"В одній японській поезії є такі рядки: “всі вони прекрасні”. Дотримуюсь думки, що кожна модель-натурни — Мистецтвознавці визначають тебе, як ліричного сюрреаліста. Вони праві чи помиляються, як думаєш?
— Основний напрям моєї творчості визначений як ліричний сюрреалізм. Якщо бути точним — ця дефініція належить теоретику сучасного мистецтва, відомому мистецтвознавцю, професору Дмитру Горбачову.
“Двадцяте, а можливо і 21-е сторіччя найменують, гадаю, добою Сюрреалізму, адже є доба Ренесансу чи Барокко. Хаос, руйнацію, садизм, первісне дикунство активно відтворюють і знешкоджують мистці нашого часу. Орест Костів талановитий і натхненний послідовник Далі і Магрітта, не просто окселентує класикам сюрреалізму, а вносить у той світ, чи скорше потойбіччя “додатковий, як сказав би Малевич, елемент” — живописність, м’яку, вібруючу, делікатну. Ліричний сюрреалізм — таким мені бачиться у майбутньому творчий напрям Ореста Костіва.
— Ти справді вважаєш себе послідовником Далі та Магрітта. Більше Далі з його переведенням речей у їх тіні, чи Магрітт з цілісною предметністю?
— Мабуть, краще було б запитати самих Далі та Магрітта, чи вони вважають мене своїм послідовником! Уявімо, що можемо викликати їх душі, провівши спіритичний сеанс, і поставити перед ними таке питання. Хоча, заради цього може й не варто їх турбувати (Сміється. — Авт.) Оскільки всім зрозуміло, що сюрреалізм еволюціонував, видозмінився, порівняно з 20-ми роками минулого століття, але як тоді, так і тепер мистецтво загалом мислиться, як інструмент звільнення. Найпершою метою сюрреалістів було духовне піднесення і відділення душі від матеріального. Однією з найважливіших цінностей були свобода й ірраціональність. Вважаю, що це і сьогодні є основним постулатом сюрреалістичного методу пізнання дійсності. Для мене важливими є як ірраціональне, котре криється на підсвідомому рівні, так і раціональне, що викристалізовує дух людини. Візьму на себе сміливість заявити, що в мене є свої визначення мого творчого напряму — метареалізм або ж трансреалізм.
— Екскурс у минуле. “Шевченкіана”, як метод переосмислення творчості митця. В одному інтерв’ю ти наголосив, що з пієтетом ставишся до Шевченка. Але хто для тебе більш близький — Шевченко-поет чи Шевченко-художник?
— Творчість Кобзаря не ділю по окремих арт-осях. Адже відомо, що багатогранність є ознакою великого таланту. Для мене важливим є Шевченко-філософ у всіх його творчих іпостасях. Колосальна сила і магія шевченкового слова завжди піднесені та підсилені візуальними образами його картин. Для мене дуже важливим було присвятити виставку великому генієві. В 2014 році до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка така виставка відбулась. В основу великоформатних цифрових фото було покладено мотиви творів самого Шевченка. Я робив акцент на визначенні — Шевченко наш сучасник. Хто бажає, той може віртуально переглянути цю виставку на YouTube, набравши “Шевченкіана kostivart 2014”.
— Питання-жарт. Діти люблять малювати по стінах, діти художників, мабуть, тим більше. Ти “псував” стіни в дитинстві?
— Траплялося й таке! Думаю, що такі, так би мовити, “художества” були колись і є тепер звичними для більшості дітей. В цьому сенсі я не був оригінальним.
— Яке місце у твоїй творчості займає фотографія? Хто із відомих фотографів тобі імпонує? Мені, наприклад, Ханс Беллмер з його просто неймовірними ляльками і Ервін Блюменфельд, його погляд на жінку.
— Беллмер переповнив чашу трансформацій фатального еротизму, а от Блюменфельд є поетом вишуканих форм, сокровенного, трансцендентального. Концептуально мені більше імпонує Ньютон! Ні, не той про кого всі подумали! Хельмут Ньютон і його відомі фотороботи з виставки “Безсонні ночі”. Колись сказали, що Ньютон, фотографуючи моду, випереджав її на крок. Оце мета справжнього митця – випереджати! Випереджати свій час, навіть бути на крок попереду власних ідей і бажань. Саме тоді митець може створити щось по-справжньому вартісне!
Я намагаюсь вловити і передати в своїх фотороботах незвичний стан моделі, несподіваний ракурс, чи якийсь особливий світловий нюанс і, таким чином, захопити уяву глядачів, заінтригувати їх. А от власне досвід інтелекту і чуття є основним інструментом, який дозволить глядачам проникнути у світ мистецтва і зрозуміти цінність мистецької знахідки.
— Кожен художник, гадаю, мріє про ідеальну натурницю-модель. Чи існує твоя ідеальна натурниця?
— Ідеальна? Що це таке? Хто це? Прагнення ідеалу таке ж абсурдне, як і прагнення світової гармонії, або світового панування! Сміюсь! В одній японській поезії є такі рядки: “всі вони прекрасні”. Дотримуюсь думки, що кожна модель-натурниця прекрасна по-своєму. А що стосується пошуку, то шукати варто тільки ресторан з доброю кухнею і, навіть якщо ви такий знайдете, то не застраховані від того, що за деякий час найулюбленіші блюда почнуть вам набридати. І ви захочете скуштувати нових, незвичних.
— Є фільм “Хутро: уявний портрет Діани Арбус” про епатажну жінку-фотографа, вона фотографувала незвичних людей, перед тим налагодивши з ними словесний контакт, з багатьма своїми моделями вона підтримувала дружні стосунки. Наскільки важлива така емоційна складова у роботі художника?
— Робота фотомитця передбачає спілкування з моделлю чи моделями. Це, без сумніву, є важливим, особливо коли відбувається пошук відповідного образу. Вочевидь, саме така співпраця модель-фотограф і є цінною в сенсі творення. Майстер налаштовує модель на певний емоційний лад, а от фото-модель має право на імпровізацію, і так несподівано може виникнути щось непередбачуване в артистичному сенсі. Так створюють шедеври! (Сміється. — Авт.). Найголовніша порада — не закохуватись у фотомодель. Але якщо таке вже й трапилось, то що тоді робити, запитаєте ви. Тоді зробіть паузу в роботі і займіться коханням. Це, звісно, жарт.
— Сюрреалісти намагалися у своїх роботах витягти назовні людське несвідоме, допомагаючи собі навіть різними розширювачами свідомості. А твої образи як приходять до тебе? Поділися творчою кухнею.
— Читачі, мабуть, будуть вражені, а, може, й розчаровані, але я не розширюю свідомість “розширювачами”. Для мене музика і книга (отакий я вкрай зіпсований), а ще подорожі і є найкращими легкими наркотичними приправами мого арт-екзистенціаль! Вибачте мені французьку, це моє послання одній особі! Вона не любить коли я хизуюсь, але зрозуміє і, думаю, навіть пробачить мою “витівку” (Сміється. — Авт.). Так і приходить до мене те, що зазвичай називають натхненням, приходять дивні образи з простору, але звідки і як вони виникають, повірте, для мене самого це загадка, яку я не берусь розгадувати. Все те, що вдається утримати в своїй творчій уяві, осмислити і трансформувати потім я намагаюсь втілити в матеріалі.
— В просторах інтернету можна натрапити на твою коротку еротичну прозу. Як ти почав писати? Французькі лібертини часом не мали на тебе впливу? Зокрема Джакомо Казанова.
— Лібертини? Ні! Хіба що “Лібертанго” Астора П’яццоли! Музика, музика і ще раз музика – знову кажу вам: музика надихає мене! Чому я почав писати? Тому що багато чого не “вміщується” в рамки живопису і фото… Проза або поетичні новели дають мені особливу радість відтворити і зафіксувати моменти з власного життя, та, користуючись сюрреалістичною палітрою і легкою фантазією, епатувати публіку ще й словом!
— Не виникало бажання написати еротичний роман?
— Бажання? Виникало… і виникає, але не стосовно того, щоб створити еротичний роман. Зі мною погодяться, що у всіх нас замало часу на те, щоби читати романи, та ще й про чужі еротичні переживання. Інша справа коротеньке оповідання, деколи на одну сторінку, як я називаю — п’ять хвилин тексту, а ви залишаєтесь під враженням, ніби слухаєте мелодію чи смакуєте екзотичний фрукт, чи (набагато краще) цілуєте жінку! Можна й довше, ніж п’ять хвилин… Бажано довше! Цілу ніч!!! Або читайте вночі романи (Сміється. — Авт.).
— Більшість твоїх робіт, як полотен, так і фотографій та прози, наскрізь просякнута еротизмом. За кордоном це сприймається спокійно. А чи дозріли українці до такої відвертості в мистецтві? І чи не хотів би ти посунути межі еротизму ще далі? Чи додати психоделіки?
— Психоделіки нам вистачає в політиці! О! Там справжні психо-ділки! Знаєте що? Не робім з українців недотеп. Готові, не готові — це все дуже індивідуально, тут нема масовості, тут діють тонкі енергії. Стосовно несприйняття. Напевне, ми усвідомлюємо, що живемо в пост-совковому періоді і весь тоталітарний спадок заборон дається взнаки. І як наслідок — зашкарублість свідомості. Мене не дивує, коли кимось щось не сприймається, цілком нормально коли щось і заперечується. Але виносити судження про мистецтво надамо арт-критикам і людям з високим рівнем освіченості. Відвертість в мистецтві існує споконвіку, хоча паралельно споконвіку існують і ханжі (святенники), котрі, маскуючи власні нечисті помисли, завжди були великими мастаками звинувачувати інших в своїх перверзіях. Це їхнє хобі, майже професія!
— Для мене ти асоціюєшся з добою Мікеланджело Буонаротті. А в якому столітті ти б хотів жити? З ким із великих художників/митців поспілкуватися, якби випала така нагода, наприклад, винайшли б машину часу?
