Крамниця «Свій до свого по своє». Підгірки. Міжвоєнний період. Зліва направо: Семен Піщак та Михайло Франко Перебравши в свої руки основні державні установи, розпочалося формування системи виконавчої влади на національній основі. Не створюючи принципово нових управлінських структур, було відновлено функціонування існуючих при австрійському режимі місцевих виконавчих органів. Керівниками повітової адміністрації стали новопризначені українські комісари. Посада повітового комісара замінювалася на начальника місцевої адміністрації – повітового старосту, який при колишній австрійській владі підпорядковувався галицькому наміснику. Як правило, в перші дні повстання посада повітового комісара доручалась комусь із членів підготовчого комітету чи лідерів місцевої інтелігенції. Проте, згідно з інструкцією, повітові комісари мали бути обрані делегатами (відпоручниками) громад і затверджені УНР-ю у Львові.
Паспорт громадянина Української Народної Республіки. Печатка: Посольство Української Народної Республіки в Німеччині. Паспорт на ім’я Бориса Раде, за фахом лікаря, уродженого 5.12.1889 р. н. в місті Одеса. Йому дано дозвіл «вільно і без перешкод переїхати і дати йому в разі потреби охорону і поміч. Виготовлено в ціли подорожі і на побут до Німеччини. 16 листопада 1921 року»
Що відбувалося у цей період на теренах Калущини?
21 жовтня 1918 року Українська Центральна Рада для організації листопадового зриву до Калуша прислала молодого священника отця Павло Джулинський (1911-1931 рр.). У майбутньому священник емігрував до США та був парохом собору Святих Володимира і Ольги УГКЦ у Чикаго. Церква була першою домівкою, до якої горнулися переселенці з України.
28 жовтня 1918 року в Калуші доктор Желехівський скликав повітову нараду, на якій йшлося про упадок Австро-Угорської монархії. Того дня в Калуші постав повітовий народний комітет, до складу якого ввійшли адвокат доктор Микола Желехівський, священник Павло Джулинський, начальник повітової торговельної спілки Осип Ткачук, міщанин Семен Захней, суддя Юліан Білинський, міщанин Добрянський, учитель Попович, священники Микола Янович, Андрій Бандера, Наконечний (парохи із Хотіня, Угринова Старого та Рівні), Глодзінський — управитель школи з Підмихайля. За автобіографічними спогадами Степана Бандери, Павло Ґлодзінський був одним із основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря» та рідним братом діда по матері провідника ОУН.
1 листопада 1918 року до Калуша прибув кур'єр зі Львова, студент богослов'я Яців (родом з Тужилова) з наказом Дмитра Вітовського перейняти адміністративні та військові установи міста в українські руки.
У ніч із 1 на 2 листопада 1918 року двадцятеро озброєних калушан перейняли владу, роззброїли мадярський гарнізон та взяли під контроль урядові установи, підприємства та залізничну станцію. Тієї ж ночі українські селяни роззброювали жандармські пости по селах повіту. На ранок 2 листопада в Калуш увійшли з піснями колони українців з сіл повіту і під гул церковних дзвонів пройшло урочисте віче біля будинку староства, на якому доктор Осип Дудикевич оголосив, що влада в місті належить українцям. Калуське староство відтепер стало називатися повітовим державним комісаріатом. Головою повітової адміністрації новопроголошеної української держави — ЗУНР-у — став о. Павло Джулинський (23 січня 1919 року його змінив доктор Микола Желехівський, а ще пізніше — судовий радник Юліян Білинський). Начальником пошти і телеґрафу призначено Теодозія Левицького. Народне шкільництво в повіті очолив Петро Юрчик. Управу повітового шпиталю і здоров'я перебрав на себе доктор Маркел Рожанковський. Посадником міста вибрано міщанина Михайла Дідошака, комендантом повітової військової управи став хорунжий Осип Дудикевич, секретарем — підстаршина Українських Січових Стрільців Антін Бойкович.
