Як загинув Петро Франко, який організував перше в історії України військове літунство?

14 жовтня 2020 року (на самої Покрови) в Нагуєвичах, де народився, як і його батько, Петро Франко, відкрито пам’ятник. А на стіні валу, що біля «Дому Франка» у Львові намальовано величезний мурал із його портретом.
Переглядів: 1215
Досі покрита таємницею історія загибелі Петра Франка

Відомо, що до мальовничих Підгірок неодноразово приїздив Іван  Франко і його родина: дружина Ольга Федорівна (з Хоружинських (1864-1941), сини Андрій (1887-1913), Тарас (1889-1971) і Петро (1890-1941) та дочка Анна (Ганна) (1892-1988).

З родинного листування дізнаємось, що всі члени родини Івана Франка допомагали в господарстві (жали, косили, возили збіжжя), разом їздили на «Довбушеві скали» (поблизу Болехова), на «прогульки» до навколишніх сіл, де вони збирали, записували і систематизували прислів’я, пісні, легенди.

Значний вплив на розвиток просвітництва і, зокрема, виховання юнацтва на Калущині мав Петро Франко. Ще до війни він організував Перший з’їзд пластунів Галичини і Буковини та мандрівний табір на Чорногорі. До того ж, він був редактором газети «Пластовий табір», опублікував десятки статей і видав декілька книжок, що охоплювали різноманітні види спорту: гімнастику, лижі, метання кулі та спису, перескакування, теніс,«наколісний» спорт. Усі ці публікації були спрямовані на пропаганду фізичної культури, поширення її впливу на формування патріотичного світогляду. Варто виокремити його модерний підручник «Пластові ігри та забави» (1913).

З початком війни Петро добровільно записався до Легіону Січових стрільців, отримав військовий «вишкіл» льотчика поблизу Сараєва (Сербія) і 1 грудня 1918 року організував перше в історії України військове літунство (авіацію) Західно-Української Народної Республіки. Він здійснив понад 50 вильотів і за геройство отримав іменну шаблю від Симона Петлюри. При кожній нагоді він заїжджав до Підгірок  і знайомив мешканців села з новинами всеукраїнського масштабу. Як «жовніра» його пригадує Анастасія Мельник («Гринишина»), його неординарна  постать  неодноразово згадується в листах. Велика заслуга Петра Франка полягає ще й в тому, що він був ініціатором об’єднання військового «літунства» (авіації) двох республік (ЗУНР і УНР), залишаючись «командантом» Літунського загону.

Петро Франко з дружиною Ольгою

1 січня 1919 року Петро Франко отримав звання «сотника» УГА, а пізніше — полковника Армії УНР. Його Літунський полк УГА (авіаційна частина Української Галицької Армії) налічував до 80-ти літаків з центром у містечку Красне, розташованому на відстані близько 40 км від Львова (нині смт у Буському районі Львівської обл. — Авт.).

У квітні 1919 року Франкового сина «відрядили» до Білгорода (Сербія) в справі військовополонених. Про всі його заслуги була добре поінформована невсипуща, цинічна, підступна, облудна радянська влада. Коли ми розпочали організацію Музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках ще наприкінці 80-х років ХХ ст., мене з провокативним наміром розпитували, хто з родини був сотником і полковником під час військового керівництва Симона Петлюри. До речі, нещодавно завдяки пошукам директора «Дому Франка» у Львові Богданові Тихолозу, нарешті, знайдено достовірні документи, що недвозначно свідчать про те, що Петро Іванович Франко, котрий, справді, займав таке високе воєнно-політичне становище «бойового офіцера» в епоху національно-визвольних змагань, був розстріляний в 1941 році поряд з професором Кирилом Студинським, знаним співаком, народним артистом УРСР Михайлом Донцем та іншими відомими українськими діячами на околиці міста Харкова «Салтово» (тепер — «Салтівка», — Авт.). Це сталося не лише з відома, а й за санкційною резолюцією можновладців високого політичного рангу, насамперед, Всеволода Меркулова, Лаврентія Берії, та за безпосередньою вказівкою Микити Хрущова (за розсекреченими відомостями шифротелеграми НКДБ СРСР № 11569 від 6 липня 1941 року).

Майже вісім років, з 1 вересня 1922 року до 25 липня 1930 року, Петро Франко працював учителем «руханки» і географії в українській гімназії в Коломиї, а звідти часто навідувався до Підгірок, про що свідчать односельці та той достовірний факт, що 27 березня 1930 року Петро став хресним батьком на хрестинах Антонового сина Михайла Франка. Тут для нього відкривалось широке поле креативної діяльності, оскільки вся Франкова родина, Смольські, Шищуки, Піщаки, Мельники підтримували його в організації товариств, гуртків та різних об’єднань. Це був період найбільшого розвитку просвітницького руху.

У 1928 році в Підгірках відновлюють організацію «Пласт», яка тісно пов’язана з синами Івана Франка — Петром і Тарасом. Саме за організацію «Пласту» Петро Франко постійно переслідувався владою і в 1930 році був звільнений з роботи в Коломиї. Мій батько  [О.Ф.] розказував, що деякий час Петро Іванович працював агентом у квітникарстві та молочарні. У підгорецькому «Пласті» активною діяльністю відзначилися Петро Мисюра, Микола Marac, Григорій Шищук та Харитон-Гуцьо Смольський, які в 1931 році організували подорож у Карпати.

Активісткою «Пласту» була наша мама (баба) Анна Франко з Тацуняків (1913-1991). В 1932 році спортивно-військове товариство «Лyг»  очолив наш батько (дід) Омелян-Володимир Франко (1906-1981). Воно налічувало від 50 до 100 осіб. У цій молодіжній організації брали участь декілька юнаків і дівчат з Франкової  родини. За активну діяльність по організації «Пласту» Петро був звільнений з роботи і змушений був поїхати на заробітки до Радянської України. Повернувшись з Харкова, де працював по договору в 1931-1934 роках як спеціаліст і хімік, де був живим свідком страшного голоду, оселився у Львові і періодично приїжджав до Підгірок. Як згадувала Анастасія Мельник («Гринишина»), при зустрічі вона спитала його, «чи то правда, що на Великій Україні люди тисячами вмирали від голоду?» На що Петро відповів: «Ти що не читаєш газет? Все то чиста правда».

Десь влітку 1940 року наш батько (дід) Омелян-Володимир з мамою (бабою) Анною відвідали Петра у Львові. Збереглась їх світлина на теперішньому бульварі Шевченка, тоді —Академічній. Петро тоді був депутатом Верховної ради, і, очевидно знав, що за ним слідкують. Тож при розмові держав себе стримано і прикладав пальця до уст, вказуючи цим, що не все можна говорити. Хоч живо цікавився життям в Підгірках, адже там пройшли його молоді роки.

З початком війни за будинком Петра Франка у Львові встановили нагляд, а 28 червня 1941 року веліли йому збиратись буцімто для евакуації. Петро попросив дозволу попрощатись із матір’ю, яка проживала тоді на другому поверсі будинку Музею Івана Франка. Петро з родиною жив в сусідньому з Музеєм домі. Він же був і першим директором цього Музею та працював завідуючим кафедрою Львівського Торговельного інституту.

При прощанні мати Ольга Федорівна тихцем шепнула йому: «Тікай сину», на що він відповів: «Пізно, мамо».

Невдовзі вона, не витримавши таких жорстоких випробувань, померла. Поховали на Личаківському цвинтарі неподалік могили Івана Франка, на якій уже був споруджений пам’ятник у вигляді каменяра.

Мурал Петру Франку у Львові

Майже 80 років «не знаходили»  ніяких відомостей про загибель Петра Франка. Його дружина Ольга Федорівна неодноразово порушувала це питання і зверталась до вищих органів влади, але — безрезультатно. Багато років поспіль ми досліджуємо життя, діяльність, творчу спадщину Івана Франка та його родинні зв’язки. Готуємо разом з іншими до публікації твори письменника, які не ввійшли до видання «Іван Франко. Зібрання творів у 50 томах». Інститут Івана Франка видав уже 5 томів, та готові до публікації ще 2 томи. Маємо десятки франкознавчих досліджень. При створенні в 1992 р. Музею-оселі родини Івана Франка в Калуші, ми уже дослідили все родовідне дерево від його глибокого коріння до сучасності по всіх галузках самого письменника, його братів Захара та Онуфрія, сестрі (по матері) Юлії Гаврилик (в заміжжі — Багрій). При допомозі художника ми зобразили весь франковий рід в оригінальному оформленні у вигляді зеленого дерева з корінням, стовбуром та галузками з листям. Такі панно стародавніх родів ми колись бачили в центральних архівах. .

