"Я би казав голосувати за Ігоря Ткача, хоч то і виглядає не дуже скромно. Досить голосувати за партію влади. Нам по — Ігоре, як взагалі з’явилася ідея балотуватися? Це експеримент чи справжній похід в політику?
— Ви знаєте, що ще місяців зо три тому я не планував йти до Верховної Ради, бо це і складна робота, і витрати грошей на вибори. З іншого боку, я громадсько-політичною діяльністю займаюся давно, і, можливо, навіть більше, ніж деякі так звані політики – можливості громадського сектору досить обмежені, справжній інструмент змін – це політичні партії.
Як тільки стало відомо, що на проміжних виборах 17 липня в Калуському окрузі брати Насалики знову людей мають за дурних – вирішив, що йти треба обов’язково. Бо ми – вільні люди, нехай навіть із своїми великими недоліками, але ми не кріпаки, що нас передають в користування від брата до брата як якийсь спадок, феодальний наділ з усім народом. Що такого видатного в Сергієві Насалику? В тому, що він брат Ігоря Насалика?
Не так давно міський голова Рогатина видав перл, що нібито існує якийсь «бренд Насаликів». Нагадую, що термін «бренд» походить зі сфери торгівлі та маркетингу і метою просування бренду є встановлення монополії на ринку товарів та послуг. Торгівля Україною і власною совістю – це і є їх бренд, це намагання знищити всяку політичну конкуренцію виключно заради збагачення. Люди ще здивуються восени, коли побачать свої рахунки на комунальні послуги, до яких їхній «рідний» міністр приклав свою липку руку. Ще брата туди тягти? Такі важкі мішки з грошима, що самому важко донести?
Я просто хочу, щоб ми усвідомили, що якщо так далі буде продовжуватися, то ніхто не зможе пробитися в люди, не зможе стати до управління державою, бо в нинішніх можновладців є свої брати і сестри, сини й доньки, зяті, племінники, внуки, безконечні двоюрідні-троюрідні родичі, дід бабі вуйко і так далі. Ця система яка є не подивиться ні на ваші знання, ні таланти, ні досвід, бо треба влаштувати на «доходноє мєсто» ще якогось родича якогось «діяча» — в нас все по Гоголю. З простого народу будуть дерти три шкіри, бо десь є дитина чиновника, якій не вистачає кілька мільйонів на морську яхту.
Що доброго дали в українській політиці сімейні підряди? Давайте поміркуємо.
Брати Балоги із родичами окупували все Закарпаття. Добре там тим людям? Що зробив молодший брат Добкіна з Харкова, незважаючи на те, що «трохи текст по-дебільному написаний»? Зробили зі Слобожанщини справжній оплот «руського міра». Багато добра Україні зробив брат Віктора Ющенка – Петро, а племінник та дванадцять кумів Віктора Ющенка? А сини Януковича, Пшонки чи Азарова? Може щось доброго зробили син і батько Вілкули, чоловік та дружина Гереги, батько й син Буряки, брати Дубневичі, батько й син Довгі й теща їхня Горіна, батько й син Костусєви, чоловік та дружина Луценки, тесть і зять Онопенки, батько й син Франчуки, чоловік і дружина Корчинські, батько з сином Калетники із двоюрідною сестрою молодшого, дядько та племінник Матвієнки, брати Клюєви, чоловік та дружина Королевські, брати Васюники, чоловік та дружина Збітнєви, брати Васильєви? Може брати Литвина щось доброго зробили для держави? А Тягнибок з своїм братом, а Білозори мати з сином, Богословські дружина з чоловіком, Льовочкіни брат з сестрою? Може Петро Порошенко з сином та батьком дуже зараз дбають про народ?
Початок цим всім династіям і цій зухвалій моді поставив ще Леонід Кучма із своїм зятем Віктором Пінчуком. Таких «братів і сестер» є вже тисячі. Якщо в бізнесі спільна робота родичів – це нормально і навіть добре, то в політиці – це недопустимо, це веде до клановості, мафіозності. Але для всіх цих людей, робота на держслужбі – це і є супервигідний бізнес по торгівлі Україною і українськими людьми. Саме тому вони рвуться до влади сім’ями. Це прямий шлях до путінської моделі держави.
В моєму рішенні йти на вибори ніякого експерименту немає. Ви знаєте, що тут є дві пари братів – Насалики та Шевченки. Потрохи підростають їхні діти. Тому в мене є тверде бажання переламати ситуацію і щоб в окрузі депутат мав інше прізвище, інше мислення, і було б добре, щоб це був Ігор Ткач. Люди мали би розуміти, що ми ще довго будемо їздити на майдани, якщо ми будемо до влади приводити цілі родини. Їх потім дуже важко викурювати, потрібні барикади, намети, коктейлі молотова.
— Чи Насалики такі погані, що Ви говорите про них як про якесь зло?
— Тут не справа в тому, що Насалики погані чи хороші, а в тому, що не можна людям чи певним родинам давати абсолютну і необмежену владу, бо абсолютна влада і розбещує абсолютно. Це закон. Владу треба контролювати, бо це велика спокуса для кожного. А який може бути контроль, коли брат покриває брата, батько сина і так далі, коли немає жодної іншої думки, я вже навіть не кажу про якусь опозицію. Якщо Сергій Насалик такий добрий міський голова – то для чого йому йти в парламент через півроку як лиш його обрали в Рогатині? А якщо він поганий міський голова – то для чого його тоді обрали, і для чого йому пхатися в парламент? Що це за гасло – «Ніколи не обіцяю того чого не зможу виконати»? Може, Сергій нічого конкретного зараз і не обіцяє, бо зробити для народу нічого не може? А сказати: «Буду робити все, що скаже брат-міністр» якось напевне негарно виглядає на білборді.
Тому вся справа в принципах, а не в конкретних людях. Немає абсолютно поганих чи абсолютно добрих людей.
— Ігоре, Ви зараз балотуєтеся в парламент від «Республіканської партії» Лук’яненка, а в 2010 році Ви йшли до Калуської міськради від «Фронту змін». Що змінилося з того часу?
— Так, дійсно, в 2010 році я як позапартійний був у списках «фронтовиків» до міської ради. Думаю, що мені, як і багатьом симпатикам цієї партії, були близькі ті чотири цілі, які тоді були проголошені: пріоритет освіти й охорони здоров’я, нова індустріалізація країни, боєздатна армія та відновлення села через крупнотоварне виробництво. Для жителів нашого краю ці чотири цілі досі актуальні. Ми би мали вже іншу країну, якби ще в 2010 році розпочали роботу в цих трьох напрямах.
Але в 2012 році «ФЗ» влився в одну партію з «Батьківщиною», хоч багато хто був проти цього. Більшість бід в економіці – це «заслуга» Юлії Тимошенко як прем’єра. Ми пам’ятаємо, як вона хіхікала з Путіним, коли був напад на Грузію. Ми пам’ятаємо її інвалідний візок на Майдані. Хто така Юля, ми знаємо. На жаль чи на щастя, але ми знаємо, хто така й Ольга Сікора – кнопкодав в парламенті і недалекий, з дозволу сказати, політик.
Після тих виборів 2012 року я не мав справи з пізніше відновленим й оновленим «Народним фронтом», який так і не став втілювати ті чотири цілі.
В «Республіканську партію» я вступив в 2016 році навесні. До того партійним не був і своїх поглядів з 2002 року не змінив – для добра України необхідно започаткувати процес побудови справжніх політичних партій, цей етап неможливо пропустити чи оминути. В наш час майже не залишилось політиків, яким можна вірити, тому спілкування з Левком Лук’яненком і його соратниками наштовхнуло на думку, що після довгих років блукань нам треба продовжити з тієї точки, з якої все починалося. А це – викорінення залишків УРСР з політичної системи України і впровадження реальної незалежності держави, як це було проголошено в Акті проголошення незалежності України. У зв’язку з цим, ідеї республіканізму мені близькі. В мене є однодумці, які колись також пробували втілити своє бачення розвитку держави і через «Фронт змін», і через «Удар», через інші партії. Але відсутність твердої ідеологічної підвалини приводить такі спроби до невдач.
