Степан Місевич: «Тільки каліка або недолугий не йшов в УПА»

Степан Місевич розповів, що змалку цікавиться історією. Минуло вже 70 років, а спогади Степан Ільковича свіжі, як ніби то було вчора, і він досі пригадує смак різдвяної куті чи мотиви пісні у своєму селі Плоске. Лісова стежка, по якій його брат ходив у ліс, де переховувалися партизани, і досі часто йому сниться.

— Пригадую свого друга. Ми ходили в хату-читальню, де дорослі хлопці гарно співали... У 12 років ми написали сценарій вертепу. Мій друг мав гарний почерк, то він записував, а я — диктував. В мене це добре ще тоді виходило. І досі я часто виголошую промови.

Степан Місевич живе у власній хаті у житловому мікрорайоні «Загір’я». Хата всередині оздоблена деревом в українських бойківських традиціях. В кімнаті — просторо, нічого зайвого. Привертає увагу невелика бібліотека.

— Я народився 29 липня 1932 році в Старосамбірському районі, селі Плоске в родині Іллі Місевича. В сім’ї у нас було четверо дітей. Я — українець по духу, від школяра до пенсії. Із чотирьох дітей я був наймолодшим.

Степан Місевич показує стару фотографію. На ній — він із двоюрідним братом. Цей хлопець, як і рідний брат Степана Ільковича, був бійцем УПА. 

У 1947 році родину Місевичів вислали до Сибіру.

— Тільки каліка або недолугий не йшов в УПА. А так — усі, від 17 років. Спочатку німці не звертали на УПА великої уваги. Упродовж шести років було створено кілька добровольчих батальйонів. Потім багато людей поздавалися і були суджені. Багатьох побито було. Багато виїхали на кордон… Більшовики повністю робили зачистку в хаті, якщо знали, що там переховувався хтось.

Родина зазнала переслідувань наприкінці 1940-их років, як і багато українців. Батьки були вислані до Сибіру. А Степан залишився у селі. Про нього піклувалися родичі, які оселилися у їхній хаті.

— Жив у рідні. Вони мене годували, одягали. Наше село від міста було далеко. Я ходив до школи у сусіднє село. У 1949 році я поїхав до Сибіру, у Іркутську область. І там вже закінчив вечірню школу. Одночасно працював  на солезаводі слюсарем.

У 1952 році Степан закінчив технікум. Далеке місто Усоле-Сибір. У Степана Ільковича залишилися фотографії. Як ведеться, українець знайшов собі друзів на чужині. Ось молоді люди йдуть до кінотеатру. Ось він із хлопцями грає на гармошці.

У 1955 році Степана призвали на службу, і він відслужив три роки у радянській армії. Про них нагадують чорно-білі світлини.

Після служби в армії Степан одружився. Взяв у дружини українку, Ганну. У 1966 році з дружиною і сином переїхали до Калуша. Народилися донька і син.

До 1993 року Степан Місевич працював начальником енерго-механічного відділу заводу «Будмаш». Свого часу заводчани на чолі зі Степаном Місевичем домовилися про освячення «Будмашу». Працював разом із іншими патріотами України. Разом створювали осередок Народного руху України на заводі.

Згодом Степан Місевич перейшов у партійну організацію Конгресу українських націоналістів, де перебуває і досі. Очолював міську організацію ветеранів, співпрацював і співпрацює з організацією політв’язнів України.

Поступово партійна робота переросла в особисту дружбу, і тепер не минає неділі, щоб учасники калуської організації КУНу не збиралися, щоб обговорити актуальні питання громадського життя Калуша — зокрема і України  в цілому.

Степан Місевич організував музей національно-визвольної боротьби, який розташований у приміщенні товариства «Меморіал».

Хоча сам є уродженцем Львівщини, залюбки вкладає душу в українську землю загалом і любить, як своє, кожне село на Галичині. Так,  допомагав створити пам’ятник загиблим партизанам у Медині Галицького району, дошку на могилі, пам’ятник Дмитру Коржинському, хрест на могилі загиблим партизанам. 

Його українська мова — взірець чистоти і освіченості. Він ніколи не відмовляє виступити на урочистостях. Бо Степан Ількович досі не забув уроки патріотизму, отримані у дитинстві, коли основним кредо було — українцям об’єднуватися.