"Був він християнином, з глибоким переконанням прийняв християнство, дарма що був сином татарського мулли" На дзвінок ззовні на повний розмах відчинилися двері тюремної вахти і на брезентовій шматі два солдати внесли висохле до непізнання тіло старого з кошлатою бородою і заплющеними очима чоловіка, поклали на не надто дбайливо помиту підлогу, скотили тіло під стінку, а брезент згорнули. Бравий сержант в картузі з голубим околишком подав «супроводиловку». Сержант з червоним околишком ретельно перегорнув папери. Розмашисто підписався на потрібному папірці і воронок гаркнув хриплим мотором, солдати з сержантом від’їхали.
Заклопотаний сержант тюремної охорони Кустанайської тюрми №7, добротно збудованої ще в Катерининські часи, соковито від матюкався.
— На кой хрен мне этот покойник. Ще раз передивився папери.
— Что за имя б...ое Агафангел, а еще хохол, да разве у хохлов крестят таким именем? Чорт знает что? Позову фельдшера, пусть решает.
На поклик прийшов білий халат, здивовано глянув на «новенького», нахилився, пролупив око.
— Кажись еще живой!
— Вот что, товарищ сержант, помести его пока в седьмую одиночку, я вызову врача, пусть решает, может его сразу списать и делу конец?
— А почему ты его не береш в санчасть, ведь он конченый покойник?
— Да он же наверняка подследственный. Делай как тебе велят!
Гість з України з дивним іменем «Агафангел Ефимович Кримський 1871 г. рождения, арестован 20 июля 1941 г. в г. Киеве» опинився на добротних штабах залізного ліжка вмурованого в стінку і в цементовану підлогу камери одиночки.
Благовірні російські царі і цариці, закладаючи новий город, першим чином будували три об’єкти, будували добротно, навіки! Форт, собор і каземат, адже на цих інституціях «зиждилась империя», а такі дрібниці як школа, лазарет і богодельню можна пізніше збудувати. В городе Кустанаю, з перемогою совєтскої власті, форт розібрали за «ненадобностью», собор знесли для будівництва будинку обкому КПСС, тюрму укріпили і прибудували жіноче крило, де був передбачений тюремний лазарет.
Дивувалися наглядачі, дивувались начальники, дивувалися медики яким чином в цьому вкрай виснаженому тілі ще теплиться життя, про душу, очевидно, не думали, адже в країні, де давно відмовилися від попівських забобонів тому що «так положено», про душу не думали.
Знали б начальники і наглядачі, медики і вахтенні солдати, що в їхню тюрму прибув великий вчений знаний у всьому світі, поліглот, що знав більше шістдесяти мов, безліч перських і арабських діалектів і багато того, чого і назви ці люди не знали.
А знали б, то що?... «Переступивший цей поріг, покинь надію!»
Хто ж був цей умираючий, якими шляхами з України він потрапив в цю країну, в якій сто літ тому назад карався великий український поет-геній, поет-пророк, гордість України.
Чи довго ще, о Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю по своїй землі?
Який ми гріх вчинили?... — запитає Леся Українка
... 8 травня 1957 року реабілітовано... В тій же Кустанайській тюрмі №7, камера №7 з того часу не пустувала. Тюремні камери нагадують тихі шпитальні палати, а також гомінкі вокзали. Вони також ніколи не пустують. Приймають все нових, інших прощають. Так само в них обслуговує відповідний персонал, от тільки двері в лікарнях не замикаються - в тюрмі замикаються надійно.
Таким чином, 27 вересня того ж таки року, коли був реабілітований один гість з України, відчинилися двері камери №7 і замкнулися дебелим замком. Поселився новий ім’я рек хохол з України...
Казахстан — країна з різко-континетальним кліматом. Як раптом наступає весна, так раптом заходяче сонце осінньої днини, яскраве і привітне, досвідченому оку сповіща, що завмира, вранці воно ж таки освітить покриту за ніч землю білою габою. Так і цього року якогось жовтневого дня люди прокинулися в іншій порі року. Зима!
Адміністрація закладу з камерою №7 не надто турбувалася, що до зими «учреждение» не приготовлене, а може не було кому попередити про що віщує сонце. Наступили ночі, коли вода в чайнику, тобто чай — замерзала.
Щоби хоч на часину заснути на дебелих штабах покритих тоненьким матрацом і таким же благеньким коцом, доводилося вставати серед ночі і за допомогою руханки розганяти по жилах кров і тоді лягати, вкриваючись старим коцом і своїм пальтом.
Якось під час такої «крамоли» відкрилась кормушка і з уст наглядача, якого давно вже завважив ім’я рек камери №7, бо те обличчя разюче відрізнялося від інших наглядачів, хоч досі те обличчя не мовило ні слова. Цим разом наглядач заговорив.
— Батюшка, ночью заниматься физзарядкой нельзя, можна угодить в карцер, а там еще хуже.
— Простите, но неужели мне замерзать?
— Я вам дам еще одно одеяло потеплее, а под утро заберу, - добродушно промовив наглядач і через кормушку просунув кінець коца.
— Вы с Украины?
— Да, добрый человек, с Украины.
— Вы чем-то напоминаете мне одного человека с Украины. Он лежал на той же самой койке, где вы лежите. Он несколько суток здесь лежал умирая, но умер не здесь , а в санчасти. Был в полном сознании, хотя телом совсем дряхлый. Все шептал молитвы. Это был великий ученый, но верил в Бога.
— Как его звали?
— Не помню.
— Почему его вспоминаете?
— Угрызение совести. Я мог ему помочь чем-нибудь, но не помог... Побоялся. Прости Господи.
— А сегодня вы не боитесь делая мне добро?
-
— Мне уже нечего бояться, я увольняюсь, отправляют на пенсию.
— Простите мне, но скажите, почему вы пытаетесь помочь именно мне?
— У меня была очень набожная матушка и больше никого не было. Мы жили очень бедно, я все время болел, потому и в армию не призвали. Мы голодали и когда я устроился в тюрьму, сначала на кухню рабочим, потом вот надзирателем, нам давали паек, я приносил матери, а она сердечная все просила: «Коля, синку, не обіжай заключенних, а коли побачиш, що він молиться, удвойні не обіжай». Когда вижу у волчек, как вы молитесь, все вспоминаю этого человека.
Мине багато літ... тюрми і табори, вагонзаки і вітер в грати, а потім ніби воля, але постійно і котячі кроки вслід, і гострі рисячі очі. А потім буде і маєво синє-жовтих прапорів на вічевих майданах і так багато стане відомо про «того чоловіка з дивним ім’ям Агатангел» стане відомо і про те, що мав він гріхи перед радянською владою і неабиякі. Був він християнином, з глибоким переконанням прийняв християнство, дарма що був сином татарського мулли. Були зв’язки з львівськими письменниками, зокрема Іваном Франком, з Літературно-Науковим Вісником за життя великого Каменяра. А отже і Михайла Грушевського. Цих зв’язків вистачало, щоби каральні органи глибше зацікавилися Агатангелом Кримським.
В 1921 році на Всеукраїнському церковному соборі в Києві, коли на всю розлогу Україну не знайшлося ні одного православного єпископа, який би погодився очолити Українську Автокефальну православну Церкву або хоч висвятити єпископа для цієї церкви і коли з цього приводу дискутувалися на соборі питання про висвячення голови церкви усім собором, тільки доповідь Агатангела Кримського, глибоко аргументована Святим Письмом, Апостольськими правилами та історичними прикладами з практики інших східних автокефальних церков, остаточно переконали собор у правомірності такого чину. Собор висвятив о. Василя Липківського на митрополита УАПЦ.
Радянська влада в 1930 році цю Церкву цілковито розгромила, фізично винищила все духовенство на Соловках, а Липківського розстріляла, але «гріх» Кримського не забувся. Советская власть врагам не прощает.
В тривожні ночі, коли не спиться, а напам’ять спливають картини багатого на події життя, згадується і камера №7, над нею камера №14 і ще поверхом вище камера №21 - усі одиночні, згадується добрий наглядач Коля і його мама, якої ім’я рек ніколи не знав. Були з тих українців, що зваблені царським указом на неміряні землі, з Таврії виїхали на Сірий Клин і там загубились назавжди.
З-за їхніх постатей виглядає і «той чоловік з дивним іменем» і просить розповісти людям у своє 140-ліття і про ту кривду, яку завдала йому, а з ним народові нашому «найгуманніша у світі» влада. А ще просить процитувати оцю його думку:
Між церквою Євгенія
Й акрополем крутіш
Журкоче яром річечка
В камінню претвердім.
В западині між скелями
Печера без дверей;
Се ж там Євгеній праведний
Ховався від людей.
Се ж там застукав був його
Тиран Діоклетьян,
Довідавшись, що праведник
Пристав до християн.
Ступив я до середини:
Тут студінь... вогкота...
Та досі ще витає тут
Душа його свята.
5 січня 2010 р. Б.
о. Зиновій КАРАСЬ