95-річна мати Василія Николайчук з монастиря у Войнилові пережила репресії. ВІДЕО

Монастир «Пресвятого Серця Ісусового» сестер чину Святого Василія Великого (ЧСВВ)провінції Пресвятої Тройці Української греко-католицької церкви, що у Войнилові, має цікаву історію. Початки обителі припадають на 1927 рік, коли вдова регента Семена Дацка із села Пилипівка записала свій маєток на монастир і сама вступила до нього.
Переглядів: 4748
Віра в Бога і молитва завжди були спасінням для жінки, адже по-іншому було не вижити

Войнилівський декан о. Людомир Костянтин Зарицький звернувся із цим питанням до митрополита Андрея Шептицького й отримав дозвіл на заснування обителі. Настоятелькою була призначена с. Йосифа Качор, яка відбула новіціят і склала перші монаші обіти в Яворові, інформують "Вікна".

Раніше при монастирі виховували дітей-сиріт, а ще часто радянська влада переслідувала монастир та монахинь. Зараз у обителі служить четверо сестер, найстаршою із яких є 95-річна мати Василія Николайчук, яка нещодавно відсвяткувала поважний ювілей.

На життя мати Василії випало чимало випробувань. Упродовж половини свого життя вона та її родина перебували в репресіях. Єдине, що не дозволило зламатися, — це молитва і віра в Бога. Монахиня каже, що Бог і справді дав їй чимало терпінь, однак — і винагородив.

Мати Василія Аріадна Николайчук народилася 9 лютого 1926 року в Надвірній. Мати була донькою священника, походила із віруючої родини. Батько Микола Николайчук був адвокатом. У роки Першої світової війни був офіцером австрійської армїі, а опісля — вступив до лав Української Галицької Армії, де воював під проводом генерала Мирона Тарнавського, був поручником, воював на східній Україні з більшовиками. Згодом був головою читальні «Просвіта», очолював осередок ОУН, був керівником хору.

Дідусь по материнській лінії, о. Любомир Зарицький, був парохом у Войнилові. Перебував у таборі в Талєргові, а згодом — проживав у Войнилові, де помер у статусі греко-католицького священника.

Невдовзі після приходу більшовиків 22 жовтня 1939 року було арештовано батька Аріадни Николайчук, якого більше ніколи не бачили в живих. А його дружину, доньку та сина зіслали в Казахстан. Про це мати Василія розповідає так:

— Вивіз був 13 квітня 1940 року, їхали два тижні і приїхали в Казахстан, Кустанай, у Велику П'ятницю. Шість років були в Казахстані, працювали в колгоспі.

Повернулися 22 травня 1946 року. Після завершення школи навчалася заочно в Львівському політехнічому інституті. Після закінчення другого курсу в липні 1950 року її знову заарештували. Спершу перебувала у Львівській тюрмі, згодом була у Золочеві, а потім завезли на 10 років у Тайшерський лагер. Саме там жінка стала свідком сильної віри людей в Бога.

— Мене як запровадили в камеру, і я застала такий образ: то було літо, липень, горячо то так, як душогубка — вікно тільки вгорі там є, то в сорочках переважно були; в кого зуби боліли, в кого голова, поперев'язувані на всі манери, але клячали на підлозі і молилися в то вікно до неба І вони молили таку вервицю «Слава, честь, подяка і любов Тобі, Ісусе, в Пресвятій Тайні Євхаристії, за всі ласки і терпіння, які на мене посилаєш. І на кожнім зернятку десяток «О, мій Ісусе! Дякую Тобі за все і люблю Тебе. Мене так та молитва збудувала!Що такі люджи вірні, віддані Богові, що вони дякують за хрести, бо тюрма то є…Мало того, що б'ють аби признався, а ще аби хтось тебе не видав, а ще може і несвідомо, як мало що не до смерті б'ють і можна говорити без розуму вже всяке, що сплине. І в тяжких часах, в таких терпіннях вони дякують Богові за хрест. То мене і збудувало на все життя. Я дотепер тою молитвою користуюся «Мій Ісусе! Дякую Тобі за все і люблю Тебе! Дякую за хрести, — ділиться важким минулим мати Василія.

Ще одним моментом із життя в таборі поділилася мати Василія. Каже, що людям на засланні були надзвичайно важко, але між ними були хороші, дружні відносини і не було ніяких конфліктів

     — Привезли нас в Іркутську область, станція Чуна…Там нас ви грузили і тоді приїхала якась фіра…Багаж наш, наші пакунки поскладалися на фіру, а ми йшли строєм ззаду…На дванадцяту колону, чи нуль дванадцята колона у Новочунську…Нас спочатку на пересилку привели…І так, ми ще стоїмо за воротами, виносять якогось, що виходить на волю вже….Несуть його на такому з чотирьох рук кріслі, як то кажуть, каліка страшний…І то такого випустили на волю. Таке на нас то враження зробило…Привезли на пересилку, а звідтам у лагери…в жіночу зону. Нас там було щось 800, така робоча колона була. І на тій колоні, де ми були, були самі молоді, бо треба було робочих рук…Основна маса були українці-західняки, а так було багато литовців, естонців, латишів. Литовці з нами дуже приятелювали, любили, конфліктів не було між нами. Молилися все. На роботу як йшли — молилися. Тоді був час. Чи як з роботи йшли, кілометри міряли. Служби Божі відправляли собі самі, звичайно, окрім освячення…

Розповіла мати Василія і про умови праці та режим в місцях покараннях. Віра в Бога і молитва завжди були спасінням для жінки, адже по-іншому було не вижити:

—  Я працювала спочатку на лісоповальній, а потім на так званій трельовці… Вставали ми рано о шостій. В сьомій вже йшли, як казали, на розвод, розводили нас на роботу. До того часу ми мали і помитися, і вдягнутися, і поснідати. А тоді передавали нас. Приймав конвой, який нас провадив на роботу і охороняв. І рахували: по п'ять ми ставали і «первая, вторая» і так далі. І так ми марширували. «Крок вправо, крок вліво — стріляємо, бо рахується втеча». І так ми йшли. По дорозі цілий час молилися всі.

Важко працюючи на лісоповалі, долаючи по 10-15 кілометрів щодня, репресовані постійно молилися, «по-тихому» святкували свята, постили. Вервиці робили із хліба та ниток, молитвами освячували.

Молитовне життя можна провадити всюди. Незначну роль відіграє зовнішнє середовище, але в основному — внутрішнє, вважає мати Василія.

У 1956 році за амністією людей почали відпускати з таборів. Мати Василія приїхала до Калуша, а звідси — пішла до сестер у Войнилів, де і залишилася.

Монахиня каже, що про чоловіка і сім'ю не було часу думати. Тому жінка свідомо обрала монаше життя і обрала нове ім'я — мати Василія. Будучи монахинею, жінка завжди відчувала себе комфортно. А служіння Богові для матері Василії є її щирим душевним  покликанням.

Ірина КМІТЬ, журналістка

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор