Жити у Грабівці багатодітна мати не може, бо хати як такої немає, є лише фундамент і комин – все, що залишилося ві «Купіть собі корову і йдіть жити у село»
Тетяна Луцан офіційно зареєстрована у селі Грабівці на вул. Андрусяка. Разом з нею – і її четверо дітей. Найстарший – Мар’ян, йому цього року виповнюється 10 років, наймолодша – Софійка, їй – півтора. Є ще восьмирічна Людмила та п’ятирічний Артем. Однак жити за місцем офіційної реєстрації багатодітна мати не може, бо хати як такої немає, є лише фундамент і комин – все, що залишилося від будинку після пожежі 2009 року. Поруч – розвалена стайня, стіни літньої кухні і напівзруйнована криниця.
Все обійстя – найвіддаленіше у селі, в урочищі під лісом. До табору, де оздоровлюються АТОвці, – з півкілометра. До найближчого будинку, де живуть люди, – ще далі. Щоб дістатися сюди від кінцевої зупинки автобуса треба пройти фактично бездоріжжям, ділянками через ліс, а в одному місці вбрід через річку – понад три кілометри. Тетяна Луцан розповідає:
"Ця хата була збудована ще бабусею і дідусем. Тут виросли п’ятеро їхніх дітей. З часом діти роз’їхалися і у батьківській хаті залишилися двоє – моя мама, яка жила тут разом з батьком та двома дітьми,й одинокий вуйко Зіновій Лаврук, на якого і були записані і хата, і земельна ділянка. Я і мій молодший брат підросли, треба було далеко ходити до школи, тож, батьки тимчасово винайняли хату у селі ближче до центру. Нещастя трапилося у 2009 році. Тоді була пожежа і наша хата повністю згоріла. Вуйка, якому на той час було всього 50 років, після того ніхто не бачив ні живим, ні мертвим. На згарищі перетрусили все, але решток людини не знайшли".
На час пожежі Тетяна Луцан вже була молодою мамою, чекала народження другої дитини. Жити пішла «у невістки» в селоБережницю. Займатися упорядкуванням справ, зокрема щодо визнання вуйка безвісти зниклим, не було кому. Мама важко захворіла, жити не було де, а сімейне життя Тетяни не склалося. У цьому практично суцільному безпросвітті сім’я завдяки добрим людям ще якось тримається.Батьки прихилили голови біля сина, який одружився у Калуші і забрав їх жити до себе. А Тетяна з дітьми знайшла тимчасовий притулок в однокімнатній квартирі на 30 кв. метрів у Калуші. Багатодітна мати розповідає:
«Її купила одна пані на майбутнє для своєї внучки. І дозволила мені з дітьми тут пожити, поки та не підросте і їй не знадобиться житло. За квартиру нічого не платимо, лише комунальні послуги».
А ще Тетяні допомагає Лариса Барабаш, заступник голови Калуської міськрайонної організації інвалідів. І хоча формально Тетяна і її діти не належать до кола осіб, якими опікується ця громадська організація, за словами пані Лариси, «залишити дитину напризволяще» вона не може. Адже зрозуміло, що молода жінка з дітьми може у будь-який момент опинитися на вулиці. Тож, упродовж останніх років Тетяна і Лариса добиваються бодай кімнати у гуртожитку для багатодітної молодої мами. Але всі їхні зусилля розбиваються об байдужість чиновників і формальні відписки.
У Грабівці, як і в інших селах району, як відомо, гуртожитків, де можна було б розмістити людей, які опинилися у складних життєвих обставинах, немає. Голова Калуської районної ради Михайло Срібняк повідомив: він також клопотав перед міською владою про те, щоб Тетяні Луцан виділили кімнату в Калуші:
«Уявлення не маю, що ще можна зробити у такій ситуації. Якби людина мала намір будуватися, то ми б, звичайно, шукали, як допомогти з будматеріалами, чи спробували б знайти покинуту хату в іншому селі. Але для цього треба, щоб сім’я мала відповідні можливості. А у цьому випадку вони відсутні».
Єдина реальна допомога, яку отримала Тетяна Луцан після того, як згоріла її хата, – 1000 гривень від Завійської сільської ради. Щодо отримання кімнати у гуртожитку, як розповіла Людмила Барабаш, ходили до на той час міського голови Ігоря Насалика, до тодішнього голови райради Василя Дзундзи, зверталися до чинного міського голови Ігоря Матвійчука, до обласної державної адміністрації, до Адміністрації Президента. Але результату від цього немає жодного.
Так, міська комісія, яка розглядає звернення про виділення кімнат у гуртожитках, кілька разів відмовляла Тетяні Луцан, бо вона не є мешканкою Калуша і не зареєстрована тут. На одному з таких засідань жінці порадили купити корову і повертатися жити у село. На що Тетяна каже:
«Якби було куди повертатися, то я так би і зробила, каже Тетяна. А у нас з дітьми адреса є, а жити немає де. Повернутися ми можемо лише на згарище».
Відповідь від департаменту соціальної політки обласної адміністрації, куди «спустили» звернення від Адміністрації Президента, – звичайна відписка. У ній йдеться, що Тетяна Луцан не належить до кола осіб, які підпадають під дію комплексної обласної програми соціального захисту населення на 2017-2020 роки (програма передбачає поліпшення житлових умов для сімей інвалідів у яких є двоє і більше інвалідів, причому один з них – І або ІІ групи, багатодітних сімей у яких є п’ятеро і більше неповнолітніх дітей, багатодітних сімей, у яких є дитина-інвалід та малозабезпечених сімей, чиє житло пошкоджене внаслідок надзвичайної ситуації. – Авт.).
Одним словом, аргументи для відмови завжди напоготові, тим більше, коли вони на поверхні. Значно складніше спробувати розібратися, зрозуміти, допомогти чи, принаймні, порадити. Для цього потрібна звичайна людяність, якою посадовці частоволіють себе не обтяжувати.
До слова, умови проживання дітей у сім’ї Тетяни Луцан вже ставали об’єктом перевірки служби у справах дітей міської ради – покарати за те, що щось не так, завжди простіше, ніж з’ясувати, чому так склалося. Попри те, що сім’ї дійсно важко тулитися в одній кімнаті, жодних претензій до того, як Тетяна Луцан виконує свої обов’язки по догляду за дітьми,немає і бути не може.
Опускати руки Тетяна Луцан не планує. Такого варіанту для молодої багатодітної мами, яка у будь-який момент може втратити дах на головою, просто не існує. Тож, кілька тижні тому вона звернулася до народного депутата від Калуського округу Віктора Шевченка і сподівається, що його втручання допоможе вирішити житлову проблему. А надіятися після років безрезультатного ходіння по владних кабінетах багатодітній сім’ї по суті більше немає на кого.
За город – до суду
Нині в селі у занепаді знаходиться інфраструктура, дороги і вулиці — в катастрофічному стані. Немає підприємств і робочих місць, працездатна частина населення мусить виїжджати на заробітки за кордон або у великі міста, частина заробляє на нелегальній заготівлі лісу, довколишні колись могутні ліси фактично знищені. В селі не проведено газ, – так пише про Грабівку Вікіпедія. Сказати, що село депресивне, – замало. Занепад тут відчувається в усьому: старі будинки, порослі травою масиви колишніх городів, які нікому обробляти. Здавалося б, кожен, хто хоче працювати на землі, – благо для села. І жодних перешкод для втілення такого задуму і буди не може. Але це лише на перший погляд.
