Калушанка з неймовірним голосом запрошує на свій перший концерт У програмі — обробки українських народних пісень, думи, твори на слова Тараса Шевченка та інструментальна музика. Серед учасників — народна артистка України, бандуристка і співачка Людмила Посікіра. Вона — єдина в Україні жінка, яка виконує думи. Компанію їй на сцені складе Тарас Яницький, який покаже бандуру у незвичайному амплуа. Його ім’я уже відоме в усьому світі, адже музикантові вдалося осучаснити бандуру та виконати на ній навіть хіти рок-гуртів «Rammstein» та «Ленинград».
За класичне звучання бандури відповідатиме Ірина Королевич —молода мама, солістка Івано-Франківської обласної філармонії імені Іри Маланюк, викладачІвано-Франківського державного музичного училища імені Дмитра Січинського, яка грі на бандурі вчилася у Калуші, а нині ділиться досвідом зі студентами та бачить у бандурі неймовірну перспективу та багатогранність. Саме з нею напередодні концерту і поспілкувалися «Вікна».
— Ірино, ти народилася і вчилася у Калуші. Саме тут ти познайомилася з бандурою. Розкажи, хто кого обрав: ти бандуру чи бандура тебе?
— Так, я калушанка. Вчилася у ЗОШ №3. Я не з музичної родини, але здібності, мабуть, від тата. Він має хороший слух, гарно співає і трохи грав на гітарі. А загалом він — великий меломан, з дитинства вмикав мені свою улюблену рокову музику. «Queen», наприклад, ми досі слухаємо разом.
Співати я почала ще у дитсадку. Музичний керівник ще тоді порадила моїй мамі обов’язково віддати мене на музику. Пам’ятаю, що зовсім трохи ходила в Будинок школяра на вокальний гурток. А потім мама відвела у музичну школу на прослуховування по класу фортепіано. Я заспівала пісню і нам порадили почекати ще рік і вже тоді піти на бандуру, бо це єдиний інструмент, з яким можна співати. Чесно кажучи, я тоді зовсім не знала, що таке бандура і куди мене «несе». Але через рік ми таки прийшли ще раз і я потрапила на навчання до Наталії Іванівни Веретко — щасливий випадок, що саме до неї.
— Чи важко навчитися грі на бандурі? Скільки часу потрібно, щоб зіграти перший твір на цьому інструменті, і скільки, щоб опанувати його повністю?
— Бандура, звичайно, непроста. Я не пам’ятаю вже, скільки часу вчилася грати перший твір. Знаю, що важко було сам інструмент тримати, бо він під десять кілограмів важить, а я завжди маленькою була. Я вчилася грати на бандурі 15 років, але опановую цей інструмент досі. Потрібно кожен день грати, щоб не втратити форму.
— Чи не було в тебе спокуси навчитися грати на більш комерційному, «молодіжному» інструменті?
— По-всякому бувало. Часом хотілося взагалі залишити музику. Коли обирала майбутню професію, — багато хто відмовляв. Розумієш, у нас у суспільстві склався стійкий стереотип, що бандура — це козаки, це щось минуле і архаїчне. Але зараз ці міфи руйнуються. На бандурі можна однаково легко зіграти фольклорні мелодії, джаз чи рок. Деякі музиканти успішно це показують. Я в цьому плані більш консервативна, але розумію, що осучаснювати бандуру зараз дуже потрібно.
— Концерт, до якого ти готуєшся, обіцяє бути дуже різноплановим. Звідки така ідея? Чи перетиналася ти вже з музикантами, з якими тепер будеш на одній сцені?
— Людмила Посікіра — мій педагог. Вона викладає у Львівській національній музичній академії імені Лисенка, яку я закінчила у 2010 році. Я дуже багато в неї навчилася і дуже поважаю її як педагога і музиканта. Вона — єдина в Україні жінка, яка виконує думи і я захоплююся тим, як вона це робить. Я лише один раз пробувала думу виконувати. Для цього жанру потрібен не лише сильний голос і широкий діапазон, а і характер. У Людмили Кузьмівни все це є.
В Івано-Франківську вона востаннє виступала у 2007 році. На моє запрошення відгукнулася охоче. А Тарас Яницький для цього концерту спеціально приїде з Києва, хоча, на скільки я знаю, його коріння також веде на Калущину. Ми з ним перетиналися на міжнародному конкурсі кобзарського мистецтва імені Григорія Китастого у 2006 році. Потім доля звела нас в Івано-Франківську.
Я думаю, що кожен з нас зможе показати різну грань бандури. Це абсолютно новий концерт, томузапршую шанувальників хорошої музики6 березня до обласної філармонії. Концерт розпочнеться о 18.30. Мені було б дуже приємно бачити в залі в тому числі і калушан.
— Чи будуть у вас спільні виступи? Цікаво, як можна поєднати таких непоєднуваних артистів...
— Можна, але для цього потрібно попрацювати разом. У нас зараз такої змоги немає. Тому кожен з нас виступатиме сольно. Тарас Яницький, у репертуарі якого є дуже цікаві кавери, зробить акцент все ж на інструментальну музику сучасних композиторів. У ці дні, коли ми вшановуємо Героїв Небесної Сотні, він виконає також пісню, яка стала символом Майдану — "Пливе кача". Цей музикант здатен показати, що таке сучасна бандура і бандура майбутнього. У програмі Людмили Посікіри переважатиме патріотична тематика, епос і козаччина. Я ж представлю українські народні та авторські пісні. За характером вони більш близькі до романсів.
