Наталія Корпан: Мають спрацювати сили небесні, щоб задзвеніло, щоб вийшла вистава на «Біс!» і «Браво!»

«Для мене театр — щось магічне, сокровенне, чисте...», — таке визначення театру дає наша землячка, одна з провідних акторів Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Наталя Корпан. Шлях на велику сцену головного театру України не був легким, не завжди всміхалася фортуна, але терплячість, талант і працьовитість дали свої плоди.
Переглядів: 2495
Наталія Корпан у виставі Бруно Шульца "Деміург" у Національному академічному драмтеатрі імені Івана Франка

Першою сходинкою на шляху до акторства Наталія Корпан вважає навчання в Калуському культосвітньому училищі. Вищу освіту здобула в Інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Пізніше — пошук свого театру, своїх режисерів, своїх ролей. Візитівкою до Національного театру, на думку пані Наталі, стала роль Мані в спектаклі «Увертюра. До побачення», зіграна у театрі «Сузір'я». Вистава мала дуже великий резонанс і схвальні відгуки театрознавців.

Як перед Наталею Корпан відчинилися двері Національного театру імені Івана Франка — у розмові з «Вікнами».

— Читачам «Вікон» буде цікаво довідатися, як Ваша родина опинилася в Калуші.

— Наскільки мені відомо, батька запросили на завод «Нафтобурмаш». Хочу похвалитися: він, як гарний спеціаліст, згодом у 29 років був призначений головним інженером. А мама поїхала за ним. До цього обоє працювали в Долині, адже народилися на Долинщині.

— Яким було Ваше дитинство? Що запам’яталося зі шкільних років?

— Дякуючи батькам, у мене було просто прекрасне дитинство. Я за це їм дуже вдячна. Пам’ятаю рідне повітря, хоч воно тоді було забрудненим викидами з хімкомбінату. Чистоту повітря відчула впродовж 30 хвилин в Карпатах, куди нас привезли на збори (в дитинстві я займалася спортом), і зрозуміла, яким має бути справді чисте повітря.

Я відвідувала дитячий садочок, який був розташований недалеко від «Нафтобурмашу», та й проживали в тому ж районі на тодішній вулиці Карла Маркса (зараз це вулиця Долинська). В садочку проводилися ранки. Пам’ятаю, що я співала і досить непогано, як стверджувала мама. І вихователі відзначали, що й голос маю хороший, і слух, проявляла якісь вокальні якості. Узагалі в моїй сім’ї завжди співали. Мама на кухні порається, тато чимось займається, і обоє співають українських пісень… Ця картина дуже чітко закарбувалася в пам’яті. Щодо театральних схильностей, то в дитинстві я їх в собі не помічала.

Навчалася в школі №3. Це розкішна школа, велика, тоді — з басейном, великі спортивні зали… Мої діти в Києві відвідують школу, яка за розмірами, мабуть, вдвічі менша за мою калуську. Навчалася посередньо, була такою собі «середнячкою». Захоплювалася легкою атлетикою. Відвідувала балетний гурток. Тоді дуже захопилася балетом. Але вчителька з балету виїхала в Івано-Франківськ, і занять уже не було. Як не дивно, заняття балетом, хоч і короткочасними виявилися, та вчительці вдалося «зробити мені поставу і носок», на що часто звернув увагу викладач в інституті.

— Після закінчення школи Ви вступили до Калуського культосвітнього училища. Це свідомий вибір чи просто «треба ж кудись вступати»?

— Тато хотів, щоб я закінчувала 10 класів, і був не в захваті від мого рішення вступати після восьмого, бо мав для мене інші плани. Мама переконала батька, щоб я вступила в училище культури. Серед аргументів була мрія батька займатися вокалом (через травму кульгав), яка не здійснилася. Але я мала бажання спробувати себе на режисерському відділенні. Після довгих маминих вмовлянь батько таки погодився. І добре, що не заборонили. А от батьки моєї подруги, медики за професією, все зробила для того, щоб вона не вступила, а продовжила навчання в школі. Нічого доброго з цього не вийшло… Тому раджу батькам не втручатися і дати дітям можливість самостійно робити свій вибір.

— Навчання в культосвітньому училищі можна вважати першою сходинкою на шляху до акторської професії?

— Безперечно. Я дуже вдячна цьому училищу. Вчилася у Ольги Іванівни Агарькової на режисурі. Це прекрасний педагог. На жаль, вона не довела нас до кінця, бо виїхала. У мене враження від тих років дуже насичене. Я здобула  багато інформації завдяки саме Ользі Іванівні. Вона була одинокою, не мала дітей, і всю себе віддавала роботі. Талановита, потужна особистість! Ми днями і ночами репетирували з нею. Пам’ятаю також Любов Василівну Тельку (Липовську), яка викладала історію театру і, здається, сценічну майстерність, Тетяну Борисівну Неклюдову. А керівником у нас була Ольга Яців-Лазарева.