На відкритті музею 1992 року це була справжня сенсація: кожен з родини шукав своє прізвище на цьому родовідному дереві. Тепер виникла ще одна ідея — помістити фотографії всіх членів родини на цьому «дереві».

При  зборі родинних матеріалів від Нагуєвичів, Східниці, Ясениці Сільної до Львова, Києва і Торонто ми звертались до старших наших родичів, які ще пам’ятали всю родину, записували відомості, факти, та збирали речі, пов’язані з Франками. Звернулись і до дружини Петра Івановича Ольги Федорівни (тети Дзюні), щоб вона подала відомості про родину і долю самого Петра. Ось відповідь на цей лист , який публікуємо вперше.

[10.ХІ.1981]

«Дорогенька Оксано!

Відповідаю Тобі на Твого листа. Петра ніколи не згадували в музею. Доперва тому рік зачали говорити, що був ще син у І.Франка Петро, який десь пропав, де коли не знають, а знають дуже добре. Я жінка Петра – пропавшого безвісти. Невістка – то жодна родина Ів.Франка. Тілько назвисько – а Франків багато, кілька родин у Львові.

Правдиві внуки І.Ф[ранка] є такі: цілі Нагуєвичі – то є внуки І.Франка. Зеня, Люба, Роланд і Віра – то є правдиві і рідні внуки  Франкові  і донька Ганна, яка живе в Канаді донині.

Галущаки – то уже не є жодна рідня, дуже далека, то є діти внучки Іванни, яка померла тому три роки, а була донькою Петра.

Було свято І.Фр[анка] в музею, повідомили, що буде таке свято. Ми усі прийшли. На другий день було в Нагуєвичах за пропусками. Питаю чи дістанемо пропуск – нема.

Їде автобус з музею, чи можна їхати ним – лишень одно місце, найвище – два. А нас є багато... А місць було 15 порожних. О автобус  старалась Люба Галущак. Був  концерт на університеті пішли  ми, не пустили, тільки  за запрошеннями, а для вас  – нема.

Поїхали ми машинами – одною Андрія, одною сусідів, а третя Марічки – товаришки. Приїхали на свято –  міліція не пускає, лише за дозволом у нас такого нема. По великих переговорах – пустили. Свято було величаве, народу багато, погано, що дощ помокли, померзли.

Мар’яні З роки, плаче, що їсти хоче. Пішли в ресторан  –  не пустили, бо лише для вибранців.

Стрінули Гандзю Шумеляк, доньку Гриня, яку не узнають за рідню.Запросила до себе, погостила прекрасним обідом. Я дуже добре  з нею живу, вона приїздить до мене. Давніше вона говорила на могилі [І.Франка] у Львові вірші, і в Києві виступала, –  чудова і добра жінка. Приїхали додому, я написала довгого листа Ганні до Канади. Там було також чудове свято Франкове — величаве ...

Я тепер переболіла запаленням легенів, тепер троха ходжу по хаті.

Сніг випав, полями уже зима, трохи скоро.

Цілую сердечно Тета.

Львів 10/11[1981]

[На окремому листку дописка]

1941р. (помилково  написано 1940 р.) забраний Відділом внутрішніх справ по вул.Понінського. 1949 я розшукувала П.Ф[ранка] писала усюди, відповіді не було. Пішли, хотіли оголосити в газеті – не прийняли. Доперва рік тому в Музею дозволено згадати про Петра Ф[ранка]».

