Книжка Ольги Кішко про Мостище полетіла в Канаду, США, Іспанію та Італію

Цього року побачила світ книга Ольги Кішко «Мій отчий край — село Мостище». Відома вчителька, лауреатка премії імені Костянтини Малицької впродовж десятків років збирала інформацію про село, його жителів, історію рідної школи та церкви.
Переглядів: 1832
У книзі Ольги Кішко можна прослідкувати не тільки історію Мостища, але й побут, одяг її земляків. Світлина 1935 року

«Треба жити так, щоб не забули імені твойого земляки», — казала Ольга Кішко, книга якої побачила світ уже після смерті вчительки.

За спогадами рідних, у мами на столі завжди були три папки: найбільш об’ємна — історія Мостища; менша — історія школи, в якій зберігалися списки всіх першокласників від 1940 до 2002 року; найтонша — матеріали про церкву святого Миколая.

Ольга Миколаївна Атаманчук (Кішко) народилася 29 квітня 1940 року в селі Мостищі. Залишилася півсиротою, бо коли їй був 1 рік, батько пішов на фронті  пропав безвісти. Закінчила з відзнакою Коломийське педагогічне училище. Навчаючи дітей у рідній школі, заочно закінчила Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича. Викладала українську мову і літературу. Загалом пропрацювала в сільській школі 44 роки.

Нащадки мостищан з радістю зустріли вихід книги Ольги Кішко

Ольга Кішко заснувала літературно-мистецьку світлицю «Криниця Підгір’я», де досі зберігаються матеріали про відомих мостищан, діяльність сільської «Просвіти», героїв УПА та Січових Стрільців рідного села. Вона була першим організатором свята рідної мови, уроків пам’яті, уроків матері України. Стараннями Ольги Кішко 1991 року відбулося свято села, приурочене 440-річчю його заснування, та 100-літній ювілей школи. Саме історії школи присвячена праця Ольги Кішко «Школа — мати наша рідна».

Учителька з Мостища записувала колискові пісні, коломийки, колядки, щедрівки, віншованки рідного села. Ольга Миколаївна відкрила нове ім’я в історії культури краю і, зокрема, в історії української літератури. Великих зусиль педагогиня доклала, щоб зібрати і систематизувати матеріали про життя і творчість нашого краянина Ореста Авдиковського. — письменника, публіциста, етнографа.

Гробовець на Личаківському цвинтарі у Львові, в якому покоїться разом зі своїми побратимами по перу Орест Авдиковський

Залюблена в свою професію, Ольга Кішко збирала матеріали в архівах Іванго-Франківська та Львова, отримувала відповіді на запити з архівів Польщі.

Книга Ольги Кішко «Мій отчий край — село Мостище» вийшла друком тільки в березні 2021 року, хоча була готова ще 2002 року. Але важка хвороба не дозволила завершити розпочате.

«Обманним шляхом забрані рукописи з нашої сім’ї. Були неодноразові обіцянки щодо видання книги. Але книга не видана, а матеріал не повернутий дітям. Зібравши по крихті із залишків чернеток, частково вдалося відновити працю нашої мами про історію села», — розповідає упорядниця книги Світлана Еюбова.

Книга «Мій отчий край — село Мостище» містить інформацію від давніх часів. Зокрема, зібрана та оприлюднена інформація про 144 двори, які налічувались у Мостищі 1850 року, та поіменний список господарів.

Частину книги присвячено історії освіти та шкільництва. 1864 року в Мостищі Калуського шкільного округу була народна школа (вчитель — Трофим Колюбінський). Школу відвідувало 54 дітей.

У Мостищі було знайдено рукопис драми анонімного автора «Слово про збурення пекла» — культурної пам’ятки XVII століття, цінність якої відзначав Іван Франко.

Мостищани розуміли значення освіти. Будівництво нової школи розпочалося 1900 року, а посвячення відбулося 1902 року. Частину своєї землі виділив під будівництво Гнат Яковина (Фівдосин).

Окремі розділи книги Ольги Кішко присвячені «Просвіті», яка почала діяти в селі 27 грудня 1898 року, про що зроблено запис у документах Центрального Державного ітсоричного архіву у Львові. Останній збір читальні «Просвіти» відбувся 25 квітня 1934 року.

Могила родини отця-декана Николая Рожанковського, засновника "Просвіти" в Мостищі

Також у Мостищі діяла міцна організація «Союзу українок».

Ольга Кішко зібрала інформацію і про земляків, які емігрували в Новий світ. Перша хвиля еміграції почалася 1899 року виїздом німця Йосифа Нустера. За цим була друга хвиля в міжвоєнний період та після Другої світової. Тож, у Мостищі є цілі родини, які зникли в період окупації, як-от родина Сеників. Василь Сеник був директором у Верхній, а згодом працював у Міністерстві освіти Чехословаччини. Тож, нащадки мостищан з радістю зустріли вихід книги Ольги Кішко. Нині примірники видання вже надіслані в США, Канаду, Іспанію, Італію, Польщу та Чехію.

«Мій отчий край — село Мостище» містить інформацію про мостищан часів Українського Січового Стрілецтва, ОУН-УПА аж до військових конфліктів у Афганістані та Нагірному Карабаху. Ольга Кішко зібрала інформацію про школу під час радянської окупації, колективізацію та індустріалізацію. Окремий розділ присвячено місцевій церкві, в якій розпис та різьблення виконували майстри Печерської Лаври. Різьблений чотириярусний іконостас із позолотою зберігся до сьогодні.

У книзі мостищанки представлені художні твори земляків: Михайла Тимчишина, Катерини Рисей, Василя Совича та Ореста Авдиковського.

«Як і Тома Кішко, який переписав до свого зошита драму «Про збурення пекла», так і наша мама переписувала зі старих львівських газет і журналів ХІХ століття поезію і новелістику Ореста Авдиковського. Рукописна збірка творів цього автора зберігалась у літературно-мистецькій світлиці «Криниця Підгір’я». Та немає вже світлиці… Тому сьогодні ми повертаємо читачам збірку уже в друкованому варіанті, бо це теж була мамина мрія», — каже донька.

У книзі Ольги Кішко можна прослідкувати не тільки історію Мостища, але й побут, одяг її земляків різного часу. Архівними світлинами ділилися як земляки, так і їхні рідні, розкидані світами.

Примірники книги рідні та упорядники подарували в бібліотеки Калуша.

Героїчна боротьба

Осередок ОУН у Мостищі був організований 1933 року завдяки сину о. Ярослава Лучавського Ярославу, який вчився разом із Степаном Бандерою. У ряди УПА вступили 70 мостищан. Організацією лікування та перевезенням і переховуванням поранених займалися 11 станичних. В УПА і підпіллі ОУН жінки надавали медичну допомогу пораненим і хворим, шили і прали білизну, куховарили і ходили в розвідку.

Героїчною смертю загинув у бою Василь Сас. Багато куль прошили його тіло, а остання обірвала життя. Оскаженілі енкаведисти кинулися до вже мертвого Василя і несамовито кололи штиками.

Мученицьку смерть прийняв Іван Яковина, якого схопили під час облави.

«Ми, діти молодших класів, прийшли до школи і чекали на ґанку. Раптом усі закам’яніли. До стодоли Романіва вороги вели Івана. Це за 300 метрів від школи. Вимагаючи зізнання, вороги катували його. Били, очевидно, прикладами, бо звуки ударів і сьогодні лунають у моїй душі… Не дізнавшись нічого, підняли знесиленого юнака і сказали: «Іди, будуй свою Україну!». Кок, ще крок — і розриваючий серце постріл із автомата. Юнак упав. Вороги, регочучи, покинули подвір’я. А ми через плоти кинулись до повстанця. Він лежав, розкинувши руки, а з грудей витікала, клекочучи, багряна кров. Тарас Люнда взяв його за руку і сказав: «Ще тепла»», — йдеться в книзі Ольги Кішко.

Криваве сходило сонце 19 грудня 1945 року, на святого Миколая. З Войнилова через Копанки рухалася група енкаведистів, що мала на меті знищити мостищанина Андрія Луціва. Сім’я знала, що їм загрожує, і тому пам’ятала домовленість: в разі небезпеки втікати хто куди. Дружина Розалія та Донька Магдуся непомітно зникли. Дівчина навіть не взяла взуття. Добрі люди прихистили втікачок. А Андрія Луціва увесь день мордували в стодолі. Покійного не забрали з собою, а залишили. Зате вороги забрали з хати доброго господаря майже все. Мати з донькою, споряджаючи в останню дорогу, боялися торкнутися голови, бо кістки не трималися купи.

Одного разу в Мостищі одночасно було заарештовано 12 дівчат. Усі витримали тортури і не здали рідних.

Юрій ТИМОЩУК, журналіст