Віра Дякон коло криниці на подвір'ї, де народилася. Петранка, 27 вересня 2012 року Україну сприймала як ідею
Віра Пілянська виховувалася в сім’ї патріотів. Її батько Ярослав Дякон народився в священничій, просвітянській родині о. Григорія Дякона, який із 1927 по 1936 рік був деканом Калуським ГКЦ. Був сам просвітянином, січовим стрільцем, старшиною УГА. Ще гімназистом таємно організував молодь на прощальний похід на похорон Івана Франка, ніс тіло Каменяра на цвинтар. Освіту (юридичну) здобував в Українському таємному університеті. Лекції по квартирах студентів читали професори-українці. Але, як згадує зі слів своєї бабусі його онука Оксана Дякон із Рівного, польська влада швидко припинила діяльність цього «розсадника націоналістичних ідей». Ярослава разом із іншими студентами заарештували, кинули до львівської тюрми «Бригідки». Йому видали вовчий квиток «без права вступу у вищі школи польські», тому хлопець змушений був вступити до вчительської семінарії, де, за нинішніми мірками, здобув середню спеціальну освіту.
Працював народним учителем на Калущині: в Слободі Небилівській (1922–1925), в Петранці (1925–1940), в Голині (1940–1949). З дружиною Софією (до речі, ученицею Костянтини Малицької, активною «союзянкою». — Авт.) виховував патріотами як школярів, так і своїх трьох дітей: двох синів, Ігоря й Ореста, і доньку Віру. Невипадково найстаршого, Ігоря, через те, що заготовляв ліки для УПА, більшовики засудили на 10 років (був в’язнем жахливого «Берлагу»).
Сім'я Дяконів у Петранці. Початок 1930-х років
Дорога на чужину через тюрму на Лонцького
Репресій зазнала вся сім’я Дяконів, хоча Ігоря засудили без права вивозу родини. Пані Віра вважала, що, скоріш за все, це сталося через активну батькову громадянську позицію. А ще — через те, що одному із кадебістів впала в око їхня збудована в рідному материному Львові на зібрані тяжкою працею кошти (крім вчителювання, сім’я Дяконів мала поле, чималу пасіку, сади) кам’яниця. То був квітень 1950-го. Дякони тільки наприкінці 1949-го переїхали нарешті до Львова. На збори дали три години.
Вірі тоді було 19. Вона разом із братом Орестом після здобуття десятирічної освіти в Калуській першій школі вчилася в Львівському поліграфічному інституті. Мала змогу уникнути участі виселення: один із молодих радянських офіцерів, які прийшли забирати сім’ю з рідного дому, попросив у дівчини води і пішов за нею в кухню. Там відразу запропонував: «Тікай!». Та не так була вихована дівчина, щоб заради власного благополуччя залишити рідну сім’ю.
Три тижні Дяконів тримали в жахливих умовах у тюрмі на Лонцького: вісім (!) сімей в одній камері. А тоді разом із іншими (особливо багато було молоді, студентства) завантажили в товарний вагон і повезли зі Львова через Станіслав, Тернопіль аж до нікому невідомого селища Зирянське в Томській області. Вивезли на спецпоселення, так і не назвавши причину. Як згадувала Віра Пілянська, їхали 12 довгих днів:
"Тяжко нам було перший рік. Житла не було. Спочатку жили в одної жінки, потім переселилися в стареньку хату, яка валилася. Тато з Орестом працювали теслями, мама була вдома, а я — на лісоповалі. Жінки різали дерева, а чоловіки робили з ними порядок. Працювали ми весь світловий день. Рани на руках не встигали гоїтися. Але це ще нічого порівняно з жорстокою сибірською зимою, з якою нам прийшлося зустрітися в перший рік перебування там. Страшні сибірські морози, а переселенці не мають ні одягу, ні взуття, ні їжі. Щоб купити зранку хліб, чергу потрібно було займати звечора. Місцеві люди бачили нашу біду й відпускали маму додому. А вона зранку приходила. Орест взимку вечорами возив воду з річки. Коли їхав по неї, то залазив в бочку, щоб було тепліше. І співав українських пісень… Ожили ми перед Різдвом, піднялися духом. Організували вертеп. Батьки вчили місцевих варити кутю. Усі роки на виселенні ми старалися дотримуватися наших традицій. Ми співали, ставили вистави, колядували…".
Наступної по приїзді на Сибір весни Дякони посадили картоплю. Вони вчили цього робити й місцевих жителів. З часом завели корову. Батько вже працював у школі, викладав німецьку мову. Почала вчителювати й Віра. Але праця на лісоповалі й ходіння до школи по 25 км серйозно підірвали здоров’я дівчини. Вона захворіла на туберкульоз. З критичного стану її вивела лікар-німкеня, яка також була з виселених.