Лист говорить сам за себе: влада не хотіла зізнатись в таких ганебних жорстоких вчинках, які скоїла з сином Івана Франка. Використовували творчість й ім’я Івана Франка, а всю його родину знищували, переслідували, ув’язнювали, вивозили до Сибіру, Далекого Сходу, Караганди та Комі автономної республіки. Остання Франкова галузка по Онуфрію — Ганна (в заміжжі Когут) — так ніколи не повернулась на Україну. Сама Ганна Онуфріївна пішла в тайгу і там загинула. Понад 30 осіб з Франкової родини зазнали репресій. З них 5 Іванів, названих в честь письменника, загинули (два по брату Захару і три — по Онуфрію) молодими неодруженими. Та ще Микола Магас — син Анастасії Франко і Богдан Франко по Антону. Скільки б то народилось дітей франкового роду від семи хлопців... Дочка Петра Франка Віра також зазнала багаторічної тюремної долі: спочатку в німецьких концтаборах, а з 1945-1957 роках — у радянських та на поселенні в Сибірі. Мала двох дочок Надію і Іванку. Іванка разом з сім’єю проживає у Львові. Надія недавно померла. Працювали в Центральному історичному архіві. Мала дочку.

Петро Франко організував перше в історії України військове літунство (авіацію) Західно-Української Народної Республіки

В 1958 році ми запросили їх до Підгірок на відпочинок разом з дітьми другої Петрової дочки Іванки (Асі) — Петрусем та Любою. Тоді до Підгірок приїжджала Віра Петрівна та Ольга Федорівна. У музею збереглась світлина зустрічі. Іванна (Ася), дочка Петра Івановича, мала п’ятеро дітей: Петруся (названого в честь діда), Любу, Орисю, Адріану. А правнук письменника Петро по-справжньому продовжив Франковий рід, бо має 6 синів, правда, уже з прізвищем Галущак.

По суті був замучений у Львівській в’язниці чоловік єдиної письменникової дочки Анни Франко, лікар за фахом, Петро Ключко. І хоч вона через американське посольство у Відні вона добилась його звільнення, він, побитий і знесилений, скоро помер, а їй з синами вдалось емігрувати до Канади. В 1967 році Анна Іванівна  Ключко приїжджала до Підгірок, хоч Станіславщина на той час для туристів була закритою зоною. В 1971 році вона приїжджала в Київ до хворого брата Тараса. На її руках він і помер. Тоді ми зустрічались і вона разом з Любою-Дариною Тарасівною Франко відвідала нашу оселю в Києві.

Існували різні версії загибелі Петра Франка. В 1990 році Зеновія Тарасівна Франко  читала мені листа, в якому йшлося про те, що нібито він був розстріляний в Бібрці і цей «очевидець» змушений був копати йому могилу. Найбільш вірогідними були спогади однієї з учасниць евакуації українських інтелігентів зі Львова, де йшлося про те, що десь під Тернополем поїзд евакуйованих бомбили німці і частина людей з цього поїзду почала втікати, а потім радянська «охорона» розстріляла їх при втечі. Разом з Петром Франком був арештований голова Наукового товариства імені Шевченка Кирило Студинський, який походив з Тернопільщини. Тому цілком можливо, що вони з Петром Франком могли змовитись разом втікати і тут загинули.

У 1990 році ми переїхали з Києва до Львова, де я (О.Ф.) почала працювати в університеті. Ходили чутки, і навіть були свідки версії, що Петро все-таки доїхав до Харкова і там біля «Салтова» завезли їх у критій вантажній машині в таке місце, де сходяться дві річки в одну. Цю машину разом з людьми облили бензином і спалили. Ця версія може бути найбільш вірогідною, бо розстрілювати кожного і поодинці вже не було часу, адже швидко наступали німці й бомбили міста. Крім того, як тепер свідчать документи, вже був і дозвіл найвищих посадовців на знищення «націоналістів», зокрема, Петра Франка, бо нібито в зв’язку з воєнним становищем нема можливості їх далі евакуювати.

Дружина Петра Франка Ольга Федорівна говорила мені (О.Ф.), що Петро коротко дзвонив їй і повідомив, що він у Харкові і їх будуть евакуювати далі. Але голос вона не впізнала. Можливо, говорив  уже хтось інший…

Оксана ФРАНКО, доктор історичних наук, професор, почесна громадянка Калуша

Андрій ФРАНКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка Національної академії наук України