святити воду. На цей час вона знаходиться під замком.
— Починалося наше місто з солі, тої звичайної, кухонної, а вже калійною вона стала пізніше, — повідомляє Уляна Паньо, коли екскурсанти прибувають до місця, де розташовується комплекс старого калійного. — Видобували сіль дуже просто: викопували криницю, там набиралася вода, яку витягували відрами, випаровували і отримували продукт, який формував економічну потугу міста. Видобували її спочатку угорці. Сіль пакували в бочки і відправляли по цілому світу. У 18 ст. сіль стає гіркою, а тому непридатною для продажу, з’являється високий вміст калію. З приходом Австрійської корони з 1802 року розпочинається геологічна розвідка, і вже до 60-х років виробництво вдалося поставити на ноги. На заводі з’являється навіть парова машина, що на той час свідчило про досить високий виробничий рівень. Австрійські землі потребували калійних добрив, тому на якийсь час центр життя повіту зміщується саме в Калуш. На початку ХХ ст. ТЕСП іменується як комбінат, і це правильно, оскільки на території, окрім самого виробництва, була кузня, електро-механічні цехи, ливарний цех, навіть власне залізничне господарство.
Наразі цей комплекс будівель старого калійного знаходиться у, м’яко кажучи, жалюгідному стані. На територію відвідувачів не пускають, оскільки деякі приміщення залишилися з часом без металевих конструкцій і можуть в будь-який момент завалитися. Окраса комбінату – ратуша з годинником – мабуть єдина споруда, яка ще добре збереглася, але потребує догляду і прибирання. Як повідомив Богдан Яневич, в Долині на старому заводі громада намагалася відреставрувати схожу ратушу, проте їм так і не вдалося отримати грант на цю справу. Загалом, поки ще можна щось поправити і врятувати від подальшого руйнування і вартує це зробити. Все-таки звідси почався Калуш як повноцінне місто. Питання у коштах та у критичній масі зацікавлених, небайдужих осіб.