Були сформовані й інші органи місцевого управління та організації, такі як: управа державних лісів, повітовий суд, скарбовий суд, харчовий уряд, повітова кооперація, калуська солеварня, виділова школа, приватна гімназія, уряд державного землеміра, запасна сотня (80 стрільців), повітова державна жандармерія, нотаріальна канцелярія. Їх керівниками стали, відповідно: Остап Бобикевич, інженер Мирон Крижановський, Юліян Білинський, Гнат Мартинець, Тимко Бариш, Осип Ткачук, Семен Захней, гірничий інженер Мар’ян Козакевич, Іван Сандурський, учитель Дометій Попович, інженер Михайло Чорніта, Мирон Мосора, чотар Стах Левкович, чотар Петро Мигович, чотар Ілько Перейма, поручник Леон Ляндеман.
Довідка про те, що Михайло Бережницький з Бережниці помер, як жовнір на війні. Підпис: Юліан Білінський. Печатка: повітовий суд Калуш
Нащадки цих славних фамілій, напевно, і понині проживають у нашому місті. Було б добре, щоб вони відгукнулися і доповнили розповідь про минуле своїх родин.
Почав виходити тижневик «Голос Калуша» під редакцією Михайла Струтинського, родом із Підмихайля. Делегатом до УНР-и обрали о. Андрія Бандеру. У жовтні-листопаді 1918 року о. Андрій Бандера належав до організаторів української влади в Калуському повіті. Формував з селян довколишніх сіл військові відділи, озброєні захованою в 1917 році зброєю.
За спогадами Степана Бандери, доктор Куровець разом із його батьком Андрієм, включився в роботу по підйому Калущини:
«У жовтні-листопаді 1918 р., як несповна десятирічний хлопець, я пережив хвилюючі події відродження і будови української держави. Мій батько належав до організаторів державного перевороту в Калуському повіті (з лікарем д-ром Курівцем)». «У кожному селі мав він (Куровець) своїх довірених осіб, для яких слово їхнього провідника було законом. Його організаційний апарат працював з точністю годинника».
«Голос Калуша» від 15 лютого 1919 року відмічає, що «…доктор Іван Куровець і професор Студинський, які були арештовані поляками, обміняні на двох польських закладників».
Іван Теодозієвич Куровець до 1915 року (майже 30 років) проживав та мав успішну практику в нашому місті та був з дружиною побитий російськими окупантами. Вимушено переїхав до Львова, полишивши все майно.
Епідемія тифу — без масок і ліків
Після звільнення з польського полону лікар Іван Куровець прибув до Станіславова, де включився в роботу при уряді, очоливши медицину. Це було зрівні подвигу, адже на Калущині, як і в усій Галичині, лютувала епідемія тифу. Іван Куровець згадував:
«Санітарний стан краю був тоді критичним. З осені 1918 р. через Галичину котилася пішки нескінченна маса «поворотців» – колишніх вояків, полонених, утікачів. Вони принесли зі собою пошесті «іспанки» (грипу), висипного та черевного тифу. У період з лютого по травень 1919 р. на тиф захворіли 34 галицькі лікарі, з яких 14 померли. У 9 повітах узагалі не залишилося цивільних лікарів».
Про жодні маски, рукавички, інші засоби захисту та гігієни у той час не йшлося. Іван Куровець зазначав:
«Уряд ЗУНР усвідомлював велику загрозу спалаху захворювань і його зловісних наслідків, а також свої обмежені можливості у вирішенні цих проблем. Тому секретаріат здоров’я надіслав обширний інформаційний матеріал про важку санітарну ситуацію в краю до Інтернаціонального комітету з поборення епідемій у Берні (Швейцарія) та його філій у Відні та Будапешті, прохаючи допомоги. На початку березня 1919 р. до Галичини прибула санітарна комісія Міжнародного Червоного Хреста, яка високо оцінила зусилля в боротьбі з тифом та іншими інфекційними хворобами. Голова комісії д-р Едвард Фрік (Edouard Frick) сам захворів на тиф. Проте будь-якої реальної допомоги не було одержано».
Ще додавалась розруха, голод, відсутність ліків. Епідемію було подолано своїми силами. І великою мірою — завдяки подвижницькій праці лікаря Івана Куровця.
Ширша Рада, українізація та кооперативи
До другої половини грудня 1918 pоку в Калуші діяла Рада, що складалася з осіб, вибраних в жовтні повітовими організаціями та з кооптованих осіб. 25 грудня 1918 року її було доповнено делегатами з сіл, яка отримала назву «Ширшої». Попередній склад, названий Мала Рада, надалі працював над поточними справами. Питання, що торкалися справ усього повіту, вирішувала Ширша Рада, яка збиралася двічі на місяць. На початку січня 1919 року Ширша Рада Калуського повіту продовжила реорганізацію, утворивши виконавчий орган — Виділ Ради (14 членів і голова Виділу).
У 1919 році в нашому регіоні різні довідки та дозволи видавали представники стаційної команди, що підпорядковувалися розвідувальному відділу Начальної Команди Української Галицької Армії. Вони також займалися безпекою військ та підтриманням належного порядку у місцевостях. Це були підрозділи, що дбали про відповідний режим у бойових і прифронтових смугах. Їх завданням було охороняти військові установи, пильнувати, щоб був лад між цивільним населенням, і підтримувати зв’язок з тими державними та самоврядними установами, які знаходились на території стаційної команди.
Мовою оригіналу: «До світлої бойової управи в Калуши. Підписаний отець Михайло Прошновський просить світлу бойову управу о дозволі для женення мого сина Тадеуша Прошновського і подаю два прошенія о слідуючім. Я є немічний і глухий і посідаю дуже мале господарство. Се господарство моє мусить бути оброблено, і немає кому, ані грошей, щоби найняти когось. Син мій є латинського обряду за Австрійського панування служив при війську. А тепер не покликають до української армії. Для того упрошаю світлу бойову управу о позвіл для женення для мого сина Тадеуша. Підпис: Михайло Прошновський отець.
Посвідчуєся зі сторони властей військових, що супроти заключення супружества Анжея Барановича, уродженого в Бережниці в 1899 році не заходить ніяка перешкода. Печатка: Військова повітова команда. Підпис: Барович
Посвідчуєся зі сторони властей військових, що супроти заключення супружества через Гілярія Стасюка з Бережниці уродженого в році 1892 не заходить ніяка перешкода. Калуш дня 29 січня 1919 року. Печатка: Українська військова повітова команда. Калуш. Підпис: Барович
У школах відмінили курси польської та австрійської історії, а історію України вирішено викладати ґрунтовно, починаючи від княжої доби. Зукраїнізовано всі школи в українських селах Калуського повіту. У народних школах місцевих німецьких та польських колоній було введено українську мову як обов’язковий предмет. Замінено польські таблиці з назвами вулиць на українські. У Калуші цю роботу виконував місцевий маляр Штагель. Про це ми дізнаємося на сторінках «Голосу Калуша» цього періоду.
Навпроти нинішньої музичної школи був дім «Хлопського союзу», власність у той час в Калуші називали «старе попівство». У цьому будинку розташовувалася юридична контора доктора Желехівського. У будинку Повітової Ради (нинішня міська рада) була адвокатська контора Олександра Чорненка.
У Народному домі нашого міста працювала «Українська харчевня» під назвою «М. Бутент і спілка». Також у приміщенні Народного дому була повітова Торгівельна спілка. По всьому повіту створювалися українські кооперативи (крамниці) під гаслом: «Свій до свого, по своє». Повітова Торгівельна спілка була своєрідною продовольчою базою в сучасному розумінні. Оголошення в газеті «Голос Калуша» свідчать про те, що вона «за високими цінами» закуповувала в населення продукти харчування, а також пропонувала для реалізації через сільські кооперативи різні ужиткові товари.
Лікарська канцелярія повітового лікаря Маркела Рожанковського знаходилася в домі Заряду лісів на тодішній вулиці Станіславівська (тепер — Степана Бандери). Маркел Рожанковський був доктором медицини, носив звання підполковника військової флотилії, проводив приватну лікарську практику в Калуші з 1918 по 1954 рік. Його дружиною була Аделія Рожанська, донька Гната Рожанського — священника з Хотіня, який загинув у молодому віці при загадкових обставинах. За спогадами Оксани Франко, професорки ЛНУ імені Івана Франка, Ганна Франко-Тацуняк, мама Оксани Омелянівни, підтримувала дружні зв’язки з «пані Рожанською». Обидві пані — Рожанська і Франкова — ходили одна до одної в гості. Будинок Рожанських зберігся на повороті між вулицями Степана Бандери та Височанка.
