Вертеп. Петранка долішня. 2015 рік | Фото: Дарія Ониськів Ми тя’ вінчуєм Христом-Рождеством,
А по Рождестві – Новим роченьком,
По Новім році – довгим віченьком,
Ой довгим-довгим, барзо щісливим.
Із місцевої колядки
На початку — всередині ХХ ст. столи для такої сім’ї могли простягатися на всю довжину кімнати, тобто на 2–3 метри. Посеред вінка, як оберіг від усього злого, обов’язково ставили зубок часнику. Під скатерку також клали шматок тканини з насінням конопель і незакриту колодку з ключем. Символ незакритості, який досить часто зустрічається в різних обрядодійствах цього бойківського села, за твердженням старожилів, означає продовження (в цьому випадку – успішного урожаю в наступному році, у весільному обряді – продовження роду, в похоронному (двері всюди мають залишатися відчиненими) — щоб все велося на обійсті й після смерті господаря чи господині). На вінок, прикритий скатеркою, ґаздиня ставила миску з пшеницею (так у Петранці називають кутю). Вінок із насінням конопель і колодкою стояв на столі від першого до другого Святого вечора. Опісля вінок чіпляли на цвяшок у коморі, де він висів, доки не вицвітав.
Готуючись до Святвечора, петранківські жінки білили піч, мастили долівку, прикрашали кімнату вишитими рушниками, штучними квітами (чічками, ружами) й солом’яними павуками. Обов’язково напередодні різдвяних свят затикали клоччям дірки, в які на лавицях (довгі дерев’яні лавки, які стояли вздовж столу в кожній оселі. — Авт.) закріплювали куделю, коли пряли. Цим самим вони закривали («затикали») роти (в Петранці кажуть «писки») людям, щоб не говорили поганого про їхню сім’ю, щоб у новому році все було мирно й у хаті, й поза нею.
Ґазда заносив до оселі сіно («бабу») і ставив його під стіл. Малі діти бавилися там, кудкудакали, крякали — щоб наступного року неслися кури й качки. Коли господар йшов по сіно, то обов’язково палицею ворушив курей у курнику – щоб навесні було достатньо квочок. Сіно виносили з хати після другого Святвечора – зранку на Водохрестя його спалювали на воротях. За іншою версією, частину спалювали, а решту виносили до стодоли й годували худобу. Раніше під час цих свят в хаті лежало основне сільськогосподарське знаряддя – ярмо, серп тощо. В обов’язки господаря дому також входило заносити до хати головний символ Різдва — дідух. У Петранці його називають «дідо». Зайшовши з дідухом і хлібом під пахвою до оселі, господар говорив: «Добрий вечір. Аби вам сі всьо вело, аби всі були здорові, би сі брикали воли й корови», — і ставив дідуха (у Петранці практикують з вівса. — Авт.) в куток. Біля нього господиня могла примістити дійницю і в неї вкидала потроху кожної святвечірньої страви — аби корова давала багато молока. Хліб господар залишав на столі, а після молитви «Отче наш» і «Богородице Діво», засвічував у ньому свічку, яка символізує народження й життя Ісуса Христа.
У Петранці діда тримають на покуті до другого Святого вечора, а тоді перев’язують ним фруктові дерева, щоб родили, а також, щоб птахи мали що їсти. На початку минулого століття частину його спалювали – на дорозі, стежці або на воротях. Дідух, сіно, різдвяні традиції мають позитивний заряд енергії. Та тепер сіно рідко хто заносить до хати. Як і основне сільськогосподарське знаряддя.
На Святвечір усі члени родини стараються бути вдома. Не рекомендується сваритися, щоб весь рік пройшов у мирі та злагоді. Також як на перший, так і на другий Святий вечір весь день челядь постить: їсти дозволяється тільки малим дітям і хворим.
Йорданський хрест. Петранка долішня, поч. ХХІ ст. Фото з родинного архіву о. Володимира Лесюка
Кутя з ґалками, вареники з сушкою, голубці з крупами і трохи тертого буряка…
Як у будь-якому регіоні України, на Святий вечір петранчани старалися накрити стіл 12-ма пісними стравами, і головна з них – кутя, яка є символом урожаю, а також вічності. Якщо нині її подають з медом, маком, горіхами, то в першій половині минулого століття пшеницю підсолоджували чотирма шматками пресованого цукру (ґалками), які ґаздиня спеціально для святвечірньої трапези вимінювала в місцевих жидів. Деякі петранчани вирощували кілька цукрових буряків, виварювали їх, доки не отримували крупинки цукру. Першим сідав за стіл, звичайно, господар дому. Він також розпочинав їсти пшеницю: спочатку набирав її в ложку й підкидав до стелі, а діти ловили зернята. Якщо вони впадуть у дитячі долоні, то, вірили: того року в господарстві буде вестися худоба.