Наталія Корпан з однокурсниками училища культури — нині Калуського коледжу культури і мистецтв. Фото: Сергій Саричев

    — Ви відразу вступили до вишу? І чому все-таки обрали не режисерський, а акторський факультет?

    — Ні, не зразу. Я просто серйозно не підготувалася до вступу. Вважала, що на раз-два це легко зроблю. Вірші, байки не підготувала… Звичайно, я не вступила, бо так не готуються. У цей час писала дипломну з режисури в училищі, а тут до вступних готуватися. Не вистачило часу. Я навіть не була на випускному. Сіла на потяг і думала: «А раптом…». Але чудес не буває. Мене мучили сумніви: обрати режисуру чи акторство. Я була сумлінним дитям, мені тоді було лише дев’ятнадцять років, але я усвідомлювала, що на режисуру йти ранувато. Я мало знаю, мало розумію… А режисер має бути всебічно обізнаним, хоч зараз на режисуру ідуть молоді люди 17-18 років, але в мене тоді було зовсім інше бачення.

    Хотілось бути ближче до театру, пізнати його зсередини. Тож, попросилася в Івано-Франківський драматичний театр на роботу. Була помічником освітлювача. Придивлялася, так би мовити, до театральної кухні. Це була дуже хороша практика: побачити і відчути, як робиться спектакль, як співпрацюють освітлювачі, монтувальники, декоратори, костюмери, режисер і актори для того, щоб створити виставу. Це колективна робота всіх театральних працівників, а не тільки акторів і режисера. Там я зрозуміла, що вступатиму на акторський. Режисура відійшла на задній план.

    З великою вдячністю згадую Софію Федорівну Павлівську, з якою зустрілася і познайомилася в театрі. Вона стала для мене педагогом і подругою, і я вдячна Богу за цю зустріч.

    — Отже, зробивши свідомий вибір, Ви наступного року вступили на акторське відділення Інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого в Києві.

    — Я спокійно, без поспіху підготувалася і цього разу вступила до інституту на курс Юлії Семенівни Ткаченко. Вона була прекрасним педагогом, багато чому нас навчила. Але в мене за плечима було дуже насичене навчання в культосвітньому училищі, і я сподівалася, що в інституті ми взагалі будемо днювати й ночувати.  Сповнена молодечого ентузіазму та енергії,  була готова до найтяжчих навантажень. Я не розуміла, що Юлія Семенівна зайнята і в театрі, і в кіно, має родину, о 14-15 годині вона вже поспішала в своїх справах... У такі моменти я відчувала якесь дитиняче розчарування.  Рятувало те, що  був паралельний курс режисера Едуарда Марковича Митницького, режисера з Театру драми і комедії на Лівому березі, де обіймав посаду художнього керівника. Студенти цього курсу часом задіювали нас як акторів у своїх виставах. Ми після своїх занять бігли на репетиції до них. Так заповнювали свій час  Крім того, Київ відкривав можливості для інформаційного та культурного збагачення. Часто на гастролі приїжджали театри з інших міст, і ми , звичайно, ходили на їхні вистави. А Юлії Семенівні слід віддати належне: вона ніколи не ламала нас як студентів, давала нам можливість вільно розвиватися, деколи тільки підкориґовувала те, що в нас уже було закладено.

    — Якою була Ваша перша роль?

    — Це роль Марфи у виставі «Олеся» в  Театрі драми і комедії на Лівому березі. Поставив її режисер Дмитро Лазорко. Це його дипломна робота. Олесю грала Жанна Єгорова. Я якоюсь мірою закохалася в цей театр і дуже сподівалася, що мене там залишать. Але сталося не так, як гадалося. Чесно кажучи, для мене це був психологічний шок.  Але інакше я не була б зараз в театрі Франка. У кожного своя доля…

    — Були й інші театри на шляху до академічного?

