Без шкіри

На схилку 70-х років студентів філфаку КДУ ім. Т. Шевченка (так він тоді називався) був популярним анекдот: «Студент-філолог на першому курсі поет, на другому прозаїк, на третьому драматург, на четвертому літературний критик, а на п’ятому — учитель сільської школи». На справді це не лише анекдот, а ще й притча. І стосується вона не лише філологів. Хто з нас замолоду не мріяв про славу й визнання, не будував наполеонівських планів? Але далі починалося те, що називається «прозою буднів», і більше 90% учорашніх «наполеонів» у кращому разі знаходили в собі сили, щоб пливти за течією життя і якось триматися на поверхні. Лише відсотків 7-8, поставивши перед собою ту чи іншу мету, завдяки залізній волі, затятій упертості й волячому працелюбству таки досягали бажаного. Навіть якщо й не мали на старті якогось особливого таланту чи хисту.

Іван Козаченко не належав ні до перших, ні до других, тому що нічого нет обирав — сам бо обраним був. І нехай не вводять вас в оману його рядки:

Бідні люди і звірята,
і собаки, і мисливці.
Кому будем докоряти?
Всі — обранці, всі — щасливці.

З Іваном познайомилися в кімнаті нашого спільного товариша Володі Радченка (це в гуртожитку №17, що на Сєченова, 6). Я вився на п’ятому, а він на третьому курсі філфаку. Саме тоді Київ готувався гучно відзначити своє 1500-ліття. З цієї нагоди в місті з’явилися кав’ярні, які працювали не до 20:00-21:00, як зазвичай, а до 24:00! Чомусь ми уподобали ту, що була в підземному переході на площі Толстого. А ще екзотичний, як на ті часи, шоколадний бар на Саксаганського…

Вірші свої Іван читав упівголоса, проникливо, без щонайменшого пафосу. Не пригадую, щоб він послуговувався записами — лише декламував напам’ять. І так, що окремі строфи закарбовувалися десь у глибині моєї душі, назавжди ставши частинкою мене самого:

В глухім каньйоні, храмі божевілля
чи є кому яке до того діло,
що сонце ще не зовсім поруділо?
Радійте! Породила породілля
Пролог не підфарбованої казки —
Івасики-Телесики, Маринки,
Фіалочки, підрізані на ринках.
Реалія, феєрія, фіаско?

Вірші тієї пори вражали якоюсь неймовірно високою концентрацією сугестії, хоча сьогодні вже й важко зрозуміти: чи самі вони вводили тебе в транс, чи особлива манера Іванової декламації…

Був день печалі. В німоті ікон,
В сирітстві і самотності причалів
Втонуло сонце згубленим вінком
Ночей купальських з мріями вінчальними.

Хай буде рабство — щоб було повстання,
Хай біль і радість не покинуть нас,
Щоб кожен раз прощатись, як востаннє,
І зустрічатись вперше кожен раз.

У несподіваній тут фразі «Хай буде рабство — щоб було повстання» закодоване якесь давнє прокляття України. Тривалий період національної летаргії, потім раптове пробудження, потужний спалах повстання і… знову довгий сон поневолення. Чи не про те й Шевченкове: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…». Отож спимо, повстаємо, рвемо кайдани і знову засинаємо. І так по колу. Може, саме в цьому ховається причина трагедії однієї з найбільших націй в Європі, яка впродовж століть не мала власної державності?

Про що тільки не говорили ми в тих таких рідних і затишних, як нам тоді здавалося, київських кав’ярнях… А один Іванів вірш став каменем роздору між нами:

Як довго і марно глухими ночами
кидалися в сторони і говорили.
Мов ключник сліпий, брязкотіли ключами.
А що ми відкрили?

Відео: Chervona Ruta Fest

Важко не погодитися з Володимиром Радченком, який слушно вважає, що рядки ці присвячені не лише мені, а й всьому нашому поколінню. Так от, на вимогу редактора одного з журналів, який погодився надрукувати Іванову добірку поезій (небачене в ті часи везіння!), Козаченко мав переробити цього вірша. Занадто вже непереборним песимізмом і безвихіддю віяло від нього, що для радянської літератури, як відомо, було зовсім нехарактерно. Іван так сильно хотів надрукуватися, що пішов на компроміс, і вірш було опубліковано у такому вигляді:

Як довго і марно глухими ночами
кидалися в сторони і говорили.
Мов ключник сліпий, брязкотіли ключами:
Відкрили!

Після цього ми тривалий час не спілкувалися.

Тут я маю сказати ще про одну Іванову рису — його вразливість і незахищеність, його постійні сумніви і вагання… Йому часом важко було опиратися стороннім впливам, особливо ж коли вплив чинили авторитетні для нього люди. І взагалі, він був настільки непрактичним і непристосованим до життя, що інколи видавався дивакуватим прибульцем з далекої планети. Якась звичайнісінька жартівливо-студентська авантюра в його виконанні обов’язково набувала несподівано-загрозливої драстичності. Взяти ту ж історію з таксистом чи інші подібні…

О мрійнику, довірливий невдахо!
Мій голубе! Тебе кидали з даху
у темний світ — і сонячний, і зоряний,
І ти літав, бездомний, неозорами.
І ти молився небові за хмарами,
і людям під смішними парасолями.
Невже твої молитви були марними,
а щирі сльози  надто пересолені?

