Бабуся Василя Возняка Анна. Хата Возняків стояла там, де зараз зупинка «Гімназія» | Фото: Архів Василя Возян Корінний калушанин Василь Возняк народився у 1959 році в дідівській хаті у Калуші на вулиці Лесі Українки — тоді святої Анни. Таких людей залишилося мало. Вже пенсіонер, Василь Степанович ще доглядає свого тата, удівця, якому вже понад 80 років, а у вільний час прогулюється містом. Особливо любить район гімназії, бо там минуло його дитинство. Досі пригадує всіх сусідів, які жили на цій вулиці. Пан Василь просить листок паперу і олівець. Починає малювати.
— Хата, де жили мої дідусь і бабуся, була крита гонтою. Деревину для даху газда робив власноруч, — пригадує з дитинства. На десяток хат, критих соломою, на той час припадала тільки одна хата під гонтою.
Мама походила із славної родини Лещіїв, корінних калушан, розповідає Возняк. Це була родина заможних українських господарів.
— Самі Лещії — родом зі Львівщини. Вони були багаті, і могли собі дозволити все, що хотіли. Розповідали, що він, мій прадід Лещій, на жаль, не пригадую його імені, приїхав до свого товариша, і гойдав дівчинку на гойдалці, а потім одружився на ній, — каже пан Василь.
З Василем Возняком розглядаємо ескізи старих будівель, які він креслить по пам’яті. На першому з них – хата його бабусі і дідуся, Анни і Атаназія, де і народився Василь.
Так виглядали будинки на вулиці святої Анни — нині проспекті Лесі Українки
Розповідав дід і баба про 1920-ті роки. Наприклад, бабуся Анна навчалася у гімназії і мріяла стати вчителькою. Однак батьки наполягли на тому, щоб Анна вийшла заміж і народжувала дітей, бо так було прийнято у їхньому колі. Відтак, вона вийшла заміж за старшого від себе, чоловіка Атаназія. Для нього це вже був другий шлюб.
— Дід Атаназій був на війні у 1914 році. Він пройшов всю Першу світову і був навіть у італійському полоні. Коли забирали на фронт, йому було 30 років. Вони із бабусею мали 13 дітей. Дід Атаназій був справжнім газдою. Він тримав биків і волів. Навіть вичиняв шкіри. Пригадую, що влітку була така робота для хлопців: коли сушилися шкіри, потрібно було відганяти від них оводів. Оводи робили гніздо, відкладали личинку і псували шкіри. А бабуся, не ставши вчителькою, всю свою душу вкладала у нас, дітей. І навчала нас народних пісень, українських ігор. Знала безліч казок.
— Я дуже любив бувати у діда і бабусі. Ми із батьками жили окремо, але на всі свята приходили до них, вся родина збиралася, гостилися. На Паску і на Різдво, на Анни, бо баба була Анна, на Михайла, бо в Калуші був празник. Тоді у вітальні ставився великий стіл, — показує план.
Хата стояла там, де зараз зупинка «Гімназія». На подвір’ї була ще стайня. Росли ясени. До речі, ясени росли тоді по всій вулиці Лесі Українки. Була і яблуня, яку посадив дід. Вона ще і зараз росте. Була стодола, де зберігали сіно для худоби. У війну у хаті баби і діда були на постої німці. Німецькі офіцери. Бабуся була освіченою, знала німецьку мову, і тому німецькі офіцери вибрали їх хату для постою. Пригадую, що вони дуже стежили за порядком у місті. Наприклад, купи гною повинні були бути строгої, прямокутної форми. Або, приміром, коли німець курив і викидав недопалок, дехто міг підібрати за ним. За це наших також штрафували.
Після приходу «совітів» бабуся Анна пішла працювати у колгосп. Працювала звичайною колгоспницею, де треба було. А якоїсь спеціальної освіти і не мала.
Cтепан Возняк, батько Василя, – родом із Мостища. Він працював на цегельному заводі. Там і познайомився із мамою, Павліною. Мама після одруження не працювала. Цікаво, що у мама після одруження прізвища не змінювала. Як була Возняк, так і залишилася. У Калуші Возняків греблю гати. Вони були однофамільцями. Але він із села Мостище, а вона із Калуша. От вона і залишилася на своєму прізвищі.
Дівчатка в українських костюмах і віночках — зі шкільних літ Павліни Возняк. Калуська початкова школа, другий клас, 1949 рік
Працівниці цегельного заводу. Павліна Возняк — у центрі.
Каже, що на цегельному заводі працювало багато жінок, незважаючи на не зовсім жіночі умови праці. Завод працював тільки влітку. На зиму закривався
Василь Возняк пригадує 1950-60-ті роки, на які припало його дитинство.
— Калуш був в кілька разів меншим, ніж за радянських часів, коли збудували «хімію». Тоді місто виросло за рахунок переселенців до 75 тисяч жителів. А в 1950-ті роки здебільшого працювали місцеві українці. Ррацювали робітниками, хто де. Наприклад, на калійному, на м‘ясокомбінаті, на пивзаводі, на цегельному заводі, але всі тримали господарство, щоб якось вижити – через хату тримали корову, були кози, вівці. Там, де зараз «великий базар», були сінокоси.
— За хатою мого дідуся був садок, — веде далі пан Василь. — В ньому ми любили гратися. Ходив у школу. Ось річка Сівка. Ми ходили купатися за греблю з мамою. Це там, де зараз вулиця Олени Пчілки. На Сівці камінням самі накладали дамбу. Добре пам‘ятаю, де було місце, яка там була течія, можна було ловити рибу. Через річку був дерев‘яний місток.
На Сівці
Василь Возняк роздивляється в інтернеті карту старого Калуша. На ній добре видно місця, які називають «Загробищем» — район «Помяркі». Саме Загробище, насправді, далі, там де зараз наш “посьолок”. Ще цікавим є те, що вказана вулиця святої Анни. Люди віком монад 50 років пам‘ятають ту дорогу. За словами пана Василя, вона була вкрита каменем. По ній возили будматеріали, коли будували «хімію».
Степан Возняк на шахті №2 біля озера. Після закриття калійного комбінату тут була швейно-галантерейна фабрика
Пан Василь малює власний план вулиці святої Анни.
– Тацуняки, Ліберсбахи – ці хати знесені. Далі жили Козани, Лещії, Дідошаки, Сербіни, Соколовські – їхні хати ще стоять в тому мікрорайоні. Далі були обійстя Борщаківських, Макосіїв, Корнагів. Сондей, Навроцькі, Іваніцькі – його хата згоріла в 70-ті роки. Ймовірно, що то був підпал. Комусь дуже була потрібна та ділянка землі.
До речі, вулицю святої Анни на той час перетинав залізничний переїзд, яким їздили люди на роботу на калійний комбінат.
