Володимир Осередчук із сестрою Емілією, що вийшла заміж за Володимира Бучинського з Калуша Оксана ФРАНКО, доктор історичних наук, професор, почесна громадянка Калуша
Андрій ФРАНКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту І. Франка Національної академії наук
Доля Володимира Осередчука тісно пов’язала його з Калушем, адже тут проживали батьки, єдина сестра, дочка та сестра його бабусі Юліана Франко.
Тут жили і спочивають на старому цвинтарі його батьки Олексій (1875-1964) та Розалія (1875-1965) Осередчуки, які після повернення із заслання з Сибіру оселились у Калуші. У місті навчалась і в 1955 році закінчила середню школу № 1 дочка Володимира Осередчука Лідія, 1939 року народження), яка зараз проживає в Трускавці. Тут жила його єдина рідна сестра Емілія (Міля) [1908-2000], яка в 1929 році вийшла заміж за калушанина Володимира Бучинського. Вона мала синів Ігоря та Юрія. У Калуші живе та працює онука Емілії, відома лікарка Лідія Ігорівна Білей, яка також має нащадків — дочку та сина. Осередчукові гени продовжують жити в Калуші донині.
Початком родинних зв’язків були відвідини підгорецької галузки Франків, адже Володимир Осередчук — онук рідної сестри дружини брата Івана Франка Онуфрія (1861- 1913) — Юліани (1864-1945), яка згодом оселилась в Трускавці.
З Володимиром Осередчуком я (О.Ф.) доводжусь троюрідною сестрою. Він онук — найстаршої сестри Марії, а я — онука значно молодшої Юліани, хоч за віком він лише на 4 роки молодший за мого батька Омеляна-Володимира Франка (1906-1981). Співак походив з родини Дидинських, як і моя бабуся Юліана. Дидинські часто приїжджали в гості до Підгірок.
Відомо, що в Івана Франка було два молодших брати: Захар (1859-1942) та Онуфрій (1861 — 1913). Середущий брат оженився в 1883-му, а Онуфрій — в 1886-му, взявши собі за дружину Юліану Василівну Дидинську з Ясениці Сільної.
Маючи вже свої великі сім’ї, їм стало тісно на батьківському обійсті. А головне, що весь їхній спадковий «ґрунт» вітчим Григорій Гаврилик як війт села Нагуєвичів привласнив собі. Суд розділив майно і Онуфрій разом із найстаршим братом Іваном, продавши свої частки землі, спільно купили маєтність в Підгірках під Калушем. Захар з сім’єю залишився в Нагуєвичах, збудувавши неподалік батьківської садиби хату, де проживав до кінця життя. Хата Захара збереглась до цього часу. Ранньою весною 1904 року до Підгірок переїхала велика сім’я Онуфрія, що складалась з 9 чоловік: Онуфрія (1861-1913), Юліани (1864-1945), Якова (1887-1913), Антона (1888-1974), Марини (1890-1974), Розалії (1892-1972), Анни (1894-1949), Анастасії (1896-1975) та Михайла (1900-1951). Остання восьма дитина Онуфрія і Юліани — Омелян-Володимир (1906-1981), наш батько і дід, народився вже в Підгірках. У 1913 році раптово помер голова сім’ї Онуфрій, а за ним і найстарший син Яків. 1928 року Антон виїхав до Америки на заробітки. На той час уже одружились Марина і Розалія.
Родина Дидинських жаліла Юліану, яка залишилась на «чужині» вдовицею з чотирма дітьми. Моєму батькові було на той час всього сім років.
Дидинські дістали шляхетні титули та маєтності в Ясениці Сільній на Дрогобиччині за участь у переможних війнах Австрії з Туреччиною. Вони мали свій герб «Гоздава» і деякі привілеї: могли навчатись, бути офіцерами. За нашими дослідженнями, в батька нашої бабусі (прабабусі) Юліани було дев’ятеро дітей: Костянтин, Марія, Катерина, Федір, Юліана, Розалія Леон, Михайло та Текля. Окрім знаменитого співака Володимира Осередчука, в родині Дидинських було ще дві відомі постаті: меценат інженер Володимир Дидинський (1876-1937) та Костянтин Васильович Дидинський (≈ 1850 — не раніше 1905), який був ад’ютантом австрійського цісаря Франца-Йосифа. На початку ХХ ст. він трагічно загинув у Відні і моя (О.Ф.) бабуся після його смерті отримала в спадок його великий портрет, написаний олійними фарбами, а також дуже гарну шафу з червоного дерева. На портреті він у військовій формі майора з орденами і регаліями. Цей портрет ми опублікували 2013 року. Пам’ятаю (О.Ф.), як бабуся Юліана протирала той портрет і плакала над долею брата.
Костянтин Дидинський був ад’ютантом австрійського цісаря Франца-Йосифа
Збереглися також великі фотографії Костянтина Дидинського і на одній є напис «Париж. 1905 р.». Маємо також зображення військового параду у Відні, на якому на конях ще молодий цісар і поряд Костянтин Васильович Дидинський. Ця картина ще не опублікована. За переказами, така ж картина висіла в палаці цісаря Франца-Йосифа. Перебуваючи у 2010 році у Відні, я шукала її в літньому палаці імператора. Поки що не знайшла, але цісарських палаців було декілька. Шукаємо також у Відні могилу Костянтина Васильовича Дидинського.
Усіх Дидинських знав Іван Франко, який, як свідчать шкільні журнали, навчався в Ясениці Сільній в одному класі з Федором Дидинським. Згодом той закінчив Коломийську гімназію і там постійно проживав та працював. Федір їздив до Відня на похорон Костянтина. У музею є його фотографія. Одна із сестер Юліани Марія вийшла заміж за українізованого німця Федора Айзенбарда, з яким Іван Франко любив розмовляти по-німецьки. Саме завдяки йому, ще в дитинстві, майбутній письменник оволодів всіма нюансами розмовної німецької мови. Цей Айзенбард доводився дідом співака Володимира Осередчука. Дочка Марії Василівни Дидинської та Айзенбарда Розалія вийшла заміж за Олексія Осередчука і оселилася в Дрогобичі. Там вони мали свій будинок та невеличку кав’ярню, а батько співака був майстром столярної справи, але чи утримував майстерню нам невідомо. Пам’ятаю, (О.Ф.) вже після повернення Осередчуків з Сибіру я часто приходила до них, а бабця Рузя пригощала нас кавою та хвалилась, що до війни їх кав’ярня в Дрогобичі була найкращою в місті.
Вона неодноразово бачила Івана Франка, бо ще в дитинстві бувала в Нагуєвичах в родини. До цього часу навпроти садиби Франків проживають нащадки Дидинських. Вона була присутня якраз в той момент, коли 1880 року поліція привела письменника, арештованого в Коломиї, пішки так званим «шупасом» до села.
Розказувала мені (О.Ф.) про це так:
«Він знесилений сів на землю і опустив ноги в потічок, що протікав неподалік хати і пішли кроваві струмені по воді. Всі нігті на ногах у нього злізли …».
Тоді Франкові тривалий час не дозволено було виїжджати з Нагуєвичів і Розалія бачила його щоденно. Казала, що був дуже добрий і до дітей ставився як до дорослих, прислухаючись до «кожного їх слова». Згодом в Нагуєвичах Розалія «бавила» дітей Юліани і багато разів бачила Івана Франка, який періодично приїжджав зі Львова.
Осередчук, Франко і Підгірки
Володимир Олексійович Осередчук народився 29 січня 1910 року в Дрогобичі. Навчався в гімназії імені Франка, яку 1929 року закінчив з відзнакою. 1931 року закінчив Педагогічний інститут в Лодзі. З 1936 року вчителював у Варшавському воєводстві. Саме наприкінці 20-х — 30-і роки він найчастіше приїжджав до Підгірок і не тільки сам, а й із рідною сестрою красунею Емілією, яка 1929 року вийшла тут заміж. Таким чином Калуш став йому ще ближчим.
Володимир Осередчук міцно потоваришував з моїм (О.Ф.) батьком Омеляном-Володимиром Франком, який на той час керував молодіжною спортивною організацією «Луг», його братами Михайлом (1900-1951) та Антоном (1888-1974) — активними просвітянами Калущини. Саме в той період 20-х – 30-і роки в Підгірках руками Антона та інших збудовані будинок «Просвіти», школа та Народний дім, а також третій поверх так званої «червоної» школи в Калуші. Їх об’єднували не тільки родинні зв’язки, а й любов до пісні. Вони організовували концерти, фестини. Обидва з батьком гарно малювали, разом ходили на полювання та рибну ловлю.
У музеї-оселі родини Івана Франка в Калуші збереглись його та мого батька художні картини того часу, документи, газетні вирізки про гастролі Володимира Осередчука. На одній з цих картин Володимир зобразив себе на полюванні. Є його картини козацької тематики. З 1922 по 1930 рік в Коломиї жив і учителював в гімназії третій син Івана Франка Петро(1890-1941), який часто відвідував Підгірки і був тут духовним керівником патріотичної молодіжної організації «Пласт». 1939 року переїхав до Станіслава і жив там до 1945 року другий син Івана Франка Тарас (1888-1973) з дружиною Катериною та дітьми Роландом, Зіновією і Любов’ю. Влітку вони постійно перебували в Підгірках, адже земля була куплена 1903 року спільно з Іваном Франком. Тарас також любив малювати підгорецькі краєвиди, які тепер демонструються в музеї.
Навколо Франкової родини на Калущині створилось особливе національно-патріотичне і творче середовище і Володимир Осередчук дуже добре себе тут почував та часто відвідував Калуш і Підгірки, бо пісня закінчення Педагогічного інституту в Лодзі періодично був безробітним, польська влада не надавала українцям постійних місць праці.
1938 року Володимир одружився з Ольгою Войтович (17.071919-21.07.1963) — вчителькою із Східниці, а в липні 1939-го народилася їх дочка Лідія, яка тепер проживає в Трускавці. Їй уже пішов 82-й рік.
Не зважаючи на важкі воєнні часи, родина часто зустрічалася в Підгірках, і найбільше — в Михайла, який разом з моїм батьком взяли на себе обов’язки керівників всієї великої родини. У нас, в новій хаті, яку в 1934-1935 роках збудував батько своїми руками, проживала бабуся Юліана. Обов’язком всіх було її відвідати. До хати Михайла ходили всі активісти села, бо у воєнні роки боялись появлятись в приміщенні «Просвіти» або в інших громадських місцях, які були під наглядом окупантів. Німці жорстоко переслідували національний рух, особливо при відступі.
Тоді зародились повстанські загони, які боролись проти німців. Одним з найславніших був вишколений загін Івана Гонти «Гамалії» — онука Онуфрія Франка по дочці Розалії. Про нього я та інші автори неодноразово публікували дослідження. Ще гриміла війна, а «визволителі» тотально, жорстоко масово знищували цвіт української нації. Гинули тисячі безневинних юнаків і дівчат.
У перші дні і місяці радянської влади загинули, як національні герої, три Івани з Франкового роду, названі на честь письменника. Це якраз було те родинне середовище, в якому перебував Володимир Осередчук впродовж багатьох років, відвідуючи Підгірки. Варто їх згадати. Всі вони — онуки Юліани і Онуфрія Франків: Іван Йосипович Гонта, псевдо «Гамалія» (1913 — 1 листопада 1944) — син Розалії Франко; Іван Прокопович Когут (1918-1945) — син Анни Франко; та Іван Антонович Франко (02.09.1919-16.06.1945) — син Антона Онуфрійовича.
У перший повоєнний рік загинули ще один син Антона Онуфрійовича Франка Богдан (1926-1946), син Анастасії Онуфріївни Франко Микола Данилович Магас (1921-1945) та її зять Іван Магас (1918-06.1945).
