Наталія Данилюк стане гостем Калуша у неділю, 10 квітня. Місце зустрічі — центральна міська бібліотека. Початок &m — У тебе дві збірки. А ти коли-небудь рахувала, скільки у тебе віршів?
— Першою була “Та жінка, що навпроти у вікні…” (2012). Рахунок віршам веду на сайті Клубу Поезії, там вибиває точну цифру. На даний момент їх понад 660. Це разом з кількома піснями. Хоча, на сайті розміщені не всі вірші. Є давніші поезії, які, на мою думку, надто слабенькі, щоб виставляти їх на загальний огляд.
— Твій нік на поетичних сайтах — Кульбабка. Чому?
— Це ще зі студентських років за мною тягнеться. Викладач латини, Марта Йосипівна, дала мені таке добре і водночас трохи кумедне прізвисько. Насправді воно звучало “Одуванчік” (на російськомовний манер), а вже потім, на прохання друзів, я змінила цей нік на “Кульбабку”. Мені це імпонувало, адже кульбаба — квітка сонця, вона випромінює світло і тепло.
Слова мені залишились і все,
Нічого окрім слів — скупа розрада...
Кривим розмитим почерком есе
Виводить дощ по сірих автострадах.
Під парасольку туляться вітри,
Січуть в обличчя краплі, ніби струни.
Зітри мене із пам‘яті, зітри,
Як вічність на табличці древні руни...
Як захмеліла впевнена весна
Останній сніг роздмухує у полі.
Густої зливи сива пелена
Сповила шовком пальці захололі.
Похмуре небо румном затяглось,
Надуло щоки зморені старечі.
Слова мені залишились - хоч щось,
Хоч проблиски в холодній порожнечі...
— Твій найкомфортніший час доби для писання.
— Будь-який. Це може бути ранок, обід чи пізня ніч. Навіть в дорозі. Головне, щоби близькі чи оточуючі дали змогу побути на самоті і зосередитися на писанні. Бо коли поряд крутяться і викрикують діти, то думки вилітають з голови і їх нелегко зібрати докупи.
— Я знайома з твоєю пейзажною і патріотичною лірикою. У тебе троє дітей — не виникало бажання писати для малечі? Чи може вже є якісь напрацювання?
— Були такі спроби. Стимулом стало формування антології для школярів молодшого віку. Перед цим в нашому районі вийшла “Літературна Рожнятівщина” для 5-11-х класів, а потім з’явилася ідея сформувати аналогічну антологію для менших школярів. Мені запропонували подати свою добірку, тоді й спробувала себе в ролі дитячої письменниці і поетеси — до книжки увійшли три казки і кілька віршів. Це ще несміливі спроби, але з чогось треба починати.
— Скількох конкурсів ти стала переможницею?
— Перші місця здобула у чотирьох конкурсах: “100 творів, які варто прочитати цього літа” (2013), “Дебют” від видавництва “Доля” (2014), “Бентежить душу батьківська земля” (2015) та “Ой весна, весна, днем красна…”(2016).
У двох отримала другі місця: “Ми українці, ми європейці” (2014) та IV-ому міжнародному поетичному конкурсі “Чатує в століттях Чернеча Гора” (2015), в кількох — стала дипломантом. У 2014 році отримала винагороду “Поет року” за версією літературно-художнього журналу “Дніпро”, у 2015-му — літературно-мистецьку премію ім. Андрія Малишка.
— У твоїх віршах яскрава колористика, а сни — теж кольорові? Розкажи найяскравіший і найщасливіший свій сон.
— Мені запам’яталися тільки два кольорові сни: тюльпанове дерево, яке я побачила ще в дитинстві, і строкаті тайстри (полотняні карпатські сумки), які майоріли в мене перед очима — це вже було десь у ранній юності. Другий сон був настільки переповнений яскравими барвами, що вони аж разили очі і добряче збентежили мене… Пригадую, як я прокинулася і, перелякавшись, покликала маму. Вона не могла зрозуміти, що мене так схвилювало. Що ж до яскравого тюльпанового дерева, то у моєму сні воно росло на тітчиному городі і цвіло дивовижними квітками тюльпанів — найрізноманітніших кольорів! Пригадую, як я повільно наближалася до нього, зачудована цією фантастичною красою!
