Від фірми Опіца — до заводу комунального устаткування

Калуш здавна рахувався і сьогодні вважається індустріальним містом. Розмова піде за фірму Опіца. Чомусь саме так, на західний манер, називали це підприємство мої сусіди по Новому Калушу.
Переглядів: 6070
Мінялися власники, назви підприємства — тільки в’їзд на територію, як і сто років тому, той же

Опіца спеціалізувалося на виготовленні і ремонті сільськогосподарської техніки, а саме: плугів, борон, січкарень, возів і саней і ще всякої дрібноти, починаючи від лопати і закінчуючи сапою.

Заснував виробництво Генріх Опіц. До речі, на його могилу натрапили калуські краєзнавці Василь Фіцак і Олександр Коваль два роки тому на старому цвинтарі Калуша. Їхня знахідка говорить про те, що він — не іудей. Фірма розташовувалася на вулиці Дрешлера, що в той час з’єднувала Салінарну з Новим Калушем (нині — це частина вулиці Вітовського).

У книзі Каміля Баранського, розділ «Калуш по 1919 році», техніка, яку виробляла фірма, мала назву «верстати механічні». Власником в той час вже був син засновника — Марян Опіц. У роботі використовували металообробні верстати, токарні, фрезерні, свердлильні, обдирочно-шліфувальні. Тут мали свою піч, де плавили метал, дві кузні. На той час це було розвинуте металообробне виробництво, на якому мали роботу до пів сотні калушан.

Мар’ян Опіц утік на Захід разом з сім’єю, ймовірно, перед другим приходом «совітів», залишивши при цьому все своє майно на милість новій владі. Де зупинився, де доживав свій вік — слідів, на жаль, немає.

Прийдешня радянська влада, треба віддати належне, вміло скористалась залишеним добром. Майно удержавили і вже в 1945 році на базі фірми створили артіль «Електрометал». Дещо дивна назва, скоріш за все, викликана тим, що металобрухт там почали плавити електричним струмом. За двісті метрів працювала ТЕЦ калійного комбінату, де потужностей було вдосталь.

На початку створення в артілі працювало 28 робітників. Керівником призначено Петра Толстих — людину військову, не фахову. Було сформовано чотири цехи: ковальський, ливарний, столярний, ремонтний. Почали займатись тим, що і до війни, — виготовленням і ремонтом: саней, возів, плугів, січкарень, підковували коней. Робітники мали труднощі з верстатами, не могли їх пустити в роботу. Скоріш за все, вони були розкомплектовані.

З тогочасних газет дізнаємося про кращих працівників: слюсарів Федора Герасименка, Миколу Овчара, Петра Савельєва, ковалів Петра Гумініловича, Василя Базюка, токаря Дуду, столяра Івана Лазаря, ливарників Мирослава Бучинського, Василя Павлишина. Хто працював на калуській «хімії» в 2000-их роках, пам’ятають покійного Ярему Бучинського — головного механіка ЗАТ «ЛУКОР» , який унаслідував батьківський фах і теж замолоду працював ливарником.

Cправи в артілі йшли погано: в Калуші катастрофічно бракувало кваліфікованих робітників, а ще фахових працівників переманював калійний комбінат більш високою зарплатою й іншими соціальними пільгами. Мінялися керівники, назва підприємства, але це не приносило результату.

Мій добрий приятель Євген Розвора, який по закінченні школи влаштувався сюди на роботу, перший запис в трудовій книжці має такий: Калуський металообробний комбінат, учень верстатника. Сільську молодь, яка радо йде працювати в місто, де є гарантована зарплата, ще треба було навчити ремеслу. Це потребувало часу й терпіння, а їх не було. І що в таких випадках роблять? Міняють керівництво. І так було до того часу, поки підприємство не очолив Михайло Васильович Жарков. Молодий, енергійний, освічений керівник, який робить ставку на молодь, її навчання — і не помиляється. Артіль важко, але справляється з доведеними показниками. Жаркова помічають, починають ставити за приклад. Зростає асортимент продукції, міняється напрямок виробництва: з сільського господарства — на комунальну сферу. Тут освоюють випуск металевого посуду, брадрур, окуття до п’єців, водяних кранів. Надзвичайно популярними серед калушан у 60-ті роки були пружинні матраци, виготовлені тут: треба було мати добрий «блат», щоб купити їх.

Підприємство росте, відкриваються філії на Загір’ї , у Вістовій. З часом, побудувавши потужну базу у Вістовій, артіль перетворюється на відомий в УРСР завод комунального устаткування (КЗКУ), де працювало до 1000 чоловік. Як знав подружжя Івана і Камелії Кілків, які в молоді роки пізналися на роботі, побралися в 50-х роках і все своє трудове життя не зраджували цьому підприємству, пишалися ним.

Євген МАЗУР, калушанин, краєзнавець