Голова «Республіканської партії» Ігор Паризький зараз, фактично, продовжує правозахисні традиції Лук’яненка і це надихає на роботу. Думаю, що справжніх республіканців ставатиме все більше, і їхню роботу буде видно. Навіть зважаючи на те, що назву «республіканська» експлуатує багато негідників, які створили багато різних «республіканських» партій, щоб заплутати виборця та спаплюжити основоположні засади республіканізму. Знаю, наприклад, що в Калуші на цих виборах опоненти поширюють чутки що я нібито йду від Бойка чи Матвієнка. Виборець має самостійно розібратися і все розставити на свої місця. Незабаром планую провести велику зустріч з виборцями, де можна буде поспілкуватися і взнати більше.
— Хто твої опоненти на виборах і як ти збираєшся перемагати? Сил і грошей вистачить?
— Сил вистачить, щоб боротися гідно, йти до людей, пропонувати спілкування, але не лізти в душу. Поки ми живі, мусимо робити те, що мусимо. А з приводу грошей, то вони, звичайно, на виборах грають не останню роль. Бо треба заплатити виборчу заставу, а це майже 15 тисяч гривень, треба заплатити за агітаційну продукцію, листівки, виступи на телебаченні, публікації і таке інше – все це немалі гроші для мене і для партії. Я проти того, щоб грошима підкуповували людей, коли платять за голоси, роздають гречку, наливають сто грам, влаштовують «свято прохолоди», відпочинок на курорті чи ще якусь принизливу безкоштовщину. Гроші – не гарантія, і в цьому приклад Януковича і його банди ще свіжий.
Ясне діло, що в мене немає стільки грошей, як в Насаликів, колишнього прокурора чи олігархів з «Буковелю». Але й навіть якби й було стільки – то в країні є на що тратити гроші. Я буду старатися тратити мінімум грошей, але так, щоб вони мали максимальний результат, щоб якомога більше людей дізналося, що вибір цього разу в Калуському виборчому окрузі є.
Основними конкурентами вважаю Сергія Насалика і Миколу Гошовського, бо вони обидвоє сильні, забезпечені грошима, обоє — з «регіоналівської» команди, з тією лише різницею, що ниточки від прокурора Миколи ведуть до силовиків часів Януковича, а ниточки від мера Сергія ведуть до братового сусіда – Льовочкіна. До таких можна зарахувати й Віктора Шевченка – там необмежений грошовий ресурс, але я думаю що його справжня мета – будувати партію, мати причину для торгів з міністром палива, при потребі шкодити Сергієві Насаликові, а ставати депутатом – то, мабуть, не основне питання. Думаю, що це, скоріше, помста за вибори міського голови Івано-Франківська в 2015 році, де його брат Олександр Шевченко навіть не вийшов в другий тур виборів. Ольга Сікора буде намагатися повторити свій результат 2012 року, але, думаю, що це їй не вдасться, бо вона себе проявила в парламенті сповна, та й Надія Савченко з її дивними заявами про необхідність переговорів з терористами тільки нашкодить «Батьківщині». Олега Савку також можна зарахувати до моїх конкурентів. Він — молодий, розумний і перспективний хлопець, хоч і здивував мене підозріло великою кількістю грошей і реклами на цих виборах. З цим варіантом треба бути обережним.