— Чи є у тебе власні пісні або пісні написані спеціально для тебе? З ким працюєш і чи бачиш себе у майбутньому саме як сольну вокалістку?
— Сама я музику не пишу і ніколи не пробувала. Під час навчання в академії мій хороший друг Ярослав Олексів написав пісню «Дві флейти» і я виконувала соло з оркестром народних інструментів академії.
Виконую також пісні, написані сучасним українським композитором Володимиром Павліковським. Його ім’я дуже відоме у світі музики, адже він викладав у Київському національному університеті культури і мистецтв та в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, працював керівником Івано-Франківської філармонії. Він заснував чимало музичних колективів, в тому числі — і тріо бандуристок «Пектораль», в якому я виступала. Це був для мене цікавий досвід, хоча надалі я б, звісно, хотіла виступати сольно — і з бандурою, і як вокаліста.
Недавно я мала змогу співати соло з духовим оркестром музичного училища (керівник — Петро Гундер). Це зовсім інше, ніж з бандурою. Аж незвично!
— Тріо "Пектораль" було досить успішним, достойно виступало на конкурсах і, мабуть, мало непогані перспективи щодо майбутнього. Ти на кілька років залишила музику, народила сина... Чи повернеться на сцену тріо у первісному складі?
Наразі це неможливо. З нас трьох у філармонію поки що повернулася лише я. Найімовірніше, незабаром буде сформовано дует бандуристок.
— А сина на бандурі грати навчиш? Хотіла б, щоб він теж став музикантом?
— Юрчикові ще й чотирьох років немає, рано ще братися за такий серйозний інструмент. Але мені здається, що музичний слух він має і добре відчуває ритм. Я пробувала вчити його співати. Але він не хоче, навіть колядку на Різдво. Коли я починаю співати, то він просить робити це тихіше. У мене колоратурне сопрано і синові воно занадто гучним здається. Бандурою він іноді цікавиться, пощипує трохи. Але він — дуже енергійний, непосидючий, а музика потребує терпіння. Подивимось, що зміниться за кілька років. Хоча, якщо син виявиться дійсно талановитим й обере шлях музиканта, я буду тільки підтримувати і допомагати. Зараз ми з чоловіком музику для малого розцінюємо більше як хобі, адже йому колись доведеться свою сім’ю годувати. Музика може стати додатковим заробітком, а от основним, на жаль, ні. Принаймні, у наш час.
— Зараз в Україні інтерес до народних інструментів дещо пожвавився. Бандуристи нерідко йдуть на телевізійні проекти і майже не залишаються непоміченими. Як ти ставишся до таких шоу?
— Я їх майже не дивлюся. Важко іноді «відключити» в собі професійного музиканта і просто слухати. Коли починаєш розбирати виступ кожного учасника, думати, де він взяв не ту ноту, де перехвилювався і так далі, то саме шоу відходить на другий план і вже немає тої насолоди, яку воно мало б дати мені як глядачу.
Проект «Голос країни», я вважаю, дуже професійний, і, звісно, думки спробувати свої сили у такому вокальному випробуванні у мене були. Але мені бракує впевненості в собі: у мене зовсім інша манера співу, естрадного репертуару я практично не знаю. Співати дуже люблю, але у філармонії — один слухач, а на шоу — зовсім інший. Для успішного виступу здебільшого треба зіграти і заспівати те, що хоче чути публіка, а не те, що хотів би донести ти. І це складно, бо особисто дуже люблю українські народні пісні, романси, а для декого це — застаріла музика. Гадаю, що прийшов час мені змінюватись, шукати власний сучасний репертуар і разом із бандурою ламати сформовані стереотипи.
— Спасибі за розмову. Бажаю вдалого концерту і нових творчих ідей!
Розмовляла Тетяна КІНДЮХ, журналіст
Біографічна довідка. Ірина Королевич:
1994 – 2001 рр. — навчалась в калуській ДМШ №1. За час навчання отримувала призові місця на обласному творчому конкурсі «Юний віртуоз».
2001 – 2005 рр. — студентка ІФДМУ ім. Д. Січинського.
2004 р. — лауреат IX всеукраїнського фестивалю-конкурсу виконавців на народних інструментах «Провесінь» (м. Кіровоград).
2005 – 2010 р. — навчання у ЛНМА ім. М. Лисенка по класу бандури у народної артистки України Л. К. Посікіри.
2006 р. — лауреат ІІ міжнародного конкурсу кобзарського мистецтва ім. Г. Китастого (м. Київ).
30. 11. 2008 р. — лауреат фестивалю кобзарського мистецтва ім. Ю. Сінгалевича «Грай, моя бандуро»
29.04. 2009 р.— почесний диплом рішенням президії Академії мистецтв України. Всеукраїнська акція «Мистецтво молодих — 2009»
З 2009 р.— працює в Івано-Франківській обласній філармонії імені Іри Маланюк.
З листопада 2010 р. — у складі тріо бандуристок приймала участь у всеукраїнському проекті «Схід і Захід — разом» (м. Донецьк та Донецька область), 2011 та 2012 — Всеукраїнський козацький фестиваль «Покрова на Хортиці» (м. Запоріжжя), 2011 р. — володарі гран-прі всеукраїнського конкурсу «Сучасне бандурне мистецтво — 2011» (м. Київ).
