"Ті, що мають тут коріння — вони інші. А більшість з тих, хто все життя прожив твердо переконаним, що тут жив — Мама з трьома маленькими дітками просить допомоги у вигляді: продуктів харчування, підгузників, дитячої суміші. Родина прибула з міста Стаханів Луганської області. Батька півроку тому вбили. Жінку з трьома маленькими дітками перевезли на Прикарпаття — у Калуш. Усім, хто хоче і може допомогти — пишіть у приват. Родина дуже налякана,тому все тільки у приваті, — написала у себе на сторінці у соціальній мережі мешканка Долини, також переселенка Зоя Соловйова.
Такий пост викликав жваве обговорення. Зокрема, у дискусію включилися і представники калуських соціальних служб.
— Ця жінка від грудня минулого року виробляє соціальні допомоги на сім’ю та дітей. Мабуть, їй цих допомог не дуже потрібно. А для чого, як можна поплакатись і люди добрі допоможуть. Перевіряйте будь ласку інформацію у соціальних службах перед тим як допомагати людям, — зазначив співробітник Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді Калуської міської ради Василь Ільницький.
— Не дуже розумію Вашу позицію. Люди просять підгузники та дитячу суміш, а не гроші. Та і допомоги наші соціальні такі величезні, що аж страшно. Ніхто не силує допомагати. Це справа кожного. Не дай Бог Вам опинитися у скрутному становищі та чекати на соцдопомогу від держави, — апелювала Маріша Кушніренко.
Справді, для Калуша, який постійно гуртується для допомоги як військовим, так і внутрішньо переміщеним особам, інформація про скрутні життєві обставини матері трьох малих дітей: став сигналом про ще одну мобілізацію. Однак, як з’ясували «Вікна», насправді, калушани вже давно мобілізувалися, а розміри допомоги для переселенки з Луганська перевищують усі розумні межі.
— Ми знаємо про цю історію ще з літа минулого року. Жінка-переселенка з Луганська з двома малими дітьми звернулася до нас, щоб поселитися у Калуші. Оскільки житла не було, ми запропонували скерувати її у кризовий центр до Верховини. І — вона зникла. На телефонні дзвінки повідомила, що проживає із чоловіком, якого зустріла випадково, у Брошневі, — розповіла начальник Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді Калуської міської ради Галина Дидич.
За якийсь час жінка народила третю дитину і вирішила залишити її у пологовому будинку. На це відреагувала калуський підприємець, яка не тільки орендувала для переселенки квартиру власним коштом, але й взялася забезпечувати жінку із трьома дітьми харчами та засобами першої необхідності.
— Калушанка вирішила, що жінка хоче залишити дитину у пологовому будинку від безвиході. Тому вирішила її підтримати, зокрема, й матеріально. Допомогла із переїздом, орендувала трикімнатну квартиру та обладнала її, повністю забезпечувала сім’ю харчуванням, зокрема, й спеціалізованим — для немовлят. Натомість, жінка двічі затоплювала сусідів, які скаржаться на постійні гамірні гулянки у квартирі, а до своєї рятівниці телефонувала вже навіть серед ночі. Новонароджене немовля переселенка реєструвала кілька місяців, після неодноразових телефонних дзвінків і нагадувань представників соцслужб. Відповідно, через постійні затягування часу із оформленням документів не могла отримувати соціальні допомоги. Хоча іншого доходу у неї немає, — розповідає Галина Дидич.
ПЕРЕСЕЛЕНЦІ БУВАЮТЬ РІЗНИМИ
Між тим, історія переселенки із Луганська не ілюструє загальної картини і не дає соціального зрізу внутрішньо переміщених осіб.
— Й у Калуші, і в інших містах, містечках чи селах можна знайти аналогічні приклади. Не важливо — чи людина є внутрішньо переміщеною особою, чи ні, важливо, — якою вона є людиною. Якщо вона була людиною у себе вдома на Сході, то і тут вона буде поводитися відповідно до суспільних норм. І навпаки, — впевнена Галина Дидич.
Посадовець каже: Калуш знає чимало історій переселенців — веселих, обурюючих чи сумних:
— Досі у Калуші народилося шестеро немовлят із сімей внутрішньо переміщених осіб, а один чоловік — помер. Дівчинка із сім’ї внутрішньо переміщених осіб вийшла заміж і її у новій сім’ї прийняли як рідну дитину. Переселенець з Донецької області записався добровольцем, відвоював і повернувся до Калуша. При цьому гордився, що виконав свій обов’язок. Інша жінка з Донеччини займалася у Калуші волонтерством.
Водночас, Галина Дидич не приховує: інформаційна пропаганда й дії окремих переселенців створили для людей зі Сходу негативний імідж. Звідси — і суб’єктивне ставлення та проблеми у колективі чи у пошуку житла.
— Через мій кабінет «пройшло» 205 осіб. Із деякими ми спілкувалися ще й після того, як вони повернулися додому, — каже Галина Дидич.
Перші переселенці до Калуша почали прибувати у 2014 році, коли Росія анексувала Крим. Тоді у Калуші збирали базу даних людей, які готові приймати переселенців у себе. Однак, вже невдовзі функції поселення та проживання всіх внутрішньо переміщених осіб було перекладено на регіональний штаб.
— Приїжджали, переважно, люди, які мали у Калуші «коріння»; були тут у відрядженні чи на роботі. Інша категорія — переселенці, які знайшли інформацію про наше місто в інтернеті. Такі люди безпосередньо зверталися до міського голови щодо проживання й працевлаштування. Одна жінка була влаштована на роботу у бібліотеку, — розповідає Галина Дидич.
На початках у міста були укладені угоди із готелями «Асторія» та «Майдан», усна домовленість — із готелем «Кондрат» про тимчасове проживання переселенців. Людей зі Сходу навіть безкоштовно харчували.
— Була історія із однією переселенкою. Її сини посадили на потяг до Івано-Франківська, а звідти їхали люди до Калуша і вона з ними поїхала. Висадили її біля міської ради, жінка — на милицях. Ми її поселили у готель. А звідти нам телефонують за кілька днів — мовляв, заберіть жінку, бо вона відмовляється від їжі, ще помре голодною смертю. Виявилося, що жінка боялася що-небудь їсти, бо вважала, що її тут усі хочуть отруїти. Це також зворотній ефект від пропаганди.
Галина Дидич каже: з часом «відсіялися» усі, кому наша ментальність не подобалася.
— Ті, що мають тут коріння — вони інші. А більшість з тих, хто все життя прожив твердо переконаним, що тут живуть «бандерівці», які «їдять людей» — їх уже зараз у місті нема. Коли вони приїжджали до нас, поселялися у Верховинському кризовому центрі. Вони не шанували український гімн, не вшановували ні загиблих на Майдані, ні перших жертв війни. Казали: «Тоді поминайте всіх, і наших також». Але якщо вони не поважають наш гімн, традиції, то чому їхали сюди?
Нині, каже Галина Дидич, до Калуша їдуть, переважно, ті переселенці, які вже давно виїхали із зони бойових дій, а зараз через життєві обставини змінюють місце проживання. Також важливим фактором для переселенців є «безкоштовна медицина», якою вони можуть користуватися у Калуші.
— Троє жінок-переселенок, які раніше проживали у Полтавській, Київській областях та Чернівцях, переїхали до Калуша, щоб народити дітей. Вони й далі проживають у нашому місті, — каже Галина Дидич.