Вареники на Святий вечір ліпили з сушкою (лісницями), що залишилася від узвару. Узвар (вар) був основним напоєм на святвечірньому столі. Про спиртні напої навіть згадки не було (чого, на жаль, не скажеш про останні 3–4 десятиліття). Подавали також вареники з капусти та яблук. Готували й рідкий горох чи квасолю (в селі кажуть колочений(-а) горох (квасоля), звичайно, без макарону, як це робиться нині. Завжди був оселедець на столі. Його обмінювали в жидів (перед Святим вечором ті спеціально ходили поміж хатами, пропонуючи оселедець) на овес.
Варили сушені гриби. Якщо було в господині борошно, то трішки приправляли ним. Їли з картоплею, звареною в мундирах (у Петранці кажуть «лущена бульба»). Для начинки голубців використовували пшеничні або житні крупи, змелені в жорні. Щоб крупи не розсипалися, додавали трохи тертого кормового буряка. Страви всі були смачні й екологічно чисті, готувалися в печі, натопленій дровами.
На початку і в середині минулого століття на Святвечір ложки на стіл не ставили: кожен носив свою за обшивкою (пояс спідниці в дівчат/жінок) чи штанів (у хлопців/чоловіків)). Сівши за стіл, брали ложки в руки. Так робили, очевидно, через прикмету: коли ложка впаде зі столу — того року в сім’ї хтось помре. Також не сідали на неприкритий рядниною стілець. Бойки вірили, що в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом…». Якщо в деяких регіонах України померлих родичів «запрошують» на вечерю, то в Петранці прямого запрошення до столу не існує: просто кладуть на підвіконня шматок хліба, миску з кутею чи залишають це на столі. Але коли по дорозі на цвинтар зустрічають знайомих, які вже відвідали своїх померлих родичів, то традиційно, зі співчуттям-розчаруванням запитують: «Не кликала’с своєх на вечеру?».
Після вечері, поколядувавши, сім’я відвідувала (й досі відвідує) своїх родичів.
Спільне освячення води о. Володимиром Лесюком і о. Юрієм Сеничаком. Петранка долішня, 19.01.2004 року. Фото з родинного архіву о. Володимира Лесюка
Колядували за миску вівса і за яблука
7 січня по селі починають лунати колядки тільки після Різдвяної відправи в церкві. Першими колядують діти. У 20–30-их роках минулого століття петранецькі діти колядували за миску вівса. Овес продавали місцевим жидам, а вирученими грошима ділилися. Колядували й за яблука. Якщо школярі-колядники у 70–80-их роках отримували один карбованець, то це означало, що вони дуже гарно заколядували і вибрали хорошу колядку. Такі гроші давали переважно сім’ї колишніх упівців, а також старші люди.
Як стверджують етнологи, участь дітей у календарних святах, які були пов’язані з практичною трудовою діяльністю народу, мали неабияке значення для виховання в них… розуміння значущості землеробської праці, від результатів якої залежало все життя людини. А в колядках, щедрівках і особливо у віншівках, які діти-петранчани дарували родичам і сусідам, якраз звучить побажання здоров’я, довгого віку, гарного врожаю тощо («Вінчуєм вас з Христом-Рождеством, // А по Рождестві – Новим роченьком, // З Новим роченьком, довгим віченьком, // Ой довгим-довгим, барзо щісливим. // Би-с’ти діждали орати, сіяти, жнивами – збирати. // Христос ся рождає!»).
Ходили колядувати по селі й парубки. Як згадують старожили, у першій половині минулого століття вони були головними учасниками вертепу. До 30-их рр. ХХ ст. в різдвяній виставі брали участь дорослі чоловіки (ґазди). У 30–40-их рр. — тільки дорослі хлопці (18–20-річні). Їх готував, супроводжував по селі й збирав гроші старший чоловік. І ті, й ті ходили зі стаєнкою, повертали в кожну хату, таким чином колядували на церкву. Частину зібраних коштів інколи ділили й між учасниками.
