Олександр Галькевич позував на уроках живопису для учнів Калуського коледжу культури та мистецтв Раніше йшлося, що калушанин Василь Фіцак ідентифікував прізвища 289 осіб на цвинтарі часів Першої світової війни. За його підрахунками, тут встановлено 360 стандартно відлитих бетонних хрестів. На них є напис «1930 рік». Поховані тут як військові Російської армії, так і Австро-угорської, німецької, а також цивільні. Загалом — 725 осіб, з яких 436 — невідомі, а 115 осіб — цивільні. Також тут поховано 93 невідомих солдатів невідомих армій.
«Вікна» віднайшли Олександра Галькевича і порозмовляли з автором скандальних світлин.
— Олександре, 19 серпня до Дня фотографа Ви оголосили в одній із соцмереж конкурс на зйомку трьох фотосесій. Скільки бажаючих зголосилися? Які плануєте фотосесії?
— Бажаючих взяти участь в конкурсі на даний час понад 70. До закінчення конкурсу, думаю, буде більше ста. Фотосесії плануватимуться вже після розіграшу, залежно, хто виграє в конкурсі, кому що підійде. (Коли стаття готувалася до друку, стало відомо, що переможцями конкурсу стали: Ірина Семенюк, Наталя Площанська, Лук’ян Підмогильний. — Авт.).
— Як прийшли до фотографії, якою займаєтеся професійно? Якою була перша «мильничка» і яким апаратом користуєтеся зараз?
— Фотографую вже близько 7-8 років. Першою мильничкою був Panasonic Lumix на 6 мегапікселів. З кінця 2010 року фотографував здебільшого на «Зенит 11» та інші плівочні фотоапарати радянського виробництва. Зараз використовую дзеркальні фотокамери фірми «Nikon» 3100 та 610.
— Ваше ставлення до відфотошоплених світлин? Користуєтеся комп’ютерною обробкою світлин чи надаєте перевагу живим фото?
— Якщо фото правильно оброблене, без надмірного втручання програми в композицію фотографії, то це тільки робить фото кращим, і нічого тут поганого нема. Найбільш живою фотографія, як на мене, може бути передана виключно через плівку, тому що немає потреби в обробці, яка таке фото тільки псує.
— Яке найбільш незвичне місце для фотосесій Ви обирали? Яке з найнезвичніших місць Калуша було в об’єктиві Вашої фотокамери?
— Безумовно, це була зона відчуження ЧАЕС. Найбільш незвична локація неподалік Калуша — це, звісно, Домбровський кар’єр.
У Чорнобилі був два роки тому у складі туристичної групи з гідом та екскуроводом, але хочу туди повернутися. І не на шість годин. А пройтися забороненими стежками, відчути увесь екстрім. Кажуть, саме у чорнобильській зоні нині утворився найбільший в Україні заповідник, адже полювання на тварин тут заборонене.
— Чи маєте улюблених моделей та фотографів?
— З фотографів — це Анрі Картьє Брессон, Себастьян Сальгадо, Анні Лейбовіц, Стів Маккарі, Марат Сафін. Мені найбільше подобається працювати з моделлю Романою Площанською. Вона не тільки модель, але і має бачення фотографа і того, як усе має виглядати у кадрі, допомагає з ідеями світлин.
— Як Ви відреагували на шквал критики у соцмережі щодо Вашої фотосесії на старому цвинтарі Калуша? Нагадаю, на одній зі світлин дівчата позують верхи на хрестах на похованні бійців різних армій Першої світової війни. Чому така світлина? Чому цвинтар? Чому хрести? Це протест чи мистецька провокація? У новинах, які поширювали «Вікна», Ви просили вказати Вашу сторінку у соцмережі з провокаційними світлинами. Натомість, окремі користувачі соцмереж, навпаки, вважають, що цих світлин у новинах не повинно було бути. Істина посередині?