— Клуб “Об’єднані словом” — як ти туди потрапила? І що для тебе означає бути в цьому клубі?
— Це було Боже провидіння, я так вважаю. Спершу випадково долучила незнайому мені Лесю Геник до списку своїх друзів в соцмережі. Згодом на сайті “Клуб” Поезії” у стрічці нових творів я побачила ім’я “Леся Геник”, яке видалося мені знайомим. Ми обмінялися коментарями щодо віршів. Відтоді наше спілкування стало ще теплішим. Якось Леся написала про план літературної зустрічі в Івано-Франківську — поетичний клуб “Об’єднані словом” — і запросила приїхати і розвіртуалитись. Я і зраділа такій можливості, і — злякалася! До того ще не читала своїх віршів на публіку, боялася виглядати смішною і незграбною. Була надто замкнутою. Попри моє прохання лише поспостерігати, Леся таки вмовила мене зачитати щось зі свого. Пригадую, як я хвилювалася, боялася, що не дам собі раду. Але це був вагомий старт, який допоміг мені впоратися з надмірним хвилюванням і потроху звикати до аудиторії.
Зараз це не просто літоб’єднання, це — моя творча родина. Стільки прекрасних і незабутніх моментів ми пережили разом! Навіть не знаю, де б я зараз була, якби не вони. Окрім “Об’єднаних словом”, майже рік тому стала учасницею районної літстудії “Горгани”, яка діє при Рожнятівській центральній районній бібліотеці. Студія відновила свою роботу після багаторічної перерви. Її очолює письменник і краєзнавець Любомир Михайлів. Зібралося доволі приємне творче товариство, і це тішить. Разом з дорослими на засідання приїжджають юні поети, діляться своїми доробками, слухають думку старших колег, отримують корисні поради. Залучила двох учнів і зі своєї школи, тому приємно спостерігати за їхніми маленькими успіхами. З дітьми працювати надзвичайно цікаво. Дивлюсь на них і думаю: як мені в дитинстві бракувало такого творчого спілкування і порад більш досвідчених колег.
— Поетеса Леся Геник почала нещодавно малювати. А ти би хотіла намалювати пейзаж фарбами, не лише словом?
— Так і в неї чудово виходить! В дитинстві я багато малювала! Малюнки були першим засобом, через який я передавала своє бачення довколишнього світу. Вірші з’явилися трохи пізніше. Малювала багато – пейзажі, звірів, людей, навіть на полях шкільних зошитів. І у студентських конспектах (Посміхається. — Авт.). Мріяла про професію модельєра, малювала різноманітний одяг, багато фантазувала.
— Як жінка, яка має доволі велику сім’ю, як ти поєднуєш творчість і побут?
— З цим іноді непросто. Часом відчуваю свою провину перед дітьми, бо не приділяю їм достатньо уваги. Спілкування із друзями на поетичних сайтах і в соцмережах, редагування чужих творів, чим активно займаюся останнім часом, забирають чимало часу, який доводиться красти у сім’ї. На щастя, маю хорошу підтримку чоловіка. Він завжди у мене вірив і це надихало. Я — не подарунок, тому треба мати неабиякі почуття і терпіння, щоб тримати баланс. Взагалі, вважаю, що для будь-кого непросто жити під одним дахом з творчими людьми.
— Ти за освітою український філолог. Спробуй спрогнозувати майбутнє української літератури, про що будуть писати і як?
— Цікаве питання… Очевидно, писатимуть про актуальне, як і зараз. Якими будуть пріоритети, важко передбачити. Часи змінюються, разом з ними — і людські цінності. Мені здається, що література майбутнього, як і сучасна, не може мати якихось чітких рамок чи одноплановості. Вона різна, як і люди, що її творять, бо відображає думки і настрої сьогодення, пошуки відповідей на різні питання, актуальні в той чи інший час. Кожен бачить ту чи іншу проблему по-своєму, а отже, висвітлює її по-різному. Чималу роль відіграють і запити читацької аудиторії. А вони теж різні: комусь близька класика, а хтось захоплюється авангардом. Хтось прагне правдивого відображення дійсності, а хтось — ілюзій, в які можна втекти від гнітючої реальності. Як і в усі часи, думаю, писатимуть про різне і по-різному.
Твій вересень також пропах корицею
І пряженим гарячим молоком?