Віра Дякон в роки заслання. Томська область, перша половина 1950-х років
На чужині Віра Дякон одружилася з Миколою Пілянським, уродженцем села Кропивник. Його сім’я теж була виселена. Цікаво, що з цим хлопцем Віра вперше зустрілася в Кропивнику. Коли дівчина навчалася в Калуші, то час від часу навідувалася в гості до батькового брата — стрийка Романа, який був священником у цьому селі. Одного разу його син, Любомир Дякон, покликав дівчину до своїх друзів. Якраз прийшли до сім’ї Пілянських. І хто б тоді міг подумати, що наступного разу вони зустрінуться аж у Сибіру!
Віра і Микола Пілянські
9 клас калуської білої школи. Віра Дякон – друга ліворуч у другому ряду. Калуш, друга половина 40-х рр. ХХ ст.
«…таким, як вони, нема місця в місті»
Звільнення сім’я Дяконів отримала в 1956 році. Віра й Микола отримали дозвіл на повернення додому в 1957-му. Тут почалися нові випробування. Молоду сім’ю не хотіли прописувати у Львові, адже в їхньому родинному будинку проживали інші. Прийняла Віру з Миколою тітка Софія в Кропивнику. Та тут теж не прописували. Якось за ними приїжджав «чорний ворон», але Віра встигла сховатися на городі. Миколу вдалося прописати в тітки. Й це дало йому змогу закінчити навчання в медичному училищі в Станіславі, в якому здобував спеціальність до виселення. З кінця липня 1958 року чоловіка направили працювати в село Мостище завмедпунктом і акушером. Тут молода сім’я жила в будинку репресованих.
У цьому селі в них народилися дві доньки: Роксоляна та Оксана. Пілянські неодноразово зауважували, що за ними слідкують: як тільки до хати приходили гості, під вікном хтось підслуховував…
Наприкінці 1966 року — нові випробування: хату, в якій у Мостищі був медпункт і де мешкали Віра з Миколою, повернули його власнику. Сім’ї пропонували квартиру не в Калуші, а тільки в Підгірках, «тому що таким, як вони, нема місця в місті». Усередині грудня Віра з Миколою перебралися до Підгірок. На роботу в Мостище чоловік доїжджав. Пізніше пішов працювати на «швидку» в Підгірки. Миколу Пілянського досі пам’ятають як хорошого спеціаліста.
У вересні 1962 року Віру на курси медичних сестер не взяли, через що вона дуже переживала. Зсередини листопада 1965 року працювала на виїзному флюорографі. А з 1970-го — медреєстратором у тубдиспансері. Через те, що була із виселених, і на роботі Вірі доводилося нелегко. Головний лікар не допускав її до участі в будь-яких медичних зібраннях, усім працівникам наказував нічого при ній не говорити, наголошуючи «бо знаєте, хто вона».
Пані Віра згадувала, як одного разу їх із роботи відряджали копати буряки у Голинь — тоді часто практикували такі виїзди в колгоспи:
"Приїхала машина з того села. Шофер питає, хто сідає біля нього. А мої співробітниці відразу: «Віра Ярославівна, бо її батько там працював». Чоловік поцікавився, хто саме. Коли почув про тата, то сказав: «О, то була золота людина. Йому пам’ятник поставити треба». Відтоді на роботі я стала ворогом народу. Крім того, що не допускали на колективні зібрання, мене звинувачували в антирадянській пропаганді серед лікарів і пацієнтів".
І тоді, більше не витримуючи образ, жінка зважилася піти до секретаря райкому партії. Прийшла із запитанням: «У чому моя вина?! І хто я така?!». Правда, той вислухав і запевнив, що зробить порядок. І, дійсно, відтоді Віру Пілянську ніхто не чіпав. Також замінили керівництво в медичному закладі, детально вивчивши роботу попереднього. А пані Віра й на початку 1990-х, звертаючись у комітет з реабілітації і відшкодування Львівської обласної ради, писала: «А я й дотепер не знаю, за що була така ганьба наді мною. Нікому зла не зробила — тільки вихована в сім’ї Українця і чомусь всі звертались до мене «пані», за що терпіла страшну кару…».
Реабілітували сім’ю Дяконів аж у перші роки незалежності. Щодо будинку у Львові, то причину того, чому в роки радянського панування ніхто не відповідав на запити Ярослава Дякона щодо його повернення, пані Віра вияснила, як тільки проголосили незалежність України. Як вона дізналася з архівних документів, ордер на нього був виданий у дні, коли Дякони ще перебували в тюрмі у Львові, на ім’я одного з працівників МДБ. Сім’я Дяконів болісно сприйняла розповіді сусідів про те, що всі залишені ними домашні речі були у вжитку їхнього ворога.