1945 року арештовані і довгі роки просиділи у в’язницях Сибіру і Караганди Ярослава (03.05.1928-2007) та Володимир (1921-1887) Антоновичі Франки. 1947 року їхні сім’ї депортовані до Караганди, Сибіру, Далекого Сходу та автономної республіки Комі. З Півночі родина Анни Онуфріївни Франко (в заміжжі Когут) так і не повернулась в Україну. Її діти Ольга, Ярослав та Петронеля там залишились назавжди. Тільки один Ярослав (≈ 1940-2016) приїжджав до нас в гості в 1960 році. У Караганді (на засланні) похований син Марії (Марини) Франко зі Студінки Володимир Бринчак (1907-1961).
В дитинстві я (О.Ф.) бачила Володимира Осередчука. Був високого зросту спортивної будови тіла, мав дуже світле волосся, голубі очі, рум’яне обличчя. Особливо запам’яталися його виступи з співом українських пісень. Він якось особливо складав, немов «трубочкою», вуста, і довго-довго витягував високі ноти. А потім всі аплодували і навіть вигукували «браво». Ми, діти, розглядали кожну рисочку його обличчя, бо його виступ був для нас особливою подією. Виступали також інші присутні, але їх спів уже не викликав таких емоцій. У період фронту (липень 1944 року) Володимир Осередчук «пропав» і довгі роки ніхто не знав, чи взагалі він ще живий. Невдовзі (1946 року) його дружину Ольгу, яка проживала і вчителювала в Східниці, арештували та разом з батьками і сестрою Іриною депортували до Сибіру. По дорозі у Львівській в’язниці «Бригідки» мати Ольги померла, а його дочці Ліді, яка мала на той час 7-8 рочків, вдалось уникнути висилки і родина привезла її до Калуша на виховання до сестри Володимира Осередчука Емілії. Вивезені були з Дрогобича до Сибіру також батьки Володимира Осередчука. Збереглась їх фотографія з написом «Зі Сибіру 1947».
В 1950 році я (О.Ф.) перевелась з Підгорецької семирічки до Калуської середньої школи №1 і ми з Лідою Осередчук опинились в одному класі і за однією партою. Невдовзі ми подружили ще з Лідою Штуняк (Іваницькою, згодом — директоркою музею-оселі родини Івана Франка в Калуші) і до цього часу зберігаємо між собою теплі товариські стосунки.
Школярка Оксана Франко (по центру) біля школи №1
У той час майже всі учні боялися розказувати про своїх батьків чи рідних. Всі мовчали… Ми знали, що в Ліди батько «пропав», а мама і дід з бабою вивезені до Сибіру. Подробиць ніхто не знав, а якщо родина щось і знала, то мовчала. Після смерті в 1953 році Сталіна настала так звана «хрущовська відлига». Тоді ж почали повертатись батьки багатьох наших учнів. У такі дні дітей відпускали зі школи додому. Спочатку з Сибіру приїхали батьки Володимира Осередчука (дід і баба Ліди). На Дрогобиччині їх ніде не приписували, а в їхньому будинку в Дрогобичі (тепер — вул. Котляревського) проживав офіцер високого військового рангу — здається, генерал. У рідної дочки Емілії в Калуші вони також жили нелегально. Якщо з’являлись непрошені люди, вони разом з Лідою ховались в напівпідвальному приміщенні. Десь уже в 1954 році дізнались, що живе в Америці, і дуже знаменитий, батько Ліди — Володимир Осередчук. Тоді мій тато почав розказувати, як вони товаришували, який в нього чудовий голос і як гарно він грав на гавайській гітарі. А ще вони разом малювали та організовували «фестини».
1955 року, коли ми вже закінчували школу, приїхала з Сибіру Лідина мама Ольга. Вона була дуже інтелігентною людиною, якоюсь дуже особливою, ніжною і делікатною. Міля Бучинська і моя мама Анна Франко (1913-1991) поїхали з нею до Трускавця на декілька днів і там вона залишилась проживати.