А райдуга барвистою жар-птицею
Тобі крило розверла над ставком?
А ранки в тебе трішечки з гірчинкою —
З робустою і пряним тютюном?
Каштани із рум‘яною скоринкою
І в тебе смажить сонце за вікном?
А дощ тобі наспівує романтику
Далеких одіссеїв-кораблів?
І з вітром на мереживному бантику
Гойдаєшся над куполом землі?
Торкаєшся до хмар ногами босими,
Де течії повітряно-легкі?
А в тебе теж такі бувають осені —
Щасливі, божевільні і п‘янкі?
— Який період української літератури, чи закордонної, тобі близький за духом?
— Покоління шістдесятників, вони справили на мене дуже сильне враження. І російське Срібне століття — я обожнювала цей літературний період, в дитинстві багато писала російською. Я росла на поезії Блока, Пастернака, Єсеніна, Анненського, Ахматової, Цвєтаєвої та інших… Мабуть, ця когорта мала найбільший вплив на мою творчість. Шкільні уроки російської та світової літератури були дуже цікавими. Щодо зарубіжної — то тут я більше захоплювалася прозою: Даніель Дефо, Джек Лондон, Оноре де Бальзак та інші.
— Ти любиш подорожувати? Яка країна змогла би надихнути тебе на творчість?
— О, так! Цікава подорож — це для мене справжнє свято! Ніщо так не надихає і не розвантажує, як чергова поїздка і спілкування з непересічними людьми. Люблю старовинні міста, цікаві пам’ятки архітектури, а якщо з ними ще й пов’язані якісь містичні історії, то це ще більше притягує. Дуже б хотіла відвідати Індію, там надзвичайно цікава і духовно багата культура. Хотілося б доторкнутися до серця цієї країни з її старовинними храмами і духовними течіями.
— На твою думку, письменник обов’язково повинен бути політично активним?
— До подій на Майдані я взагалі була політично інертною. Мене навіть дратував той факт, як деякі люди можуть стільки писати на тему політичного і громадянського життя своєї країни. “Невже немає якихось більш цікавих тем?” — думала я, бо вважала себе таким собі космополітом… Але Революція Гідності змусила мене змінити власні пріоритети. Як писав Некрасов: “Поетом можеш ти не бути, та громадянином бути зобов’язаний”. Музи не можуть мовчати, коли твій народ ціною власної крові виборює свободу. Тут вже не до ілюзій і спроб втечі від реальності… Обов’язок поета — підтримати свою націю у цій нелегкій боротьбі, адже слово — це теж могутня зброя. Інша справа — брудні політичні ігри, спроби підтримувати ті чи інші політичні сили із вигодою для себе. Політика — брудна справа і творчим людям там не місце.
— Серед митців, особливо літераторів, популярним стало вести блог. Ти ведеш блог?
— Ні. Часто викладаю фотозвіт — як сімейний, так із творчих заходів, а думками ділюся рідко. Волію всі свої емоції виливати у вірші, так мені легше спілкуватися зі світом. В житті я досить відлюдькувата і замкнута, такий собі соціофоб (Посміхається. — Авт.)
— Найзаповітніша мрія.
— Подорож до якоїсь цікавої країни, де можна нахапатися купи позитивних вражень і натхнення! А ще – я ніколи не була на морі…
— Яка книжка справила на тебе найбільше враження? Порадь читачам, що почитати.
— Свого часу мене дуже вразила автобіографічна історія Уоріс Дірі “Квітка пустелі”, де йдеться про сомалійську дівчинку, яку нестерпні умови життя змусили втекти з кочового племені до великого міста у пошуках кращої долі. Це був дитячий протест проти давніх звичаїв і забобонів, проти жорстокості дорослих людей, які прирікають своїх дітей на муки і не рахуються з їхньою думкою, продають, як живий товар... Це моторошна історія про неймовірну жагу свободи, про успіх маленької дівчинки-втікачки, яка навіть не вміла читати і писати, але стала моделлю зі світовим ім’ям. Читаючи такі історії, розумієш, як нам, європейським жінкам, пощастило народитися в цивілізованому світі, де поважають права жінок, де тебе не продають, як товар, не знущаються морально і фізично… Вони перевертають усе всередині і змушують цінувати те, що ми маємо, адже є чимало жінок, позбавлених навіть найнеобхіднішого.
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, оглядач