"В Індонезії дуже люблять українців. І на роботі часто кажуть, що українські дівчата — найвродливіші, з чим н Ще навесні цього року калуська гімназистка Руслана Стефінів отримала перше місце на Всеукраїнському конкурсі «Змагаймося за нове життя!», присвяченому творчості Лесі Українки. Тоді дівчина потрапила у неприємну історію, адже під час урочистостей у Будинку звукозапису Українського радіо у Києві її просто забули нагородити.
А вже за кілька місяців Руслана Стефінів вирушила на роботу за кордон за контрактом із модельним агентством.
— Руслано, розкажи, як ти потрапила до Індонезії? Який у тебе «модельний» досвід? Чи планувала кар’єру моделі, чи була учасницею різних конкурсів краси? Взагалі: що потрібно зробити, щоб отримати контракт за кордоном?
— До калуської модельної школи на навчання я пішла тільки для того, щоб отримати певні навики (дефіле, етикет та макіяж), які потрібні всім дівчатам. У мене не було планів щодо модельної кар’єри, але якось під час заняття до нас завітав один із представників модельного агентства “One Models Agency” Владислав Лакатош. Він вибрав кілька дівчат, довідався про наші параметри та ріст. Мені було тільки 15 років, а агентства надають перевагу моделям з 16-ти років. Крім того, мій був 173 см, а бажано — 175 см.
Я не могла тоді уявити, що в подальшому зустрічатиму Владислава не один раз. Під час майже всіх показів ми бачились, інколи розмовляли і з’ясувалося, що він вже тоді шукав мені контракт.
До речі, щодо конкурсів і титулів: я ніколи не брала участь у жодних конкурсах краси, не мала елементарного модельного досвіду, тільки знання, які мені дали у “Ювента+”. У липні цього року до мене зателефонувала моя викладач з модельної школи та попросила прийти, тому що є новини щодо мого контракту за кордоном. До того часу я вже навіть забули про це. Отож настав час робити документи, визначатися із формою навчання. Коли все вже було готово, мій від’їзд затримався майже на місяць, але все таки я поїхала.
— Як проходять твої робочі дні? Чим саме ти займаєшся? Чи є з тобою хтось із батьків?
— Майже щодня у мене кастинги. Якщо сподобаєшся клієнту (про це він після кастингу сповіщає твого букера) — отримуєш роботу. Це може бути фотосесія для журналу, інтернет-магазин одягу, різноманітні покази. Але оскільки це мусульманська держава, то, в більшості, замовлення на хіджаби (жіночий одяг в ісламі, головне призначення якого — приховати фігуру, обриси тіла жінки. — Авт.). Звісно, за свою роботу я отримую відсоток. У свої 16 років я вже більш-менш самостійна, тому перебуваю тут без родичів.
— Чи важко розвиватися у модельному бізнесі? Відчуваєш конкуренцію?
— На диво, ні. У самому агентстві конкуренції немає, тому що ми всі різних типажів (брюнетка, шатенка, руда, руса та блондинка). До прикладу, якщо клієнт ставить за мету відібрати десяток брюнеток з різних агентств, то зрозуміло, що в нашому агентстві не буде конкуренції між учасницями. А на кастинги з моделями з інших агентств ми рідко їздимо. Тут усе залежить від тебе: якщо замовнику підходить типаж і параметри — отримаєш роботу.
— Якою мовою спілкуєшся?
— На роботі і вдома спілкуюся англійською (мешкаю з двома англомовними дівчатами), але в агентстві є дівчата і з Росії, тому інколи ще розмовляю російською
— Як проводиш вільний час? Чи вистачає снаги на подорожі чи певну громадську діяльність?
— На даний час я навчаюсь. Викладачі Калуської гімназії імені Дмитра Бахматюка погодились перевести мене на дистанційну форму навчання, тому виконую тут завдання, які вони мені надсилають і пересилаю їм. На громадську діяльність просто не вистачає часу, оскільки в 11-му класі завжди щільний графік.
— Які враження від Індонезії? Чи хотіла би щось з тамтешніх звичаїв, традицій «перенести» до України?
— Вражень від Індонезії дуже багато. Це зовсім інша країна з неймовірно спекотним кліматом і геть іншими людьми. Більшість населення — мусульмани, тому навіть у спеку жінки одягають закриті хіджаби, що спочатку дивувало мене. Тут люблять приїжджих, але через це до тебе дуже багато уваги, яка інколи лякає. Приміром, цього тижня я була в Малайзії, мала можливість погуляти там та побачити столицю. Тож, хочу сказати, що Індонезія і Малайзія — зовсім різні: у Малайзії менше уваги до приїжджих, тому почуваєш себе тут значно комфортніше. Та і ставлення до туристів у Малайзії значно відрізняється від того, яке відчуваєш в Індонезії.
Засмутило мене те, що в Індонезії майже відсутній пішохідний рух. Тому, якщо хочеш погуляти в парку — мусиш наймати машину до цього парку, а вже там — гуляти. Дуже великі затори: коли збираюсь на роботу — вирушаю на півтори години раніше, щоб прибути вчасно. Щодо їжі — в Індонезії полюбляють гострі приправи та соуси. Одного разу я спробувала звичайний індонезійський суп і зрозуміла, що цього не варто було робити.
Якщо попросити про допомогу, то люди ніколи не залишаться осторонь. До речі, тут дуже люблять українців. І на роботі часто кажуть, що українські дівчата — найвродливіші, з чим не можу не погодитись. Загалом Індонезія — привітна країна, яку варто побачити.
— Чи важко далося тобі рішення про виїзд за кордон? Якою була реакція однокласників та вчителів?
— Я не брала перерву у навчанні. Працюючи в Індонезії, я також виконую самостійні та контрольні роботи, але увесь матеріал опрацьовую самостійно. Майже щодня після кастингів або роботи сідаю за навчання чи підготовку до ЗНО. Це не легко, але я впораюсь. Хочу сказати, що, дізнавшись про мою проїздку, вчителі зрозуміли і підтримали мене, побажали щасливої дороги. Не було жодного викладача, який би відмовляв мене чи негативно ставився до цього. Однокласники теж підтримали та зараз допомагають у навчанні, якщо у мене виникають якісь питання.
— А батьки? Чи не боялися відпускати тебе саму до незнайомої країни?
— Мої батьки були приємно здивовані. Звісно ж, вони переживали за мене, адже не знали, як це все відбуватиметься. Моя викладач з модельної школи пояснила увесь процес моєї модельної поїздки. Здавалося б, чотири місяці не надто довго, проте я зможу отримати великий досвід, тому мої батьки погодились.
— Як плануєш продовжити навчання? Чи бачиш себе у модельному бізнесі?
— До України повертатимусь в лютому наступного року. Відпочину день-другий і знову на навчання — «на носі» ж ЗНО. Чесно кажучи, я ще не знаю, яким боком повернеться до мене життя, проте, після першого-другого курсу планую і надалі їздити в модельні поїздки та отримати вищу освіту. Одне іншому не завадить, якщо робити все з розумом.
Розмовляла Оксана ПІЛЯНСЬКА, журналіст