"Ми — проект, створений з необхідності", — розповідає засновник Komubook Павло Швед — Почнемо з традиційного питання. Платформа краудпаблішингу – що це таке, і як воно працює?
— Хоча краудпаблішинг звучить складно, насправді — все доволі просто. Це поєднання паблішингу (видавництва) з краудфандингом (тобто колективним фінансуванням певних важливих чи інноваційних ініціатив). На практиці це виглядає так: команда платформи пропонує певну книжку і оцінює вартість її видання; потім оголошується збір коштів, який може тривати від 30 до 60 днів; коли потрібна сума назбиралася, Komubook видає книжку і розсилає її усім учасникам, які зробили внески. От, власне, і все.
— Komubook – це перша така платформа в Україні. Як і коли з’явилася ідея її реалізації?
— Насправді, це дуже особиста історія. В юності, коли в мене тільки почали з’являтися перші серйозні читацькі зацікавлення, я дуже часто наштовхувався на ситуацію, що книжки, які мене цікавили, були здебільшого не перекладені та недоступні українською. Тому доводилось або читати їх російською (дуже рідко), або взагалі не читати (що було значно частіше). Мені завжди хотілося, щоб молоде покоління українців не знало цієї проблеми, щоб воно виростало впевненими в повноті та розвинутості власної культури, а доступність перекладів світової літератури для мене дуже суттєва частина такої повноти. Тобто можна сказати, що Komubook – це проект читача, який втомився чекати. В якийсь момент я зрозумів, що деякі книжки мені доведеться видати самому, якщо я й справді хочу побачити їх українською.
— В Україні є як великі видавництва, так і багато малих, діапазон їхній доволі широкий. Чи виправдана така платформа, при тому що читацька активність українців, порівняно з іншими європейськими країнами, досить низька? Які переваги дає читачеві краудпаблішинг?
— Ну, гадаю, відповідь очевидна, інакше ми б цим не займались. Справа не в кількості видавництв, а радше в тому, що вони видають чи не видають. Наша перевага насамперед у тому, що ми можемо спробувати колективними зусиллями видати ті книжки, які традиційні видавці вважають недостатньо комерційними, і, відповідно, не беруться за такі видання. Це і художня література, і якісний нон-фікшн, в тому числі й важливі філософські праці. Як приклад можу навести наше видання «Етики» Алена Бадью, яке щойно з’явилося у другій черзі книжок.
— Не так давно Komubook випустила романи Вільяма Берроуза «Наркота», Гантера Томпсона «Страх і відраза в Лас-Вегасі». Уже побачила світ згадана філософська праця Алена Бадью «Етика» та «Філософія в будуарі» де Сада. Це література, котру аж ніяк не можна назвати масовою. Чим ви керуєтесь при виборі того, що видавати? І чи потрібні такі тексти на українському книжковому ринку?
— Загалом ми орієнтуємось на те, що можна було б назвати класикою 20-го століття. Бо якщо 19-те століття, принаймні топові автори, українською ще більш-менш перекладені і видані (в основному завдяки класичній серії “Фоліо”), то з 20-м у нас справжня біда. Маємо кілька основних критеріїв: автор має бути всесвітньовідомим, а твір має бути або взагалі ще не перекладеним, або ж малодоступним (як, наприклад, “Сніданок у Тіффані” Капоте). Також намагаємось видати перш за все головний твір автора. Звісно, це лише приблизні орієнтири, і цілком можливі винятки. Також, безперечно, на вибір впливають мої особисті читацькі смаки, інакше в такому особистому проекті і не могло бути. Так, серед виданого уже є кілька книжок, які б я заніс до своїх “топ-20”. Це і “Страх і відраза в Лас-Вегасі” Томпсона, і “Затьмарення” Діка і “Покоління Х” Коупленда. Зізнаюся, що в ідеальному світі список виданого виглядав би трохи по-іншому. Там обов’язково був би Міллер, і Кізі, і Кундера, і Керуак... Але не все вдається, хоча можливо з часом якісь із цих авторів і з’являться на платформі.
— Поки що платформа реалізовує лише перекладні тексти. В Україні було кілька скандалів, пов’язаних із недобросовісними перекладами. А ви довіряєте своїм перекладачам? Хто співпрацює з платформою?