У часи розгулу радянського атеїзму, починаючи з 50-их рр. і до проголошення незалежності України, вертеп по селі майже не ходив. А за спробу це зробити учні мали проблеми в школі. Із початку 1990-их рр. у вертеп зорганізовуються хлопці, які навчаються переважно в середній, рідко в старшій, ланці двох місцевих шкіл. Нині їм якраз бракує керівництва старших, як це було в 1930-1940 рр.
Ще на початку 1990-их рр. парубки колядували (а на Йордан і щедрували) й дівчатам. Таку компанію в Петранці називали «бу́рса». До її складу завжди входив хлопець, який грав на якомусь музичному інструменті (баяні, бубні). Колядували тільки вночі. У дівчини відбувалася гостина й танці. Традиційно в «бурсу» ходили тільки хлопці, та вже в кінці 70-их–на початку 80-их рр. ХХ ст. – й дівчата. У Петранці горішній колядували як дівчатам, так і хлопцям.
У цьому бойківському селі донедавна практикували спеціальні колядки та щедрівки для дівчини й для хлопця, з вигуком «жей» і «гей» відповідно. З таким характерним вигуком тут побутували колядки й для ґазди, ґаздині і вдови. Та найбільше мешканці села склали їх для дівчини: нам вдалося записати від старожилів дев’ять варіантів. У сусідніх з Петранкою селах таких колядок не виконували.
Вважається, що за роки радянського атеїстичного режиму втрачено багато українських традицій і обрядів. Проте, в цей час по всій Петранці звучали найрізноманітніші колядки й щедрівки, як у виконанні дітей, молоді, так і дорослих. Тоді як в останні роки під хатами в основному звучать «Нова радість стала», рідко церковна «Бог Предвічний» у виконанні групки ґаздів і ґаздинь, які поспіхом зійшлися, щоб «виколядувати на церкву» перед походом у гості. Колядують трохи й діти. А як старші колядували ще в 80-90-их!.. Збиралися сім’ями (компанію теж називали «бурса») й ходили до кожного по черзі. Колядка ґазді чи ґаздині, кожен рядок якої розпочинався вигуком «Жей», тривала так довго, що господиня встигала повністю накрити стіл для святкової гостини.
За змістом колядки й щедрівки етнологи поділяють на шість груп: хліборобські, мисливські, військові, казково-фантастичні, любовні (або весільні), біблійно-релігійні. Більшість цих мотивів зустрічаємо й у колядках і щедрівках, записаних у Петранці. Перші ідеалізують побут селян й оспівують багатство, спокій і родинне щастя. В колядках йде мова про «все нові двори, тесовії столи, обруси шовковії, флішечки кришталевії, кілішки срібненькії». Господарю бажають великого багатства, якого селянин не уявляє без хорошого врожаю: «У поли врожай – жито-пшеницю, // жито-пшеницю, рісненькі снопи, // рісненькі снопи, густенькі копи». Господиня як у колядках, так і в щедрівках зображена берегинею домашнього вогнища, вправною ґаздинею, в руках якої все господарство («в’ни собі ходят, ключі си’ носят», «білі коровки ґаздинька доют,.. спрєткі складают»), красивою й поважною жінкою («статечна жона», «чесна ґаздине»). Вона поважає й шанує господаря дому – свого чоловіка («ключики ж мої срібні, голосні, // стихенька ж мені не продзвоняйте, // мого милого не пробуджайте, // бо мій миленький барзо трудненький»).
Хлопець у петранківських колядках талановитий («в віграни грає, файно співає») і сміливий («дайти ми’, тату, бистрого коня, // бистрого коня, острого меча. // Конем дожену, мечем відойму, // своє Підгірє назад уберну»), мріє жити в достатку й мати високе соціальне становище («Серед Підгірє місто збудую, // а серед міста сам паном стану»).
Як і по всій Україні, зустрічаємо казково-фантастичні мотиви, які в основному, уособлюють образи сонця, дощу й місяця. Петранківські бойки використовують ці образи в колядках, присвячених в основному дівчині
«… йдуть до тебе тріє гостоньки:
перший гостонько, то місяченько.
Другий гостонько – ясне сонечко.