На початку 1990-х років Віра Пілянська зверталася із заявою про повернення їхній сім’ї нерухомого майна у Комітет з реабілітації й відшкодування Львівської обласної ради. Писав заяву й Ігор Дякон. Він отримав ось таку відповідь від голови комісії з питань поновлення прав реабілітованих при Личаківській райадміністрації, датовану 19.01.98 року:
«Шановний Ігор Ярославович! Ваша заява з питання повернення будинку № 32 по вул. Тр. Глинянський, у м. Львові розглянута комісією з питань поновлення прав реабілітованих. Повідомляємо, що відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року не можуть бути повернені жилі будинки, якщо вони на даний час є зайнятими або набули нового власника».
Виявляється, після того працівника МДБ, який заселився з сім’єю в будинок Дяконів навесні 1950 року, в ньому проживав його син, який теж працював у цій структурі. А напередодні проголошення незалежності, в 1989 році, будинок поспіхом продали.
«Відповідальна і завжди ініціативна»
В останні роки, не зважаючи на поважний вік, Віра Пілянська вела досить активний спосіб життя. Її часто можна було побачити на загальноміських заходах, особливо тих, які стосувалися вшанування боротьби за незалежність України. Жінка з неабияким захопленням відвідувала заняття Університету третього віку, презентації нових видань, була активною «союзянкою».
"Ми, "союзянки", — розповідає голова Калуської філії Союзу українок Люба Липовська, — від пані Віри навчилися прекрасної не дорогої української кухні. Багато її рекомендацій використовуємо. Ми навіть свого часу деякі із них описували в проєкті "Бойків світ". У неї збереглося дуже багато фотографій, які відображають побут й різноманітні події українського села. А вишивки з її домашньої колекції — то зразок народного мистецтва. Пані Віра вчила нас пунктуальності. Вона була надзвичайно відповідальна й завжди ініціативна. У цієї жінки було нелегке життя. Але як тільки стала можливість відкрито виявити свою позицію, вона прийшла в Союз українок".
Віра Пілянська з акторами молодіжного театру «ЛюбАрт» на завершенні циклу вистав Калуської філії Союзу українок "Війна — слово нез'ясованого роду". Калуш, Народний дім, жовтень 2013 року
У щоденниках, які стали основою архіву громадського жіночого руху в Калуші, зафіксоване вітання «союзянок» сім’ї Пілянських із золотим весіллям (2005 рік.). Є тут і розлогий запис та світлини з відзначення 80-річчя Віри Пілянської:
«…бувають дні особливі, визначні, ювілейні. Ось такий ювілейний відзначила 26 липня 2010 р. наша союзянка п. Віра Пілянська. Ми зібрались чисельно, щоб привітати її, засвідчити свою повагу і любов…. Згадувалися пережиті разом події, епізоди з минулих літ, діяльність в Союзі українок. Кожна з нас підготувала для п. Віри свої особливі слова, що йшли від щирого серця…».
У своєму рідному селі Петранка (нині — Рожнятівщина) Віра Пілянська не була із 1972 до 2012 року. Привезли ми з чоловіком її сюди на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Зі щемом у серці я спостерігала за її відвідинами місця, де народилася, де проходило її дитинство. Бачили б ви, з якою насолодою пила воду з криниці на колишньому шкільному подвір’ї, де народилася й виросла! «Все життя мріяла напитися цієї водиці», — зауважила тоді пані Віра. Ступивши на церковне подвір’я, почала згадувати, де саме бігала в з сусідськими дітлахами. Побувала Віра Пілянська того дня на святковому Богослужінні в місцевій церкві Перенесення мощів Святого Миколая, де в 1930 році її охрестив о. Денис Лукашевич.
А відійшла у кращі світи якраз на храмове свято в рідній церкві — десять місяців тому, у день Різдва Пресвятої Богородиці, 21 вересня 2019 року. Покинула цей світ саме того дня, коли в церкві Перенесення мощів Святого Миколая святкову Божественну Літургію місцевому адміністратору о. Володимиру Лесюку співслужили п’ять священників із сусідніх з Петранкою сіл, а сільський храм наповнювався божественним співом церковного хору з селища Брошнів-Осада, який вперше завітав у це бойківське село…
Віра Пілянська покинула цей світ тільки після того, коли побачила й усвідомила, що її батько — патріот, народний вчитель, просвітянин — пошанований нащадками своїх учнів. Нагадаємо, що з нагоди 120-ої річниці від дня народження колишнього управителя народної школи в Петранці долішній 2018-2019 навчальний рік у Петранківській ЗОШ І–ІІІ ступенів був проголошений Роком Ярослава Дякона. Під час урочистостей 20 січня 2019 року на фасаді навчального закладу освятили пропам’ятну плиту Ярославу Дякону. Того ж дня тут презентували книгу «Ярослав Дякон: тернова доля галицького інтелігента».
Дарія ОНИСЬКІВ, журналістка, краєзнавиця