Фемінітиви — це включення жінок у «поле видимості», — Ольга Кецмур

Вживання фемінітивів в українській мові викликає чимало суперечок. Дехто вважає, що їх потрібно використовувати для видимості жінок на мовному рівні, хтось зовсім не звертає на це увагу. Насправді фемінітиви – жіночий рід слів — це граматична норма української мови. Так, на певний час вони зникли з нашої  лексики, однак із відновленням історичної справедливості можемо знову їх використовувати.
Переглядів: 1166
Суспільний запит на фемінітиви існує, але створювати їх просто за допомогою приєднання суфіксів до слів — неправильно

Чому потрібні фемінітиви? Як їх правильно утворювати? Чи існує суспільний запит на фемінітиви? Чи потрібні мові нові слова? Про це розповідає вчителька української мови та літератури Калуського ліцею №10, відзначена почесним званням «Заслужений вчитель України», Ольга Кецмур.

Фемінітиви — група слів жіночого роду за певним станом, альтернативних або парних аналогічним словам чоловічого роду (маскулінітивам), від яких вони утворюються суфіксально: вчитель — вчителька, продюсер — продюсерка, лікар — лікарка.

Набувати поширення в Україні фемінітиви почали наприкінці XX століття, хоча до 1937 року їх можна було зустріти в безлічі матеріалів. Причину зникнення фімінітивів лінгвісти вбачають у русифікації української мови та письма.

22 травня 2019 року Кабінет Міністрів України ухвалив нову редакцію Українського правопису. У п. 4 параграфа 32 зазначено, що, за допомогою суфіксів -к-, -иц-(я), -ин-(я), -ес- та ін. від іменників чоловічого роду утворюємо іменники на означення осіб жіночої статі.

За словами Ольги Кецмур, найуживанішим є суфікс -к-, бо він поєднуваний з різними типами основ: а́вторка, диза́йнерка, дире́кторка, реда́кторка, співа́чка, студе́нтка, фігури́стка та ін. Суфікс -иц-(я) приєднуємо насамперед до основ на -ник: верста́льниця, пора́дниця та -ень: учени́ця. Суфікс -ин-(я) сполучаємо з основами на -ець: кравчи́ня, плавчи́ня, продавчи́ня, на приголосний: майстри́ня, філологи́ня; бойки́ня, лемки́ня. Суфікс -ес- рідковживаний: дияконе́са, патроне́са, поете́са.

Чимало людей вважають, що фемінітиви мають відтінок зневажливості. Варто згадати тих вчительок, які змушували своїх учнів називати їх вчителями. На думку Ольги Кецмур, таке ставлення до фемінітиву «вчителька» є пережитком із часів патріархату, коли роль чоловіка у суспільстві та в сім’ї було вищою за становище жінки:

— Можливо, таким чином ці жінки хотіли вивищитися. Як на мене, це наче комплекс меншовартості на гендерному ґрунті. Можна бути прекрасною впевненою в собі вчителькою. А від називання себе вчителем, чоловіком таки не станеш та й не потрібно.

Із розвитком теорії гендеру та гендерної лінгвістики фемінітиви привертають все більшу увагуІснує суспільне переконання, що мова потребує реформування, а фемінізація професійних назв є актуальною для включення жінок у «поле видимості» на мовному рівні. Із затвердженням нового правопису виникла гостра реакція українців та українок на деякі слова («членкиня», «психологиня»), розповідає вчителька української мови та літератури Ольга Кецмур:

— Питання історичності фемінітивів жваво обговорюється в соцмережах та ЗМІ й досі. Справа в тому, що в попередньому правописі питання утворення фемінітивів не згадувалося. Проте означення іменників жіночим родом має в українській мові сталу традицію (і не тільки за допомогою суфіксів). Так історично складається, що є потреба вказувати на стать особи в мові.

Педагогиня вважає, що суспільний запит на фемінітиви існує, але створювати їх просто за допомогою автоматичного приєднання суфіксів до слів — неправильно. Чинний варіант правопису, наприклад, ніяк не згадує, що, крім суфіксів, існує дуже багато різних способів назвати осіб жіночої статі, наприклад, прикметників чи слова «пані» (пані посол»).

Ольга Кецмур вважає, що збагачення української мови, зокрема фемінітивами як різновидом новотворів, звісно, потрібне. На її думку, мова жива, якщо відображає важливі рухи в суспільстві:

— Будь-яке нове і незвичне явище в мові спершу викликає в мовців острах, несхвалення і навіть подекуди відразу. Але варто пам’ятати, що з часом під впливом багаторазового повторення (наприклад,  у ЗМІ) люди можуть звикнути до новотворів, зокрема – фемінітивів, і почати їх вживати у своєму мовленні. Наприклад, іще донедавна мені різав вухо фемінітив «міністерка», але згодом помітила, що це слово стає звичним у моєму лексиконі. Тому це  – справа часу.

І справді — існує ряд слів, жіноча форма яких може видаватися дивною або смішною, ми її можемо не приймати через звичку використання до назв професій, посад, зайнятості жінок чоловічий рід. Причиною тому є два фактори: русифікація української мови (зведення її граматики до мови російської – більш патріархальної) і дискримінація жінок на рівні суспільства, коли вони не могли обіймати певні посади, або загалом бути присутніми в професії. Наприклад, чи багато ми знаємо ректорок, президенток, академікинь, адміралом, пілотес тощо? Але наскільки звичними для нас є няні, прибиральниці, виховательки, санітарки, що ні в кого не виникає питань, чому ж ці слова вжиті в жіночому, а не чоловічому роді. Тож, якщо є людина, є її посада (професія, звання), має бути і відповідна назва. Чоловічий рід слів не є універсальним, як навчали нас за радянських часів. І видимість жінок на мовному рівні дорівнює їх видимості в суспільстві.

Ірина КМІТЬ, журналістка

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews