У 13 років Михайло Франко взяв на себе керівництво родиною

«Чи буде самостійна Україна?». З таким зрілим державно-політичним питанням звернувся в листі до Івана Франка п’ятнадцятирічний Михайло Франко.
Переглядів: 953
1947 рік. Михайло Онуфрійович Франко. Художник Григорій Смольський

Так склалась  доля, що вже в 13 років йому довелось взяти на себе керівництво всією багаточисельною Франковою родиною. Відомо, що ранньою весною 1904 року велика сім’я брата Івана Франка Онуфрія (1861-1913) переїхала з Нагуєвичів до Підгірок. Родина складалась з 9 чоловік: дружини Юліани (з Дидинських 1864-1945), Якова (1887-1913), Антона (1888-1974), Марини (1890-1976), Розалії (1892-1972), Анни (1894-1949), Анастасії (1896-1975) та Михайла (1900-1951). Тут, в 1906 році, народився наймолодший їхній син Володимир-Омелян (1906-1981) — наш батько і дід.

Та не довелось довго господарювати Онуфрію в Підгірках. 1913 року він занедужав і помер, а після нього через два місяці покинув цей світ його найстарший син Яків. Антон у 1912 році виїхав до Америки на заробітки. На той час уже були заміжні старші дочки Марина і Розалія. Бабуся Юліана Василівна залишилась з чотирма малолітніми дітьми. Моєму батькові (дідові) було всього сім років, Михайлові — тринадцять. І ось цьому юнакові довелось взяти на себе керівництво великим господарством та опікуватися родиною. Ще до того часу, за переказами, за сприяння Тараса Івановича Франка, деякий час він навчався в гімназіях в Станіславі та Львові. І хоч не мав закінченої вищої освіти, згодом працював на інженерних посадах на овочевій фабриці, у споживчому товаристві та кооперації, був дуже національно свідомим, активним громадським діячем у 20-і — 40-і роки ХХ ст. Він листувався з Іваном Франком і в час воєнних лихоліть Першої світової війни двічі запрошував хворого письменника на постійне проживання до Підгірок. Його листування збереглось у особистому архіві Івана Франка в Інституті літератури Національної академії наук України в Києві.

Завдяки йому, його постійним ідеям, праці і зусиллям, при допомозі братів Антона і Омеляна та активістів села збудований будинок «Просвіти» (1927), двоповерхова школа, Народний дім, організовано знаменитий хор, футбольну команду, створено драматичний гурток, кооператив «Будучність» із крамницею, духовий оркестр, кредитне товариство, товариство «Луг», яке фігурувало як пожежне, але було спортивно-воєнним для підготовки українських збройних  сил. Михайло був одним з організаторів «Пласту»,  ідейним керівником якого можна вважати сина письменника Петра Франка (1890-1941), який із 1922 по 1930 рік жив із сім’єю і викладав в гімназії в Коломиї і часто відвідував Підгірки. З 1939 по 1945 в Станіславові також з сім’єю жив другий син Івана Франка — Тарас (1889-1971). Це були важні воєнні роки і його родина місяцями перебувала ву Михайловому будинку в Підгірках. Там вони займали кімнату з окремим входом і мали на це моральне право, бо Франковий маєток у Підгірках належав обом братам Іванові та Онуфрієві. Михайло розумів свою відповідальність як голова  родини.

 З 1932 року товариство «Луг» очолював Омелян-Володимир Франко. У ньому брало участь від 50-100 чоловік, у тому числі Іван Антонович Франко (1919-1945), який згодом загинув в УПА, та Марія Данилівна Магас (дочка Анастасії Франко).

По суті Михайло переніс центр села в місце, що зберегло назву до сьогодні «Новаки». Тут і сам побудувався. Будинок зберігся до цього часу, а червона черепиця, якою покрита стайня і стодола, — чи не єдина пам’ятка зі «старини». Вона «пам’ятає» ще Івана Франка.