Осередчук у США
Після війни Володимир Осередчук опинився в Аусбурзі (Західна Німеччина). Тут він разом з Ф. Швенго організував курси гри на гавайській гітарі, виступав солістом жіночого ансамблю «Богема» та гастролював по Європі. Разом з баритоном Михайлом Мінським записав і видав пластину і цим здобув велику світову славу. На еміграції Осередчук став символом втраченої ними України. 1949 року він виїхав до США (Нью-Йорк) і в 1953 року вступив до Технічного, а в 1955-му — ще й до Механічного інституту, які закінчив з відзнаками. Почав працювати інженером у місті Флейнтілді, згодом переїхав до Кренфорда, де купив будинок. Одружився з українкою з Тернопільщини і мав з нею двох дітей: дівчинку Романну і хлопчика Дениса.
Ми (Ліда Осередчук, Лідія Штуняк-Іваницька і я, О.Ф.) хотіли разом вчитись у Львівському університеті, але Лідія Осередчук поступила до Дрогобицького педінституту, бо це близько до Трускавця і так матеріально було легше їй вчитись. Ми втрьох тоді ще здійснили подорож по Дрогобиччині. Це був немов клич наших предків. Усі троє мали там родинне коріння (Нагуєвичі, Східниця, Ясениця Сільна). У Східниці проживав батько Ліди Штуняк (Іваницької), з яким вона 9 років не бачилась. Зустріч була дуже хвилюючою.
На 50-річчі Калуської школи №1. По центру — Оксана Франко та Лідія Іваницька. Фото: Іванна Пітулей
Через п’ятдесят років, в 2006-му, ми знову втрьох організували подібну подорож по цих рідних місцях. У Східниці ми були дуже приємно здивовані, коли водій автобуса оголосив зупинку Романа Штуняка. Очевидно, в місті він залишив по собі добру пам’ять. Ліда Осередчук захотіла сама піти і побути наодинці на те місце, де колись «побачила світ». Таке дороге і болюче їй було воно… Хата згоріла, там була пустка…Тоді ми втрьох ходили на цвинтар, де спочиває бабуся Ліди Іваницької (батько Роман Штуняк похований на Личаківському кладовищі у Львові). У Східниці похований і брат Ольги Осередчук Войтович, який також загинув мученицькою смертю в повоєнний час. Після Східниці я їздила ще в Борислав до Дидинських, в Ясеницю Сільну та Нагуєвичі, де збирала музейні матеріали та спогади.
Володимир Осередчук трохи допомагав дочці Ліді, але зв’язок, в основному, підтримували через сестру Емілію. Він уже мав свою сім’ю. Дівчинка Романна — немов копія Ліди, бо подібна до батька, як і вона. Їх родинна фотографія також збережена у фондах музею-оселі родини Івана Франка. Усі ці документи, картини, фотографії ми збирали по крихтах і дуже дорожимо ними, бо це наша історія.
Володимир Остапчук з родиною, дружиною та донькою
На 60-70-ті роки припадає пік творчості Володимира Осередчука. 1969 року він видає перший альбом під назвою «Пісні на гітарі», а в 1971-му виходить другий його збірник — «Улюблені мелодії українців», в 1972-му — третій — «Пластові і повстанські пісні». 1974 року побачив світ четвертий альбом «Двадцять коломийок на гітарі», і нарешті, п’ятий збірник пісень — під назвою «Звуки України» (1976). Ці альбоми та збірники зробили йому світову славу, бо поширювались по всій діаспорі аж до Австралії і платівки з піснями в його виконанні.
В цей же період Осередчук розгортає плідну громадську діяльність. 1958 року він організував зустрічі дрогобиччан, а через рік — колишніх учнів гімназії імені Франка та «Рідної школи». 1964 року за його ініціативою відбувся з’їзд дрогобиччан в Філадельфії і тоді ж створено Тимчасовий, а через рік — Центральний комітет Дрогобиччини. Володимир Осередчук спочатку тут був замісником голови, а з 1970-го впродовж 18 років, до самої смерті, очолював цю громадську організацію. Комітет видав три томи (понад 1600 сторінок) досліджень і матеріалів з історії краю. Серед інших — «Дрогобиччина — земля Івана Франка».