— В першу чергу, намагаємось працювати з перевіреними перекладачами, хоча це не означає, що ми не даємо шансу молоді. Навпаки, частина наших перекладачів досить молоді люди. Але все ж робимо ставку на досвід, скажімо так, на «докази перекладацької майстерності», які вже встигли вийти друком. Оскільки наші видання – це в основному переклади з англійською, я завжди їх дуже уважно перечитую і виступаю, так би мовити, першим редактором. Працюємо ми з доволі широким колом перекладачів, яке, до того ж, постійно зростає: це і Гєник Бєляков (молодий перекладач з Києва), і пан Тарас Бойко (мешкає, до речі, в Івано-Франківську), і Андрій Рєпа, відомий київський культуролог та перекладач з французької. Серед книжок, збір на які розпочнеться восени, будуть також переклади Романа Осадчука, Мар’яни Прокопович, Наталки Сняданко (це зі сторони досвіду), так і більш молодих – Ірини Серебрякової, Бориса Превіра, Максима Ларченка.
— А як щодо видання українських авторів? Чи є таке в планах? Яким повинен бути рукопис вітчизняного автора, щоб він підійшов для Komubook?
— Ми — проект, створений з необхідності. В Україні є немало видавництв, які активно видають українських авторів, тому ми за це не беремось. Для того, щоб українського автора видав Komubook – він чи вона має бути українським Гантером Томпсоном або Генрі Міллером.
— От Берроуз писав здебільшого про наркотики, роман Гантера – своєрідна основа гонзо-журналістики. Подібні автори свого часу вважалися скандальними, їх забороняли, лаяли, але це не завадило потім увійти в канон світової класики, зокрема Берроуз вперше використав техніку нарізок. А як щодо України? Чи це поки що неможливо, щоби видавці звернули увагу на українську альтернативу? Та й чи існує вона?
Мені здається, що вона переважно не існує. Бо сьогодні, в добу інтернету, автору не важко принаймні заявити про себе, якщо йому чи їй є що сказати. Заводиш сторінку на Facebook, постиш туди свої тексти, і якщо вони справді вартісні, то їх помітять. Те, що таких феноменів не спостерігається, для мене означає, що їх немає. Загалом я б сказав, що література сьогодні в Україні страшенно комодифікована і переважна більшість письменників намагається писати те, що сподобається масовому читачеві, бо саме він (потенційно) масово купує книжки. Це поганий ґрунт для розвитку альтернативної літератури, яка історично мало переймалася «читацьким успіхом».
— Відкрийте секрети видавничої кухні. З якими основними проблемами стикаються українські видавці? Що би ви змінили в системі для поліпшення видавничого клімату?
— Про проблеми не буду. Щодо поліпшення, то мені видається, що сьогодні Україні дуже допомогла б широка мережа державних чи комунальних книгарень, де б оренда була або безкоштовною, або дуже дешевою, бо сьогодні націнка книгарень складає десь половину вартості книжки для читача, та й самих книгарень катастрофічно не вистачає, особливо в менших населених пунктах. Це, звісно, лише загальна ідея, яку можна доопрацювати і добре реалізувати, а можна й звести нанівець. Все залежить від того, хто і для чого її реалізовував би.
— На Вашу думку, чи потребують книжки реклами? Бо, до прикладу, мало хто із письменників знімає бук-трейлери.
— Звісно, потребують, і бук-трейлери, як і інші форми, тут згодяться.
— Порадьте читачам «Вікон» книжку для прочитання.
— Здебільшого намагаюсь не радити книжки незнайомим людям, бо те, що зачепить одну людину, залишить іншу абсолютно байдужою. Все ж, якщо мушу, то сформулюю це так: для «молодих хіпстерів» – «Покоління Х» Дуґласа Коупленда або «Речі» Перека (є, до речі, український переклад, що виходив у 70-их), для любителів «жорсткої» літератури – «Книгу Каїна» Троккі, для любителів дізнатися багато цікавого – «Риба всередині нас» Ніла Шубіна, для любителів подумати – «Голос і більш нічого» лаканіанця з Любляни Младена Долара, для підприємців – «Дилему інноватора» Клейтона Крістенсена, ну і для всіх інших – почитайте «Мага» Фаулза, що виходить восени в рамках «Вавілонської бібліотеки», або будь-яку з книжок Komubook.
Розмовляла Ірина ЧЕРВІНСЬКА, оглядач