    — Мушу зізнатися, що в час навчання і після закінчення інституту мене приваблювали експериментальні студії, маленькі театри. Академічну драматичну школу я тоді не відчувала, не розуміла. Коли не вдалося потрапити до Театру драми і комедії, вирішила спробувати себе на телебаченні та радіо. Захопилася роботою журналіста. Трошки була задіяна в Молодому театрі, в Театрі юного глядача, але швидко зрозуміла, що це не зовсім мій театр. Одного разу Тамара Михайлівна Рижова, чудовий педагог, яка дуже добре до мене ставилася, запропонувала роль у виставі за твором Івана Франка «Сойчине крило» і порадила шукати режисера. Якраз e цей час з Москви приїхав Андрій Приходько. Він погодився на мою пропозицію поставити спектакль за цим твором. Вистава називалася «Увертюра. До побачення». Поставили  її в театрі «Сузір’я». Було два кандидати на чоловічу роль: Остап Ступка і Віталій Лінецький. З Віталієм була знайома ще з інституту, він мій земляк, і тому віддала перевагу йому. На жаль, він був зайнятий в іншому спектаклі чи кіно, і моїм партнером став Остап Ступка. Ця вистава стала для мене візитівкою до театру Франка замість прослуховування. Вистава мала успіх і мала резонанс в Києві. Відомі театрознавці її схвально оцінювали.

    Я вже тривалий час очікувала прослуховування в театрі імені Івана Франка, а воно постійно відкладалося. І тоді вирішила іти до самого Сергія Данченка. Заходжу до кабінету, ще толком не відрекомендувалася, а він мені з порога: «Де ти ходиш?». Мене здивувала така реакція, тому запитую: «Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте?»  «Ні, не плутаю. Я тебе вже два тижні шукаю», — чую у відповідь. Пам’ятаю, що я поїхала на 10 днів додому. От і не могли мене відшукати. Тоді ж Данченко повідомив, що запускає виставу «Пігмаліон» і хоче взяти мене до другого складу. Я зраділа, звичайно. Ходила на всі репетиції, бо формально мала пройти прослуховування. Данченко захворів, на його місце прийшов Богдан Ступка, і вже він офіційно оформив мене на роботу. Так потрапила на велику сцену головного театру України. До речі, в цьому театрі працюють, крім мене, ще двоє калушан: Ірина Мельник і Віталій Ажнов. Талановиті молоді люди. Я тішуся і бажаю їм вірно служити Мельпомені!

    — Успіх вистави залежить від злагодженої роботи всіх працівників театру, але яка роль акторів і режисера в його досягненні?

    — Я віруюча людина. Успіх спектаклю багато в чому залежить від нього, Творця. Є талант актора, є чудовий режисер, є прекрасний текст, сюжет, а щось не те…  Мають спрацювати сили небесні, щоб задзвеніло, щоб вийшла вистава на «Біс!» і «Браво!». Але без терплячості і працьовитості акторові, наприклад, годі сподіватися на якісь високі досягнення. Щодо стосунків актора і режисера, то й тут не все однозначно: обидва талановиті — результат ніякий. Режисер завжди шукає свого актора. Актор не завжди може вибрати режисера. Не все так просто… Деколи провідні актори по декілька років не мають ролей. І тут допомагає терплячість — чекати на свою роль.

    — Хто з режисерів справив на Вас особливе враження?

    —  Я вже говорила про Андрія Приходька. Він став знаковим режисером для мене, але після успішної вистави «Увертюра. До побачення» він мене чомусь не кликав, а я дуже сподівалася на подальшу роботу з ним. Не склалося… Мушу визнати, що мені не дуже всміхалася фортуна. Та коли приїхав до нашого театру грузинський режисер Роберт Стуруа ставити «Царя Едіпа», зорі зійшлися на мою користь — я отримала головну жіночу роль Йокасти. Не вірила своєму щастю, навіть коли покликали на репетицію. Думала, що буду ширму тримати або в якійсь масовій сцені брати участь. А тут головна роль!.. А я в театрі всього  три роки… Це було великим і відповідальним випробуванням для мене, молодої дівчини. Едіпа грав Богдан Ступка. Мати такого партнера — потужного, талановитого!.. Такого відомого в світі режисера!.. Це для мене була справжня школа майстерності.

    — Ідеальний актор — це реально? Як Ви саму себе оцінюєте в когорті інших акторів?

    — Головне, по-моєму, — це бути особистістю. Мені цікаво розпізнати в акторові його внутрішню суть. Подивилася нещодавно «Вишневий сад», «Гамлета» режисера Пітера Брука і насолодилася грою акторів. Мінімізація мізансцен, майже відсутність декорацій, грає текст вистави і голос актора — щось дивовижне.  Я скучаю за справжнім, людським на сцені.

    — У середовищі акторів Вам доводилося стикатися із заздрістю, нездоровою конкуренцією?

    — Як казав Богдан Ступка, актори — діти. Кожен актор дуже ранимий, чутливий. Треба вміти захиститися, в якісь моменти — закритися… Я особисто закрита людина, не дуже компанійська. Часом це мені заважає, а в якісь  моменти — захищає. Для мене театр — щось магічне, сокровенне, чисте… Заздрість — це бруд. А нахабство мене вводить в ступор. Емоції треба зберігати для чистого, високого, а не розпорошувати їх на чвари, заздрість, хамовитість…

    — У Вас є улюблена роль?