Третій гостонько – дрібненький дощик».
Вражає розмаїття в цьому бойківському селі колядок і щедрівок, присвячених дівчині. Вона тут зображена красунею («дівчина красна», «ґречна панночка»), веселою й безтурботною («йду, мамунько, йду, най танчик дійду. // Танчик не дійшла, а в другий пішла»), працьовитою («дівчина красна волики пасла, (…) шитєчко шила», «дівчина встала, зрадуваласі, // свої столи позмітала, // свої двори повбмітала»), яка мріє про жіноче щастя («могла би-м бути за царським сином, (...) за самим царем»). Краса простої селянської дівчини порівнюється з красою царівни:
«пани вставали – шєпки здоймали,
шєпки здоймали та й ся вкланяли,
бо в’ни думали, що то царівна».
У колядках і щедрівках яскраво простежуються любовні чи весільні мотиви. Такі колядки пророчать дівчині чи хлопцеві весілля, щасливе сімейне життя («дай же ти, Боже, в городі зілє, // в городі зілє, в хаті вісілє»). Зустрічаємо у Петранці й типову «любовну», в якій підкреслюється перевага милої/милого перед батьком, матір’ю, сестрою або братом в якій підкреслюється перевага милої/милого перед батьком, матір’ю, сестрою або братом: в одній із щедрівок загублену «перстенину» не знаходить ніхто з рідних, тільки «миленький» («миленький прийшов, перстень ми’ знайшов»), із танців у «корчмоньці» дівчину може забрати тільки її коханий («танчик не дійшла, з миленьким пішла»).
Троє гостей приходять у колядках і до господаря, але це вже «тріє святії», що є підтвердженням впливу християнства на давні дохристиянські обряди. Оспівують у Петранці народження Христа («Ой, там за горою // Звізда ся з’явила – // Там Пречиста Діва-Мати // Сина породила»; «Ой, сталась, браття, добра новина, // Що Божа Мати вродила сина»), переслідування Божої Матері з дитятком («Чи чули, браття, про дивну новину? // Завзявся Ірод на Божу Дитину») і вибір імені народженого («Прийшли три святії // Та й стали гадати,.. // Як Му’ ім’я дати»). Аналоги щедрівок про вибір імені народженому Божому дитяті зустрічаємо в М. Грушевського. У його праці «Христологія» читаємо: «Даймо йому: Ісус!» // Пресвята Діва ісхвалила, // Ісхвалила, ізлюбила», а в зібраних у Петранці щедрівках звучить: «Та й дали Му’ ім’я // Та й Ісуса Христа. // Матіночка Божа сесе ізлюбила,.. // сесе іздобрила».
Свого часу в Петранці побутували й колядки, які відображали національно-визвольну боротьбу українців за волю й незалежність.
Щедрості, багатства, достатку колядники бажали не лише в обрядовій пісні, але й у віншуваннях. У Петранці віншують традиційно після колядки чи щедрівки під хатою:
«Вінчуєм тя’, ґречна панночко, щістєм, здоров’єм.
Сісі свєта проводжати, других дочекати,
Рік від року, барзо до віка – на пришлі літа».
Щодо Нового року, то в Петранці завжди вшановують Cтарий Новий рік, який припадає на 14 січня. Зранку цього дня традиційно малі хлопчики ходили й досі ходять «засівати». Правда, щороку спостерігається все менша кількість посівальників. Здавна малі петранчани бажали своїм односельцям у новому році високого врожаю, щастя, здоров’я («Сію, сію, посіваю, // Щастя й долі вам бажаю. // …..»).
Не був поширеним у цьому бойківському селі традиційний новорічний обряд із використанням масок — «Маланка». У середині минулого століття петранківська молодь на Новий рік ходила колядувати до хлопців, які носили ім’я Василь. За подарунок брали звичайну штучну квітку, якою можна було прикрасити оселю. Колядували, а не щедрували, як це прийнято в Україні у переддень Старого Нового року.
Вертеп. Петранка горішня, 2011 рік. Фото авторки
Хрестики-обереги петранківська ґаздиня замішувала на свяченій воді
Неодмінним атрибутом другого Святого вечора, як і першого, залишається святкова вечеря з пісних страв. Перед вечерею, як і на перший Святвечір, петранчани стараються сходити на цвинтар і запалити свічки на могилах усіх померлих родичів. У скрутні радянські часи (кінець 50-их–60-ті рр. ХХ ст.) селяни не мали можливості придбати свічку, щоб запалити на гробі рідних. Але це не стало приводом для повного забуття традиції.
