Завод залізобетонних виробів у Калуші: бетономішалка на шпалах і плити вручну

Із Богданом Гулем особисто познайомилася пів року тому: на похороні калуської союзянки, дружини добре знаного на Калущині фельдшера Миколи Пілянського світлої пам’яті Віри Пілянської. Хоча це прізвище зустрічала набагато раніше. Працюючи над щоденниками батька пані Віри — народного вчителя, просвітянина, старшини УГА Ярослава Дякона, репресована сім’я якого після повернення з Сибіру в 1958-1982 роках проживала у Кропивнику, зауважила, що Богдан Гуль з сім’єю часто навідувався до Пілянських. А в записі рукою пані Віри про похорон батька наголошується про те, що «прощальне слово держав Гуль Б. В. Коротко і гарно…».
Переглядів: 1312
Богдан Гуль на піонерській базі заводу залізобетонних виробів. Калуш, 1960-ті роки

«Коротко і гарно» говорив він і про пані Віру, про свою куму, бо ж тримав до хреста старшу доньку Пілянських Роксоляну. Розговорити пана Богдана під час похорону пані Віри мені не вдалося, та й якось не до того було – ні мені, ні йому. Правда, дуже скромно розповідав про себе і при нашій зустрічі в Івано-Франківську, куди я навідалася цієї зими.

Мене найперше цікавили його дружні стосунки з сім’ями Дяконів і Пілянських, бо детально вивчаю життя цих представників галицької інтелігенції, які зазнали гонінь з боку радянської влади. Та, переглядаючи з паном Богданом його сімейний фотоархів, зауважила цікаві світлини, на яких — Калуш 1960–1970-х років. І дізналася, що на місцевому заводі залізобетонних виробів працював з перших днів його заснування і пройшов тут трудовий шлях від майстра до директора підприємства. Тож, зацікавилася, як же він потрапив до Калуша, коли і звідки приїхав на Прикарпаття, що йому вдалося перейти в цьому нелегкому земному житті. Бо, як відомо, на долю його покоління випали й арешти, й репресії, й виселення. Але ніщо не могло вбити їхніх переконань. При зустрічі з представниками цього покоління відразу відчуваєш традиційне і християнське виховання, що було дуже сильною основою на все життя.

Переглядаючи світлини з родинного архіву Богдан Гуль згадує багато цікавого. Івано-Франківськ, 15 січня 2020 року

Народився Богдан Гуль у 1936 році в селі Депултичі Руські на Холмщині. То було чисто українське село, наголошує пан Богдан. Його батько, Василь Гуль, був активним діячем українського кооперативного руху: працював у Союзі кооперативів, у банку, в редакції газети ліберального спрямування «Селянський шлях». Пан Богдан розповідає:

"Наш батько мав два курси Київського університету. У 1944 році, перед приходом більшовиків, він переїхав на Лемківщину, в містечко Криниця. Я жив тоді з батьком,сім’я залишилася в селі. Його співробітники перейшли на територію Чехо-Словаччини. А ми з батьком у 1945 році переїхали в Самбір, потім — у Львів. Нашу ж родину виселили в Дніпропетровську область. Через рік тато розшукав їх і забрав до Львова. У 1947 році батька заарештували, звинувативши в співпраці з німцями, з ОУН. Покарання впродовж восьми років відбував у Мордовії".

60 км пішки сибірськими снігами до знань

У Львові Богдан проживав з батьком і його другою дружиною. Після арешту батька їх двох виселили в Томську область. Матір же з трьома дітьми не чіпали — вони залишилися у Львові:

"Привезли нас у населений пункт під назвою Тайга. Коли нас забирали зі Львова 27 квітня 1950 року, я навчався в 7-му класі. Приїхали в Тайгу, а там — ніякої школи. До початкової — 7 км, до семирічки — 25 км, і єдина середня школа — в райцентрі, за 60 км. Я вже в семирічну вирішив не йти, а відразу — в райцентр, бо там була й заочна школа, — розповідає Богдан Гуль. – Але пішов туди аж у березні наступного року, бо в перші місяці прибуття в чужину нам, переселенцям, було не до того. Йшов пішки в райцентр Зирянське, або як ми називали Зирянка, разом із колишнім директором Львівського оперного театру паном Булавацьким. Мені тоді було 15 років, а йому — за 60. У перший день пройшли з ним 45 км. А коли вертали назад, то всі 60 км здолали за день. Зауважте, взуті ми були у валянки".

Софія Дякон, Наталія Гуль, Ярослав Дякон, стоїть Віра Дякон. Зирянка, 11 липня 1954 року

Саме в райцентрі хлопець познайомився з Ярославом Дяконом, який тоді вже працював у місцевій школі вчителем німецької мови. Хоча їхні сім’ї везли зі Львова в одному товарняку, та познайомилися тільки через рік. Як згадувала Віра Пілянська, дорога на чужину тягнулася тоді аж 12 днів. З непідробним тремтінням у голосі Богдан Гуль говорить:

"Я з великою повагою ставлюся до Ярослава Дякона, бо завдяки йому я здобув середню освіту. За це я пану Ярославу весь час був вдячний. Він допоміг мені продовжити навчання на заочній формі. При першому нашому знайомстві я взяв завдання, які були потрібні для закінчення 7-го класу. Улітку і восени я працював, а щовесни екстерном складав іспити за 8-й і 9-й класи. У 10-му класі я переїхав у Зирянку і вчився стаціонарно. Закінчив середню школу в 1954 році".

Богдан Гуль, друга дружина батька Наталія Гуль, його дружина Анна, Віра Пілянська, Василь Гуль (батько Богдана Гуля), Оксана і Роксоляна Пілянські. Мостище (біля медпункту), червень 1963 року

Саме того року Богдан Гуль познайомився з братами Пілянськими з Кропивника — Миколою і Василем, які також були виселені. Разом з братами Богдан винаймав житло. А через вчителя Ярослава Дякона познайомився і з його донькою Вірою, яка пізніше вийшла заміж за Миколу Пілянського, з сім’єю яких чоловік дружив усе своє життя. По завершенні середньої школи Богдан Гуль вступив до Томського політехнічного інституту, а в 1956 році — перевівся до Львівської політехніки. Мав таку змогу, бо його реабілітували в 1955-му. Батька ж реабілітували значно пізніше.

Спільне святкування в далекому Сибіру. Зирянське, 6 березня 1955 року

Калуш: від майстра — до директора заводу

До Калуша Богдан Гуль приїхав у 1959 році: після закінчення Львівської політехніки отримав направлення на роботу. Тут і відновив спілкування з Дяконами й Пілянськими, які недавно повернулися з Сибіру. Богдан Гуль розповідає:

"У Калуші жив сім років, а тоді переїхав в Івано-Франківськ, де спочатку працював інженером у будівельній організації, а потім — у проєктній. Що ж до Калуша, то на заводі залізобетонних виробів я пройшов шлях від майстра до директора. Починав працювати з бригади в кількості десяти чоловік, а коли йшов з заводу, то вже було 1200. Розпочинали з піонерської бази поряд із житловим комплексом на Лесі Українки. На залізничних шпалах поставили бетономішалку й заливали розчин у спеціально зроблену форму для плит. Тоді «хімія» розбудовувалася, то ми забезпечували її повним будівельним набором: бетоном, розчином для кладки, всіма видами плит. Причому ми не тільки Калуш забезпечували, а й усю Івано-Франківську й сусідні області".

Саме за Богдана Гуля в Калуші запустили цех крупнопанельного домобудування. Пан Богдан констатує, що й тоді не був прихильником такого будівництва:

"Перші панельні будинки в Калуші — то все було виготовлено в нас на заводі. Холодне, малокомфортне житло. Але тоді був клич забезпечити всіх житлом. Тому будували побільше й подешевше".

Повернення в минуле: не тільки через світлини

Наша розмова з паном Богданом супроводжується переглядом світлин. А їх у його родинному архіві чимало. Є тут зафіксований і сибірський період. Знимки свідчать про те, як виселені далеко від рідної домівки західні українці трималися купи, спільно відзначали релігійні свята, весілля, ходили в кіно, на концерти. Мою увагу привернуло чисельне фото спецпоселенців, зроблене в Томській області.

Микола Пілянський, Богдан Гуль, Надія Дякон, Анна Гуль, братова Миколи Пілянського, сестра дружини Б. Гуля Розалія, Василь Пілянський і Роксоляна Пілянська. Мостище, початок 1960-х рр.

І як приємно було бачити, що через 63 роки з часу виселення, в 2013-му, вони зустрічалися у Львові. Саме в місті, з якого їх того травневого дня 1950 року в товарних вагонах везли з рідної землі. Богдан Гуль також розповів, що в листопаді 2019 року був запрошений у Львівський палац мистецтв на відзначення 90-річчя від дня народження відомого бандуриста Богдана Жеплинського. 

Богдан гуль розповів про своє знайомство з відомими бандуристами:

"Із братами Жеплинськими ми сиділи в одній камері на Замарстинові. Це була пересильна тюрма для спецпоселенців у Львові. На засланні брати організували Сибірську капелу бандуристів і навколо них гуртувалася наша українська молодь. До речі, молодший брат Роман Жеплинський підготував трилогію спогадів під назвою «Мої дороги». Так от у другій книзі «Дороги сибірські» якраз описує той період".

Спільне фото галицьких сімей, виселених у Томську область. Перша половина 50-х рр. ХХ ст.

У архіві зберігаються й світлини, на яких сім’я Богдана Гуля з Дяконами й Пілянськими — як в Сибіру, так і тут, на Калущині. Пережите випробування долею далеко від рідної домівки ці сім’ї зуміли пронести через усе своє життя, не загубивши життєвими дорогами своєї непідробної дружби і приязні. За словами Богдана Гуля, він мав велику приємність спілкуватися й дружити з цією інтелігентною, дуже привітною й співчутливою родиною.

Дарія ОНИСЬКІВ,

журналістка, краєзнавиця