— Хочу зауважити, що після публікації на «Вікнах» значно зросла кількість унікальних відвідувачів моєї сторінки у мережі та кількість переглядів моїх світлин.
Реакція у мережі Facebook була різною, як негативною, так і позитивною: користувачі розділилися, на мою думку, навіть більше на користь світлини. Фото знаходиться в публічній спільноті в соцмережі за адресою: vk.com/halkevychphoto. Можливість переглянути та прокоментувати фото може будь-хто, навіть не будучи учасником спільноти. Якщо окремі користувачі соцмереж вважають, що цих світлин у новинах не повинно було бути, то вони можуть поскаржитись на фотографію в редакцію сайту на якому вона опублікована.
Новини на «Вікнах» читав з посмішкою на обличчі — отака була моя реакція. Стосовно самого фото, то заборони фотографувати на цвинтарі нема. Хрести привабили своєю однаковістю — вони дуже контрастно виглядали на фоні зеленої трави, і, як на мене, прекрасно вписались в композицію фото на фоні портрету дівчат. Це просто фото — ні протест, ні провокація. Принаймні, я так вважаю, і, звісно, з моєю думкою багато хто може і не погодитись.
Це була не єдина світлина — дівчата знялися у повноцінній фотосесії, і не тільки на цвинтарі, у різних ракурсах та амплуа. Серія мала назву «Калуські погані дівчата». Саме від цієї назви і відштовхувався, коли обирав локації та образи дівчат. Світлини були репортажно-постановочного плану, дівчата на хрестах — не найгірше, що робиться на цвинтарі. На пам’ятниках і пили, і багато чого іншого робилося, тож, обурення соцмереж мало б бути від цього більше, а не від однієї світлини. Тому задумка фотосесії була привернути увагу до того, що діється у молодіжному середовищі Калуша.
Алкоголь і цигарки стали звичними супутницями дівчат. Я — проти.
— Ви самі палите? Як ставитеся до алкоголю?
— Не палю і не вживаю.
— А Ваша дівчина?
— Зараз у мене немає постійної дівчини.
— Чи могли б Ви сфотографувати весілля, день народження, чи вважаєте себе арт-фотографом?
— Можу сфотографувати. Чому ні? Вважаю, що рівень моєї фотографії є достойним. Крім того, назбирав грошей на новий об’єктив.
— Яке воно, молодіжне середовище Калуша, як поділяється? Які його проблеми? Нині у соцмережах активно обговорюють встановлення у місті фонтану, будівництво велодоріжок. Чи зачіпає це молодих? Яке місто вони хотіли б бачити?
— Звісно, безробіття і безгрошів’я — вічні супутники молоді. Але, якщо людина хоче чимось займатися, то простору багато. Заробляти можна і в тому ж інтернеті.
Молодіжне середовище в Калуші дуже неоднорідне, дуже багато різних людей з різними життєвими інтересами і поглядами на життя. Основною проблемою молоді є інтернет-залежність, залежність від соцмереж, в яких вони проводять чи не найкращі свої роки.
Щодо мене, то між велодоріжками і фонтаном я б обрав велодоріжки. У нас уже є фонтан, який не працює, і я думаю, якщо збудують ще один, то за якихось півроку-рік він теж буде без води. А молодь пересувається містом на велосипедах, навіть дорослі калушани пересідають з автівок на двоколісні засоби пересування, адже пальне нині значно подорожчало.
Нещодавно з друзями на велосипедах побували у Придністров’ї і Молдові з Дімою Дідошаком та Ігорем Багайлюком. Хотів би ще повернутися у Молдову, адже тут є одне з наймістичніших місць світу — аномальні печери на лівому боці Дністра. Цього разу ми теж випадково потрапили в одну аномальну зону, коли їхали велосипедом зі спуску вниз, а здавалося, що крутимо педалі вгору. Кажуть, що ця магнітна зона тягнеться розломом протяжністю близько п’яти кілометрів. У світі таких зон усього чотири: у США, Новій Зеландії, Молдові та Росії.