Другий Святвечір відрізняється від першого тим, що йому передує святкова Літургія з освяченням води, яку кожен приносить з церкви додому в спеціально прикрашеному збанку, глечику. Оздоблюють його дощиком, штучними або засушеними квітами. У воду вкидають пахучий васильок, щоб всяка нечисть тікала якнайдалі. На другий Святий вечір немає на покуті дідуха: ним до обіду пообв’язували дерева. На початку і в середині ХХ ст. петранківська господиня замішувала тісто обов’язково на свяченій воді й на спеціальних дощечках, які були в кожній хаті, робила з нього хрестики. Готову дощечку з хрестиком, який служив оберегом оселі, чіпляла на цвяшок над дверима й вікнами. Хрестики-обереги вона також робила в стайні, стодолі, коморі, на чотирьох кутах (вуглах) будинку ззовні. Ці хрестики малювала тільки рідким тістом, теж замішаним на освяченій воді. До цього часу в петранківській хаті (рідко на господарських будівлях) можна побачити хрестики, частіше всього вирізані з паперу чи вишиті на полотні. Про замішане тісто на свяченій воді рідко хто знає. А це, стверджують старожили, якраз захист від усього злого.
Петранківський ґазда здавна перед вечерею кропить свяченою водою все своє господарство. Для цього він готує з дідуха (додає васильок) кропило, бере налиту в миску свячену воду, за ним іде малий син чи донька з хлібом (його в Петранці донедавна випікали у печі на дровах і називали «баба») під пахвою. Спочатку ґазда обходить господарські будівлі, кропить усю худобу та домашню птицю, подвір’я, не оминає й криницю, а до власного житла заходить в останню чергу. Зайшовши, каже: «Добрий вечір». У хаті також кропить усіх присутніх. Після цього, добавивши свяченої води до звичайної і вкинувши в неї кілька монет, усі члени сім’ї (першим – голова) вмиваються в ній перед вечерею. Петранківські бойки вірять, що це благотворно вплине на стан здоров’я членів сім’ї, а також допоможе бути в достатку весь наступний рік.
Раніше після вечері діти й молодь ходили щедрувати. Тепер щедрівок у селі майже не чути. А в них в основному оспівувався вибір імені новонародженому Божому дитяті («Та й дали Му’ ім’я та й Ісуса Христа…»). Знаходимо тут також прославляння дівочої краси, досягти яку можна вмиванням у йорданській воді («Ой вставай, дівчино, бо вже час вставати // …води набирати // личенько вмивати //… у святім Йордані»), а також перевагу милого над батьком/матір’ю, сестрою/братом. Для петранківських щедрівок характерні приспіви: «Гей, на Йордан, на Йордан!», «Христився Христос на Йордан!».
У Петранці воду освячують у місцевій річці Бережниці (Бережничці). Напередодні хлопці й ґазди вирубують із льоду великий хрест або поступово заливають у спеціальну форму воду, щоб замерзала. Встановлюють його на одному з берегів річки, прибирають те місце хвоєю, вишиваними рушниками. Якщо немає морозів, то встановлюють березовий хрест. Усі стараються набрати свяченої води з річки, частіше приносять воду в святково прибраній посудині з дому й тут освячують. Кожен п’є цю воду, адже вважається, що вона має неабиякі цілющі властивості. Багато хто старається вмитися освяченою річковою водою, щоб бути здоровим, а дівчата – щоб бути красивими. Старші люди миють очі, щоб краще бачити. Після Водохрестя петранчани не перуть одяг кілька днів, бо вода свячена. З цієї ж причини раніше не мили кілька днів після цього свята підлогу.
Дарія ОНИСЬКІВ, журналістка, краєзнавця
За матеріалами:
Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис / О. Воропай. – Українське вид-во. Мюнхен, 1958. – Т. 1. – 448 с.; Т. 2. – 442 с.; Ониськів М. Книш Г., Мельник Д. Пісні бойківського села Петранка. – Львів : Камула, 2013. – 192 с. + 32 с. вклейки.
Колядка дівчині
Жей, ми ж приходимо на подвірєчко,
Жей, на подвірєчко, під оконечко.