А потім я закінчив університет, одружився, працював інструктором з туризму, служив у війську, новинарив… Іншими словами, був дуже далеким як від поезії, так і від поетів.

І лише всередині 1990-х років випадково зустрів Івана — на кількаденному виїзному семінарі для телевізійників і медіа-експертів, що проходив в Пущі-Водиці, в одному з тамтешніх санаторіїв. До речі, саме там я познайомився з Георгієм Гонгадзе. Козаченка ж було акредитовано від газети «Говорить і показує Україна». Іван подарував свою збірку. Читаючи її, зауважив, що майже повністю зникла притаманна його раннім поезіям сугестивність, натомість буквально зашкалювало від неймовірної концентрації болю. І якщо у нашого спільного товариша Івана Малковича від надмірної сонячної вітальності народжувалося «Я подорожник — прикладайте мене до рани», то Козаченко сам був суцільною незагойною раною. Ніби про самого себе він писав у присвяті Василеві Стусу:

…Але один приходить і перо
собі вмочає просто в темні вени.
За всіх німих замовчане добро,
за всіх незрячих світло сокровенне.

А той, хто пише — нащо йому жить,
він пошматує вщент літа і жили…

На заключному банкеті, коли учасники семінару дозволили собі трошки розслабитися, я побачив Івана таким, яким до того ніколи ще не бачив. В польській мові, здається, є три стадії поганого самопочуття: źle, bardzo źle, fatalnie. Так от, стан його душевний був жахливо-фатальним! Було страшно від невблаганно-нав’язливого передчуття трагічної розв’язки. Але водночас і зрозуміло, що цьому нічим уже не зарадиш. Бо для тих, хто живе «без шкіри», без будь-якої захисної оболонки, найпростішим і найдоступнішим залишався єдиний спосіб, так, вбивчо-небезпечний, але такий, що гарантував хоча й короткочасне, але все ж якоюсь мірою рятівне забуття.

Як важко летіти, себе несучи на руках,
стискаючи серце у горлі і кров коло мозку,
губами тримаючи душу, мов крапельки воску,
спиняє вогонь біля урвища — при свічниках.

Так, поетів багато, але обраних серед них — одиниці. Обраних не для слави і щастя, а для пекельної місії бути посередником між світами: горнім і земним, небесним і людським. Обранці не живуть довго — спалюють себе молодими. Про долю таку не мріють, а кому випав цей хрест — не позаздриш. Для обранця єдиний безпечний спосіб існування в цьому світі — втеча від нього. Стати відлюдником, практикувати аскезу в неприступній лісовій печері, молитися і спілкуватися лише птахамиі  ангелами… Не про таке мріяв іван Козаченко. Та й порятунок цей був не для нього. «Світ ловив мене, та не спіймав», — підказував рецепт спасіння мудрий сковорода, та Козаченко не потребував підказок. Ба більше: Іван кидав виклик цьому світові з усіма його принадами і спокусами. Вже в самій назві його вірша і збірки «ЛОви» чується зухвало-викличне «ЛовИ». «Лови мене, світе!» — і закохувався до нестями. «Спокушай мене, Вавілоне!» — і з головою пірнав у вир співаної поезії (неодноразово ставав дипломантом фестивалю «Червона рута»). «Не страшні мені твої зваби!» — і брався за написання гімну для політичної партії. Щоправда, потім бідкався: «Так і не виплатили обіцяного…»

І знав же, що перемогти в цій смертельній грі неможливо.

І пророче передбачав близький фінал:

…Ані слова не потрібно.
Мов ріка — вмираєм срібно.
Як душа — холодним тілом.
Як багаття — димом білим…

Довідка. Іван Іванович Козаченко (*10 жовтня 1961, Калуш, Івано-Франківської області — †10 червня 1999, Київ) — український поет-лірик з покоління «дев’яностників»,письменник, журналіст, бард.

Член Національної спілки письменників України (1993).

Закінчив Київський університет (1984). Працював у Києві: у Музеї книги (1986), Товаристві книголюбів (1987–1991), літературним редактором підліткового журналу «Однокласник» (1991–1995), у журналі «СіЧ» (1996), редактором відділу поезії часопису «Столиця» (1996–1998), в газеті «Говорить і показує Україна».

Автор кількох музичних альбомів, стиль характеризується як імпресіоністичний бард-рок. Через передчасну смерть поет залишив сцену життя фактично непоміченим літературним бомондом. Зокрема, вірші Козаченка, на відміну від пісень, так і не були відзначені, як того заслуговує його невеликий (до кількасот поезій), але якісний, творчий доробок.

Помер поет від серцевого нападу 10 червня 1999 року, осиротивши дружину Тетяну Крижанівську і сина. І життю, і смерті Івана Козаченка супутні обставини, міфи і загадки, які навряд чи будь-коли будуть з’ясовані. Безумовно одне: це був один із найвитонченіших та найаристократичніших — і в побуті, і в мистецтві — поетів України.

Збірки поезій: Аркан срібний» (1992), «Відеохронопис» (1994), «Лови» (1997), «Обітована» (1998).

Музичні альбоми: «Моя містерія» (компакт-диск), «Незримий сад» (аудіокасета), «Зоря твого лиця» (аудіокасета)

Відзнаки: Лауреат літературного конкурсу «Гранослов» і мистецького фестивалю «Лір».

Віктор ЦІОН, «Літературна Україна»