    — Ні, вони всі для мене дорогі. Для актора важливо, щоб режисер вірив у нього. Тоді ніби крила виростають.

    — Ви носите звання «Заслужений актор України».

    — Я б відмінила всі ці звання, нагороди. Для актора важлива хороша атмосфера в театрі, робота над спектаклем і гарний результат. Відчуття, що твою роботу оцінив глядач, і є найвищою нагородою. Вистава «Увертюра. До побачення» мала номінацію «За краще виконання жіночої ролі». А наступного року в Молодому театрі поставили «Русалоньку», де у мене була роль Водяної Відьми, за яку дали «Київську пектораль». Але мені говорили, що це насправді нагорода за «Увертюру».

    — Григорій Сковорода стверджував, що кожна людина має мати «сродну працю», щоб почуватися щасливою. Ви щасливі?

    — Моя праця нелегка, але я люблю свою роботу. Вважаю себе щасливою. Своїм дітям раджу обирати майбутній фах, якщо він подобається. І якщо доведеться навіть мучитися, то це муки з любові, бо зроблено правильний вибір. Мені довелося займатися журналістикою. Прекрасна професія, дає можливість почуватися незалежною. Актор дико залежний від режисера, від інших факторів. Працюючи майже чотири роки журналістом, я одержала море задоволення. Та зрозуміла, що це не моє. Треба любити слово і вміти його оживляти на папері, а це не всім притаманне.. І доля мене таки навернула до театру.

    — Яким має бути Ваш глядач?

    — У кожному разі ми відчуваємо глядача, а чи кожен глядач відчуває нас — питання. Але оцінює завжди глядач. Гарну гру акторів сприймає будь-який глядач і фальш у грі також відчуває.

    — Як вдається поєднувати роботу в театрі із сімейними обов’язками?

    — Це дві невід’ємні місії. Робота, сім’я мають бути в гармонії. Коли щось трапляється, наприклад, з дітьми, то більше часу віддаєш родині. Досвід мами, дружини дає можливість глибше розкрити характери моїх сценічних героїнь. У мене серйозно захворів син, і тоді мене  майже на десять років «вибило». Я була в театрі, працювала, бо це мені давало можливість відсторонитися від тої біди, яка була вдома. Вживлюєшся в персонаж, ніби потрапляєш в інший простір, а потім повертаєшся до сім’ї вже оздоровленою. У мене спочатку була думка залишити театр, але зрозуміла, що сцена мене рятує.

    Фото: Василь Процюк

    — Якою була б Ваша реакція, якби діти хотіли обрати фах актора?

    — Не завадила б, якби бачила талант, бачила, що дитина творча, вона цим живе.  Треба вірити дітям і давати їм шанс на власний вибір.

    — Робота в театрі задовольняє Ваші фінансові потреби?

    — Грошей завжди мало (Сміється. — Авт.). Наш театр рахується  найбільш оплачуваним, тому жалітися нема чого. Та маємо великі витрати на реабілітацію, якої потребує син. Актори підробляють, але це може бути робота в кіно або озвучення ролей. По суті це здобуття якогось нового досвіду, це можливість спробувати себе в чомусь новому. Хоч перший мій досвід в кіно багато років тому був абсолютно негативним і на довгі роки відбив охоту цим займатися, але я змінила свою думку. Мене по-справжньому зацікавило кіно. Уже роблю проби в декількох фільмах.

    — Пані Наталю, я Вам вдячна за цікаву і щиру розмову. Бажаю гарних ролей, талановитих режисерів і партнерів, вдячних глядачів, здоров’я і сімейного щастя. Що побажаєте читачам «Вікон»?

    — Я себе вважаю калушанкою, хоч в Києві вже більше років прожила, ніж у Калуші. Дуже люблю це місто! Часто згадую свій дім, свою вулицю, школу, стадіон, парк, палац культури «Юність», училище… У мене є подруги, з якими я підтримую зв’язок і зустрічаюся, коли приїжджаю до Калуша: Лідія Свердлова і Людмила Незус. Обіймаю їх подумки і передаю вітання.

    Нещодавно мені приснився сон, в якому моя рідна вулиця явилася мені як модерна, європейська: сучасні будинки, чистота…  І хочу побажати калушанам здоров’я, щастя, якого собі намріяли, і процвітання їм і місту. Бажаю, щоб калушани мали роботу і не  їздили на заробітки, щоб діти мали можливість розвивати свої здібності, щоб лунали пісні та колядки аж до неба, щоб затишно і спокійно було в місті, щоб привітними і добрими були мешканці Калуша! Нехай вас Бог береже, дорогі земляки!

    Розмовляла Валентина КОРНІЙЧУК