1981 року в Нью-Йорку в популярній українській газеті «Свобода» Осередчук опублікував ґрунтовну статтю «Історія класичної гітари». Співак дуже мріяв повернутись або хоч відвідати Україну, про що неодноразово писав сестрі Емілії. Але ці бажання не здійснились. Він помер і похований в США. Дружина прислала некролог, який також зберігається в музейному архіві в Калуші. Тоді в усіх українських церквах світу відправили панахиди за визначним співаком і громадським діячем. У річницю його смерті в газеті «Свобода» була опублікована велика стаття про його життя і дяльність.
Ліда Володимирівна Осередчук (в заміжжі — Зуймаг) успадкувала від батька прекрасний слух і голос, і вродою також подібна до батька. Вона закінчила Дрогобицький педагогічний інститут (українську філологію), працювала педагогом, тепер — на пенсії. Має двох дітей — сина Юрія (1964 р. н.) та дочку Тетяну (1969 р. н.) і троє онуків — Галину (1986 р. н.), Ольгу (1987 р. н.) та Олександра (1989 р. н.). Уся родина проживає в Трускавці. Музичної освіти вона не мала, то були повоєнні часи, а вона вважалась дочкою репресованих. Велике щастя, що вижила, дякуючи своїй тітці Емілії, на руках якої були ще й батьки, що повернулись з Сибіру. Здається, що ніякої пенсії вони не отримували. Батьки прожили довге життя, померли коли їм було близько 90 років, в 1964 і 1965 роках.
Ліда виступала як солістка в художній самодіяльності інституту та на різних міських концертах в Трускавці. Пам’ятаю (О.Ф.), і до цього часу для неї є великим задоволенням слухати симфонічну музику. Ще в школі ми після занять ходили дивитись «трофейні» фільми. І Ліда з першого разу запам’ятовувала всі мелодії і потім місяцями постійно їх наспівувала. Завдяки їй ми всі троє захоплювались піснями, театром, артистами, в яких закохувались, а моя літня кімнатка на другому поверсі була обклеєна фотографіями артистів, починаючи від Грети Гарбо і Діни Дурбін.
Ще один цікавий факт. У 1960 році я (О.Ф.) вийшла заміж і мого чоловіка Дмитра Данилюка (1933-2013) як молодого фахівця направили в Котлас Архангельської області, де ми жили півтора року. Саме там після тюрем в Сибірі і Комі АР перебувала заслання дружина Володимира Осередчука Ольга з сестрою Ірою та батьком. На той час Ольга уже була звільнена та проживала в Трускавці, але там ще працювала її рідна сестра, яка також перед тим була звільнена і приїжджала в Україну, та знову повернулась назад до Котласу, щоб заробити грошей на будівництво хати. Їхній будинок в Східниці в період заслання згорів.
Раніше вона тричі втікала в Україну, але її ловили і знову засилали до Котласа, а коли повністю відпустили, вона повернулась туди і на цей раз назавжди. Туди ж повернувся і батько Ольги: не було йому на старості до кого прихилитись. Такі бувають жорстокі парадокси життя.
Місто на той час справляло важке враження. Майже всі будинки зрубної конструкції типу російської «ізби», з почорнілого дерева і навіть покрівлі цих хат обросли темним мохом. Між брусами також вкладали мох, щоб було тепліше, адже морози сягають там 40˚. Мене впустила жіночка, яка проживала з сестрою Ольги Ірою, і я там довго чекала її, але не дочекалась. Мені потрібно було їхати в Коряжму, яка десь за 20-30 км від Котласу. Більше мені не довелось там побувати, але я вже мала уявлення, в яких умовах жили наші засланці, зокрема дружина Володимира Осередчука Ольга.
Ольга на той час вже хворіла. Невдовзі, в 1963 році, вона померла проживши всього 44 роки. Ліді самій довелось «пробиватись» в житті.
У «брежнєвський» період правління знову повернулись репресії і люди вже боялись навіть згадувати про зв’язки з діаспорою. Це знову вважалось злочином. Правда, сестра Володимира Осередчука Емілія все-таки листувалась з братом аж до його смерті в 1988 році.
Такі видатні люди, як Володимир Осередчук, кровно пов’язані з Калушем, а ми так мало ще знаємо про них!