Та й взагалі я хочу, щоб виборці запитали себе самі, як так сталося і чому, що лише четверо людей поставили свої білборди. Справжній бюлетень на цих виборах мав би виглядати так: Гошовський, Кавінський, Насалик, Савка, Сікора, Ткач, Шевченко – всі решта, на мою скромну думку, або пробують свої сили (є кілька порядних людей, яких я знаю особисто), або «торгують фейсом», або є технічними кандидатами для грошових мішків, щоб взяти контроль над виборчими комісіями і в умовах низької явки «малювати» результати виборів. І навіть в цьому короткому бюлетені Гошовський, Кавінський, Насалик, Савка стоять в одній групі, Шевченко окремо, Сікора окремо, Ткач окремо. От і вибирайте, думайте. З цього списку категорично не можна обирати Гошовського як вже люстрованого прокурора Львівщини часів Януковича, не можна вибирати представників олігархату Насалика та Шевченка, не можна голосувати за кнопкодава Сікору, не можна голосувати за прихованих кандидатів від «блоку панамських патріотів» Кавінського та Савку, якого «рухівці» використовують «натемно».
Я би казав голосувати за Ігоря Ткача, хоч то і виглядає не дуже скромно. Досить голосувати за партію влади. Нам потрібно думати, чим ту зграю зрівноважити.
— Думаєш, вдасться перемогти на цих виборах поборовши гроші й впливи?
— Гроші й впливи – важливі речі, але не визначальні для перемоги. Які шанси були в Давида, коли він виступив проти Голіафа? Шанси були невеликі, але вони були – і з Божою допомогою велетень був переможений. Які шанси на незалежну державу Україна були в сорокових роках? Але від того, що тоді наші діди не здалися і робили те, що мусіли робити, то наші нинішні шанси від того тільки збільшилися. У наших дітей буде ще більше шансів, якщо ми перестанемо торгувати своїм виборчим правом, долями своїх дітей.
Просто подумайте: для чого збирати допомогу солдатам на фронт і в той самий час продавати свій голос на виборах? Яка логіка в тому, щоб не приходити на вибори і потім дивуватися, як погано жити.
Повторю: на цих виборах є вибір, меню справжнє. Я усвідомлений того, що перемога на цих проміжних виборах – надскладне завдання і я до цього випробування готовий. Справа в тому, що того мало, аби люди прийшли на вибори й за мене проголосували, а треба докласти всіх зусиль, щоб ці голоси були правдиво пораховані й записані в протоколи, щоб не було фальсифікацій результатів виборів. Бо це і є головне в демократичних країнах. Роблю все можливе, щоб донести до виборців свою позицію і сподіваюся на те, що мене почують.
Народ мусить навести лад в себе вдома, рано чи пізно треба буде європейський цивілізаційний вибір робити – але краще рано, аніж пізно. Нема чого оті радянські соплі і ці бандитські стрілки розсосолювати на два-три покоління, треба будувати українську державу вже. Ще вчора було пізно, а післязавтра – тим більше запізнимося. Тепер ми дивуємося, чому поляки нас перегнали? Коли довго не замітати в хаті, то потім і до віника страшно братися. Але якщо не змінювати ситуацію, то й віник може пилюкою так припасти, що і його важко буде знайти.
Перед молодими людьми України зараз стоїть вибір – або виїхати з країни, або залишитися жити тут. Перед старшими ще важчий вибір – і їхати за кордон вже нема на коли, і життя тане як сніг, треба терміново міняти країну, аби хоч трохи пожити, як люди. Я хочу жити тут, тут поховані мої предки, тут мають жити мої діти. І перед тими, хто не виїхав і залишився в Україні, є другий вибір – або животіти тут рабами, або стати вільними людьми й збудувати свою державу. Той, хто бореться, – той вже вільний у своїй голові. Калушан, рогатинців і галичан було багато на Майдані, тут багато вільних людей. Тому мої шанси не такі уже й малі. Поборемо і гроші, і впливи. Складність в другому – перетворення держави – це як ремонт автомобіля на повнім ходу. А тут ще – то водій не вміє їхати, то дехто із пасажирів пальне краде і запчастини розпродує наліво. Одним жарко, другим дує, одні кричать – вліво, інші – вправо, мало хто питає «куди взагалі їдемо?»… Але цей ремонт на ходу мусимо робити — інакше втратимо державу.
Політична реклама