Жей дівчино красна, вставай із лавки,
Жей, вставай із лавки, домикай замки,
Жей, домикай замки, все нові двори,
Жей, все нові двори, заноси столи,
Жей, заноси столи все тесовії,
Жей, стели обруси все шовковії,
Жей, клади флішечки кришталевії,
Жей, клади кілішки все срібненькії.
Жей, бо йдуть до тебе тріє гостоньки,
Жей, тріє гостоньки – все женишеньки.
Жей, перший гостонько – ясне сонечко.
Жей, другий гостонько – то ясен місяць.
Жей, третій гостонько – дрібненький дощик.
Жей, що ж нам прорече перший гостонько?
Жей, я ж вам проречу, як же зийду,
Жей, як же я зийду рано в неділю,
Жей, рано в неділю перед службами,
Жей, та й обігрію голосні дзвони,
Жей, голосні дзвони, в церкві престоли.
Жей, зрадує ми’ сі світа церковці.
Жей, що ж нам прорече другий гостонько?
Жей, я ж вам проречу, як же я зийду,
Жей, як же я зийду темної ночи,
Жей, темної ночи, близько півночи.
Жей, зрадує ми’ сі гість у дорозі,
Жей, гість у дорозі та й воли в возі,
Жей, та й звір по поли, та й рибка в мори.
Жей, що ж нам прорече третій гостонько?
Жей, я ж вам проречу, як же я спаду,
Жей, як же я спаду три рази в маю,
Жей, три рази в маю сухого літа,
Жей, зрадує ми’ сі жито-пшениці,
Жей, жито-пшениці, всяка пашниці.
Жей, а за цим словом будь нам здорова,
Жей, будь нам здорова, ґречна панночко,
Жей ґречна панночко, ой Ганусечко.
Жей, вроди ж нам, Боже, в городі зілє,
Жей, в городі зілє, в домі весілє,
Жей, в городі зілє все пахливоє,
Жей, в домі весілє все веселоє.
Жей, позвіль нам, Боже, того діждати,
Жей, того діждати в ґречної панни,
Жей, в ґречної панни потанцювати.
Жей ґречна панночко, ой Ганусечко,
Жей, ми тя’ віншуєм з Христом-Рождеством,
Жей, а по Рождестві – з Новим роченьком,
Жей, з Новим роченьком, довгим віченьком
Жей-ой, довгим-довгим, барзо щісливим.
(Записано від петранчанки Катрич (Худик) М. І.,1933 р. н.)
Інший варіант закінчення колядки дівчині:
Жей, бувай здорова, ґречна панночко.
Жей, ґречна панночко, ой Марисечко.
Жей, не сама з собов – з вітцем та й матков.
Жей, з вітцем та й матков, усьов челядков.
Жей, вінчуємо ті щістєм, здоров’єм.
Жей, щістєм, здоров’єм та й цим Рождеством.
Жей, та й цим Рождеством, цим Новим роком.
Жей, цим Новим роком, вінцем-зеленцем.
Жей, вінцем-зеленцем, красним молодцем.
Жей, красним молодцем та й русовичем.
Жей, дай же ти, Боже, щісті, здоровлі.
Жей, щісті, здоровлі і зрість хорошу.
Жей, та й зрість хорошу, та й розум добрий.
Жей, та й розум добрий, та й вічок довгий.
Жей, та й вічок довгий, прибуток добрий.
Жей, вітцеви й мамі – з тебе потіха.
Жей, аби дожили твого вісілє.
Жей, вісілє твого та й щасливого.
Жей, дай же ти, Боже, в городі зілє.
Жей, в городі зілє, в хаті вісілє.
Жей-ой, віди ти д’ нам, заплатити нам.
Жей, заплатити нам, та й колідникам.
Жей, що ми тобі колідували.
Жей, колідували, красно співали.
Жей, як ластівочка при нових сіньох.
Жей, як матіночка при малих дітьох.
Жей, як соловейко при лузі в тузі.
Жей, нам, колідникам, не много того.
Жей, не много того, хоть золотого.
Жей, хоть золотого, хоть червоного.
Жей, бувай здорова, ґречна панночко.
Жей ґречна панночко, ой Марисечко.
(Записано від петранчанки Неспляк (Цуцман) М. Ю., 1932 р. н.)