Від брата Антона, який був відомими майстром на всю округу, наш батько (дід) Омелян навчився будівельного фаху і в 1934-1935 роках самостійно збудував свій дім (теперішній музей-садиба родини Франків) в 1937-1938 та 1944-1948 роках, працював на спорудженні величезного мосту через Дністер. Знаємо, що і дід Онуфрій дуже любив виготовляти з дерева різні речі: «нецки», куфри, бочки, рамки і навіть «скульптури» святих. Як згадував його брат Захар, він ніколи даром не опускав сокиру. Ми зберегли деякі його речі, і подарували музею-оселі в Калуші, а одні «нецки» (корито) віддали до музею в Нагуєвичах.

Михайло Франко одружився десь у 1923 році. Збереглась загальна фотографія всієї родини, але вона в поганому стані. Це поки що єдина світлина, де серед родини зображена Анна Онуфріївна Франко-Когут (1894-1949), яка з сім’єю була вивезена до Комі автономної республіки. Уся її родина так і не повернулась в Україну. У 1960 році приїжджав у гості тільки один її син Ярослав. Збереглась фотографія, на якій він з дружиною та двома дітьми (дівчинкою і хлопчиком). Напевно, вони ще живуть, їм тепер десь під 70 років. Анна пішла в тайгу і там загинула. На Півночі назавжди залишились її діти: Юлія, Петронеля та Ярослав. Найстарший Іван (1919-1945) був замучений у Станіславській катівні. Через нього вивезли всю їхню родиу.

Родина Онуфрія Франка. У другому ряді сидять: в центрі дружина Юлія Василівна (з Дидинських), біля неї: перша справа Марина, перша зліва Розалія; крайній справа Антон, крайній зліва Омелян-Володимир; в третьому ряді в центрі стоїть Михайло. Підгірки, 1932

За дружину Михайло Франко взяв собі сестру Анастасії Мельник («Гринишиної») Юлію (1899-1982), яка разом з сестрою дуже допомагала йому в громадській роботі. Їх будинки розташовані навпроти через річку на Новаківській вулиці. Франки, які приїжджали зі Львова, Коломиї, Станіслава, полюбляли обидві садиби. Зокрема, дружина Івана Франка Ольга Федорівна любила довго сидіти на великому зрізаному дереві на подвір’ї Анастасії Мельник. Тут знаходила спокій, і це було чи не єдине місце, де вона почувалася щасливою. Очевидці згадують, що одягалась вона в довгу чорну сукню, а на голові носила маленьку чорну вуаль. Іноді заходила  до школи, яка була збудована Антоном Франком на засоби і при допомозі односельців. Комітет, що керував будівництвом школи, «Просвіти», Народного дому, очолював Михайло Франко. «Правою рукою» у нього був наш батько (дід) Омелян-Володимир.

Михайло Франко мав двоє дітей: хлопчика Ярослава і дівчинку Ольгу, які вмерли малолітніми, а більше «бог не дав».

Онука Онуфрія по Анастасії співачка Марія, відома як «Мінька Магаска», прожила 90 років. Вона згадувала, що запам’ятала малого Ярослава, який «ходив дуже гарний хлопчик у вишиваній сорочці, десь мав 5 рочків знав, що батька звуть Михайлом». Діти Михайлового брата Антона та сестер Анни і Розалії — три Івани (названі в честь Івана Франка), по суті виховувались у Михайла. Всі троє загинули героями в УПА. Тут виростали і діти Тараса Франка: Роланд (1932 р.нар.), Зеновія (1925-1991) та Любов-Дарина (1926-2015). В страшні воєнні і повоєнні голодні роки в його хаті завжди пригощали. Він постійно мав живу рибу, яку тримав в спеціальному сачку в ріці. Якщо не було на чому засмажити, то просто варили юшку і всі були ситі і задоволені. У його хаті, немов в Народному домі виступали з концертами, відзначали Шевченківські і Франківські свята. У 20-і — 40-і роки з Дрогобича часто приїжджав  наш родич, знаменитий співак, гітарист, художник та громадський діяч Володимир Олексійович Осередчук (1910-1988), який потім емігрував до США і там прославився, випустивши п’ять збірників українських пісень. Він 20 років очолював комітет «Дрогобиччина» і сприяв виданню трьох томів досліджень з історії рідного краю.