Полковник Маркел Рожанковськийз сім’єю (1915 рік). Фото з сайту forum.milua.org
«Просвіта», «Сільський господар» та «Музика січова»
Народний дім, як і увесь центр Калуша, під час бомбардувань у Першу світову зазнав значних руйнувань. Тому аматори Калущини давали благодійні концерти, на яких збирали кошти на відбудову приміщення. Було створено товариство «Народний дім», у якому чітко прописані цілі і завдання, а саме: «Морально-культурно-освітнє подвигання Українців міста Калуша і околиці, подавання середників і помочі для економічного добробуту». Також був створений виділ товариства, прописано кількість членських внесків та визначався регламент роботи керівництва товариства і терміни проведення зборів, нарад. На кошти, тобто на членські внески, удержувалась саля для театральних вистав і концертів, кінематограф «для освітніх цілей» та читальня, бібліотека, площа для ігор та забав, також «Науково-рукодільнича бурса».
До Народного дому горнулись творчі люди, які брали участь у аматорському гуртку, хорі «Боян», духовій оркестрі та інших колективах. Це — Білінська, А. Кружанковський, Т. Коритовський, О. Ткачук, П. Чорпітова, Мосора та інші.
Успішно діяла у Калуші філія товариства «Сільський господар». 17 лютого 1919 року головою філії було обрано Миколу Желехівського, заступником — Миколу Яновича.
Філія Українського педагогічного товариства в Калуші 1 лютого 1919 року на загальних зборах вибрала голову шкільного інспектора Петра Юрчика, членами виділу були Юлія Рубчаківна, Стефанія Чорпітова, Елеонора Скрутівна, отець Володимир Тисовський, Іван Сандурський, Олександр Глодзінський, Яким Сімків, контрольна комісія — Микола Павлусевич і Олена Білинська.
15 лютого 1919 року відбулися звітно-виборні збори філії Калуського товариства «Просвіта». Збори вів священник отець Яцишин з Хотіня, секретарями були Василь Лесик та Василь Дзундза. Головою обрано Державного повітового комісара Осипа Дудикевича, заступник голови — отець Володимир Тисовський, члени товариства: Петро Юрчик, Олена Янович, Андрій Іваницький, Юліана Рубчаківна, Михайло Мосора, Олесь Трачук, Северин Захней. Заступники: Михайло Дідошак, Володимир Дзундза. Контрольна комісія: директор Микола Желехівський, отець Теофіл Яцишин, Василь Лесик.
Підгірки. Збір пасічників. Міжвоєнний період
У Калуші діяло «Товариство опіки над молодіжжю». Часопис «Голос Калуша» від 10 січня 1919 року повідомляє про чергові збори цього товариства. Також у цьому ж номері відмічено, що в Хотіні створено Комітет церковний та комітет шкільний. Згадується про діяльність установи «Сирітський захист».
Аматорський гурток при читальні «Просвіти» в Хотіні гастролював по навколишніх селах з виставою «Підгіряни в Калуші», яку написав режисер гуртка Осип Ткачук. У Хотіні успішно діяло товариство «Січ», при якому була духова оркестра, яку тоді називали «Музика січова». Слід зазначити, що учасники колективу мали відповідні строї, схожі на мундири січовиків, та подібні головні вбори. «Голос Калуша» відзначає добродіїв Осипа Довбенка, Петра Болецького, Юрка Посацького та Павла Довбенка, які за 2400 корун закупили для січової оркестри 10 нових музичних інструментів. Усього в колективі було 20 інструментів, значить — не менше 20 учасників.
У статті тижневика «Голос Калуша» за підписом «Яреми» відмічено, що зима 1919-го була важкою для мешканців Калущини. Особливо в Хотіні кинулася велика нужда і тиф через бідноту і студінь. Таких, що «нема ні поліна дров і що кинути до уст» налічувалося 20 дворів. Можливо, в інших селах була ще гірша картина, та саме пан Ярема з Хотіня підняв це питання на сторінках часопису. Завдяки йому ми сьогодні знаємо про ці факти.
Наталія МЕЛЬНИК, краєзнавиця