Якщо для отримання житла Тетяна Луцан потребує бодай якоїсь уваги і підтримки від влади і людей, то поліпшити умови життя для своїх дітей вона може і хоче самостійно. Насамперед, повинна дбати про те, щоб забезпечити свою сім’ю продуктами харчування. Роботи Тетяна Луцан не цурається, тож, у 2015 році звернулася у Завійську сільську раду про виділення земельної ділянки під особисте селянське господарство. І сільська рада пішла їй назустріч та дала жінці дозвіл на виготовлення проекту відведення земельної ділянки площею 25 «соток», яку вона власне і просила.
Ця земельна ділянка розташована неподалік кінцевої зупинки автобуса з Калуша, йти менше п’яти хвилин. Раніше вона була у користуванні мого вуйка. Але йому було далеко сюди добиратися, тому він дозволив її обробляти сусідам – родині Фіняків. Тетяна пояснила:
«Ці 25 «соток» примикають до їхньої ділянки. Але на цій землі ніхто нічого не садив останніхдесять років. Сусіди могли тут максимум випасати худобу та косити сіно. Я ж хотіла б посадити картоплю, якісь овочі. Так, щоб можна було приїхати з Калуша на день, попрацювати і виростити городину собі та дітям. Це була б нам дуже велика підмога».
Після смерті старшого покоління родини Фіняків усе обійстя перейшло до їхньої племінниці Мирослави Чіпко. Остання звернулася до суду, бо вважає, що 25 «соток» мають належати їй, адже вона «постійно продовжувала обробляти земельну ділянку, покращуючи її якість». 24 грудня 2015 року справу розглянув Калуський міськрайонний суд, який став на бік позивача і постановив «визнати недійсним та скасувати рішення Завійської сільської ради про дозвіл на проект відведення земельної ділянки Луцан Тетяні Василівні».
Апеляцію на це рішення сільська рада не подавала. Але недоліки, які значною мірою і спонукали суд стати на бік Мирослави Чіпко, виправила (це питання не було відображене у протоколі пленарного засідання сесії. – Авт.). І вже у березні 2016 року Завійська сільська рада повторно прийняла рішення, яким дала Тетяні Луцан дозвіл на виготовлення проекту відведення земельної ділянки площею 0,25 га у Грабівці. Але реалізувати своє право на землю Тетяна Луцан не може досі, бо сусідка їй не дає цього зробити. Причому – дійшло до криміналу.
В червні 2016 року на місце вийшли землевпорядники, які виготовляли проект відведення землі, розповідає Лариса Барабаш:
"Таня не змогла приїхати з Калуша, тож, її представляла я. Сусідка намагалася завадити роботі і побила мене. За фактом спричинення тілесних ушкоджень порушено кримінальну справу. Як мені повідомила Калуська місцева прокуратура у серпні цього року, розслідування ще не завершено. Таку тривалість розслідування пояснюють необхідністю проведення додаткових судово-медичних експертиз. Сподіваюся, що ця справа таки дійде до суду".
У 2016 році Тетяна Луцан так і не змогла приступити до обробітку землі, яку їй надала сільська рада. Наприкінці року з приводу самовільного захоплення землі сусідкою вона звернулася до Калуської РДА. Було створено комісію, яка вивчила матеріали Завійської сільської ради, а також оглянула земельну ділянку. «Для оформлення права власності на земельну ділянку рекомендуємо звернулися до проектної організації для укладання договору та виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», – відписала районна адміністрація Тетяні Луцану лютому цього року, фактично визнавши таке її право. А наприкінці березня Мирослава Чіпко знову подала позовну заяву до Калуського міськрайонного суду про скасування рішення Завійської сільської ради. Засідання суду заплановане на 12 грудня.
Звичайно, юридичні моменти важливі, але не менш важливими є і людські стосунки. Тому прикро, що у селі, де маса покинутих і занедбаних городів, точиться така запекла боротьби за невеличку ділянку. А люди, замість того, щоби підтримувати один одного у скруті, ладні йти на все, аби не дати, не відпустити навіть те, без чого самі могли б обійтися.
Богдана ТИМЧИШИН, журналіст