До Михайла люди приходили і поплакати, адже скрізь було горе, смерті, вивози цілими сім’ями, але життя продовжувалось. З великої Франкової родини були репресовані 28 чоловік, з них 6 хлопців загинули в УПА і один помер в Караганді, а інші просиділи у в’язницях Сибіру, Комі автономної республіки, Караганди та інших концтаборах, на виселенні на Півночі, Далекому Сході, Сибірі. Цікаво, що батькова сестра Анастасія Магас (Франко) і мамин (бабин) брат Іван Сімків були на одному поселенні на Амурі (Далекий Схід) — посьолок Куликово, районн Лазо Хабарівського краю.

З моменту переїзду до Підгірок, Франкова родина міцно заприятелювала з сім’єю Смольських. Їхні оселі знаходились майже навпроти одна одної (на тих же обійстях до цього часу знаходяться будинки їх нащадків, хоч, звичайно, вже перебудовані). Голову родини Степана Смольського (1863-1950) називали «газетником», за те що він виписував пресу і до його хати, як до читальні, збирались селяни. Я його добре пам’ятаю, бо була присутньою як мій батько в 1945 році фотографував його під хатою.

Степан Смольський ще знаходився під москвофільським впливом, але його діти і онуки були справжніми українськими патріотами.

Багаточисельна родина Смольських подарувала Україні декілька громадських діячів: Василя, Данила, Харитона, Йосафата, Андрія та видатного художника Григорія Смольського (1893-1985). Михайло Франко найбільш товаришував з Василем — одним із організаторів «Пласту», який підтримував тісні зв’язки з сином письменника Петром Івановичем Франком. Збереглась дуже добра фотографія Харитона, яку він з дарчим написом подарував Михайлові.

Художник Григорій також міцно дружив з Михайлом, з яким разом виступали в драматичному гуртку («театрі»), організовували фестини й концерти. Тут ми публікуємо маловідомий портрет Михайла Франка, роботи Григорія Смольського. Це був десь 1947 рік Пам’ятаю (О.Ф.), художник привіз його зі Львова, де на той час проживав і ми уважно розглядали цей портрет. Чи «позував» Михайло, мені невідомо, але, можливо, Григорій Смольський використовував загальну сімейну Франківську світлину 1932 року, де в центрі сидить баба Юліана Франко, а поряд — троє її синів: Антон, Михайло і Омелян-Володимир і дві доньки: Марина і Розалія, а також інші члени вже їхніх сімей.

У музеї-оселі родиниФранка в Калуші ми в 1992 році створили кімнату Григорія Смольського і понад 20 років це був єдиний його меморіальний куточок. Тепер уже є музей Смольського у Львові на квартирі, де він проживав. Його іменем названа Львівська міська вулиця та вулиця в Калуші (масив «Підгірки»).

Портрет  Михайла Франка виконаний олійними фарбами, розміром 1 м х 90 см в доброму стані, презентабельний. Відчувається, що художник добре знав Михайла, він тут, як живий.

Я (О.Ф.) добре пам’ятаю стрийка, адже часто бувала з батьками в його будинку. По дорозі до Калуша Михайло часто заходив до нас. Він дуже любив дітей. Завжди був усміхнений і якийсь внутрішньо радісний, хоч в останні роки хворів. Коли стало «в немоготу», поїхав до Станіслава на операцію і вже привезли його мертвого на «тягаровій» машині, всього порізаного. Грубі шви сягали аж до бороди. Його смерть родині і громаді було дуже важко пережити. Йому сповнилось всього 50 років, а скільки добрих справ він зробив для села! Коли хоронили, труну несли на руках, а зупинились на перехресті. Тут він разом з іншими збудував будинок «Просвіти», школу і Народний дім. Це його заслуга. Люди розуміли: село втратило велику людину, яка могла ще зробити багато добрих справ.

Похований на Підгорецькому цвинтарі поряд з найстаршим братом Яковом, який помер 1913 року у віці 26 років слідом за батьком Онуфрієм.

Оксана ФРАНКО, доктор історичних наук, професор, почесна громадянка Калуша

Андрій ФРАНКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка Національної академії наук України