— Чимало калушан виїжджає за кордон працювати. Не плануєте?
— Мене влаштовує платня на підприємстві, де працюю.
— У Вас дуже колоритна, структурна зовнішність. Чи не пропонували Вам написати портрет чи знятися у рекламі? Як ставитеся до селфі?
— Дякую за комплімент. Знімався в рекламі давно, а досить недавно позував на уроках живопису для учнів Калуського коледжу культури та мистецтв. Слово «селфі» мені не до вподоби — більш подобається слово «автопортрет».
— Ви — відомий актор калуського молодіжного театру «ЛюбАрт» під орудою Люби Липовської. Як потрапили до театру?
— До театру потрапив ще скоріше, ніж почав займатись фотографією: спочатку як глядач, а згодом і як актор. У театрі вже майже 10 років. Я зустрічався з дівчиною-акторкою. Ходив туди як глядач. Актором став випадково: на репетицію не прийшов один з акторів і мене попросили почитати його текст. І так затягнулося.
— Так затягнулося, що Ви почали грати головні ролі?
— Виходить, що так (Посміхається. — Авт.).
— Одна з цікавих ролей — калуська легенда, дивак на прізвисько «Льондон» у виставі «Маняки». Чому сам цей образ? Яким для Вас є цей герой? Як шукали до нього свій підхід? Чимало калушан вважає, що цей персонаж був звичайним міським психічнохворим і волоцюгою, не вартим уваги. Тим часом. Скульптор Ігор Семак в інтерв’ю «Вікнам» зауважував, що пам’ятник «Льондону» міг би стати родзинкою міста.
— Щодо «Льондона» і чому саме цей образ випало мені зіграти, то тут все просто. На думку пані Люби як керівника театру, ніхто, окрім мене, не підходив на цю роль. Якщо б «Льондон» був звичайним психічнохворим волоцюгою, то про нього не писали б п’єси та не хотіли б пам’ятники встановлювати.
Спеціально для ролі нічого не робив — хіба що бороду запустив.
— І з того часу з бородою?
— Так. Мені сподобалося. Я намагався зіграти непередбачуваного персонажа.
— Як Люба Липовська скеровувала Вас у цій ролі? Які настанови давала?
— У тому й річ, що вона вміє так підібрати роль, щоб актор був, як риба у воді.
— Чи хотіли б, щоб акторство було Вашим ремеслом?
— Навіть не знаю. Швидше, хотів би, щоб фотографія стала моїм ремеслом. Хоча зараз я не є комерційним фотографом. Акторство вдосконалює мене, вчить не боятися публіки. Це моє хобі.
Зараз ми в театрі приглядаємося до нової історичної вистави «Настя Чагрівна», яку, сподіваюся, будемо представляти на фестивалях. Вистава дуже епічна, буде задіяно чимало масовки, декорацій. Є ідея запросити до участі хлопців з клубу історичної реконструкції.
— Чи дивитеся Ви прем’єри іншого калуського театру — «Легенда»?
— Наш театр молодіжний, а «Легенда» — більш професійний театр. Звісно, вистави «Легенди» дивлюся і жодних ревнощів чи критики у мене немає. Навпаки — хотів би, щоб театральне середовище міста розросталося і навіть мало свою спільну домівку, як-от приміщення концертного залу. Чому ні?
Недавно побував у Коломиї і зізнаюся, що мені стало трохи соромно за Калуш. Місто менше, але значно більш доглянуте і збережене, ніж Калуш. А ще — має свій професійний театр. Треба і нам прагнути більшого!
— Дякую за розмову, Олександре!
Розмовляв Юрій ТИМОЩУК, журналіст
Довідка. Олександру Галькевичу 29 років. Закінчив калуське ВПУ-7 за спеціальністю «Оператор комп’ютерного набору». Нині працює на комбікормовому заводі ТзОВ «Даноша». Фотограф, актор молодіжного театру «ЛюбАрт».