— Навіть не здогадувався, що саме такі асоціації викликаю в тебе, Ірино. Мені до певної міри це імпонує, відчуваю себе причетним до чогось справді великого! (сміється) Можливо, це твій літературний дар та інтуїтивно-ірраціональне вишукало в моєму образі щось таке, що надає мені трохи лаврового листя чи благородної патини давніх скульптур? Але бронзовіти я ще не збираюсь, хіба що засмагати під сонцем, це я люблю!
Нещодавно переглянув фільм “Північ в Парижі”. Головний герой, американський письменник, перебуваючи у Франції, містичним способом потрапляє в Париж минулих часів, знайомиться з літераторами, художниками, знаменитими людьми, про яких ми всі добре знаємо з історії. Герой вирішує залишитись в Парижі й стоїть перед вибором, яку саме минулу епоху вибрати для життя, але остаточно зупиняє свій вибір на сучасності. Я також схильний до сучасності. Повірте, мені близькі сучасники! Нас об’єднують спільні тривоги і радості, здобутки і розчарування, захоплення і пристрасті. Я — за сучасність. От вам і назва арт-піар-компанії, або заголовок для статті.
— Один день із життя художника.
— Любов, кава, інтернет, музика, дерева, сонце, птахи, люди, самотність, книга, телефонні розмови, малювання, очікування, зустріч, пристрасть, Фейсбук, сонце заходить за горизонт, сніг падає на вії коней, прекрасні великі очі коней, хмари, вітер, меланхолія, дорога додому…
— Знаю, що ти багато читаєш. Яка книжка на тебе справила незабутнє враження? Порекомендуй читачам “Вікон”, що почитати.
— Велике враження справили на мене романи Мілана Кундери “Безсмертя” та Генрі Міллера “Тропік рака”. І ще, мабуть, Байрон та його “Дон Жуан”. Раджу всім: ця книга повинна бути настільною для кожного дорослого чоловіка. (Український переклад — просто шик!) Саркастичність, жарт, тонка іронія, дотеп, ненудна філософічність – все знайдете. Вмійте відкривати для себе світ через мистецтво, і частіше відкривайте віртуальні вікна власної душі, і, звичайно ж, заходьте на сайт “Вікон”.
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, оглядач
Нарешті я познайомив цих жінок. Чечілія Галлерані привіталась до Сімонетти Веспуччі кивком голови, не відриваючи тонкі пальці від горностая. Це дві мої любові. Одна в профіль, інша ¬¬¬– в три чверті.Одна проживає в Кракові, інша – в музеї Конде в Шантійї. Проте зустрілись вони в моїй майстерні.
П’ючи каву, сидячи поруч, торкаючись мене оголеним плечем, Сімонетта запевнила нас, що змія, котра звивається навколо її шиї, не отруйна. Атмосфера майстерні, де присутній запах фарби, кардамону і кави завжди налаштовує на ідеальну розмову – розмірену, приязну й відверту.
Дама з горностаєм запитала, чому саме до Мони Лізи стільки уваги в наших сучасників. «Люди завжди віддавали перевагу потворності, а справжню жіночу вроду можуть оцінити тільки чутливі натури, медіуми любові», – відповів я. Сімонетта засміялась. Її сміх схожий на звук дощових крапель…
Вона ще дотепер не може пробачити П’єроді Козімо кохання до її покоївки. Художник щоночі забавляв ту дівицю, а Сімонетта крадькома підслуховувала під дверима.
Коли дві гості говорили про своїх коханців, я ніжився в дрімоті та дослухався до звуків фортепіано за стіною…
Кольоровими стрічками з волосся Сімонетти я, цілуючи, обвивав ніжки Чечілії. Прекрасні очі розчинились у вогкому вогні. Так кохатись можуть тільки жінки, котрі не знали любові більш як п’ятсот років. Вогняна говірка, розсипані перли Сімонетти, розірване намисто Чечілії… Золотисте волосся – в руці, темне – на моїх грудях, розкішні перса флорентійки і тонка талія міланської діви. Торкаюсь щокою гарячого живота Чечілії, а в моєму волоссі блукають її тонкі пальці, що звикли гладити горностая. Сімонетта лежить поруч і лукаво усміхається. Ідилія… Ренесансні діви та один дивак, що викрав їх своєю уявою з позолочених рам.
Цього вечора чуття обіграли нас своїми крапленими картами. Ми вдячно прийняли цей «програш» та отримали ілюзію щастя. Як чудово шепотіти жінкам на вушко, що любитимеш навіть тоді, коли їх не буде поруч. Колись при згадці про любощі буду злегка посміхатись в свої посивілі вуса і, проходячи за куліси життя на сліпучо-зелені луги Елізею, згадуватиму жінок, яких любив. Чи згадають вони про мене? Не знаю…
Уявні коханки завжди дарували мені незрадливу любов, а реальним жінкам зраджував я, але тільки в уяві.
