"Сліз не соромлюся і не ховаю". Понівечена доля родини Андрія Мельника з Довгого-Калуського

У 1942−1952 роках жителі Довгого-Калуського, жертвуючи своєю волею і життям, узяли активну участь у русі опору, воювали в УПА, підтримували підпілля ОУН. Дорогу ціну довелося за це заплатити. Донині гірким спогадом відлунюється в душах мешканців вивезення їх на спецпоселення та у виправно-трудові табори Сибіру й Казахстану.
Переглядів: 2355
Марія Мельник, 1930 року народження

Під пресом більшовицького свавілля опинилася в той час і багатодітна сім’я Андрія Мельника: дружина Анна, діти Дмитро, Михайло, Марії, Анна та Іван. Його син Дмитро (псевдо «Кучер») став членом ОУН ще на початку війни. Нечасто навідувався додому, уникаючи переслідування з боку представників радянських органів.

У березні 1944 року батькові Андрію передали «штафету», що Дмитро із декількома повстанцями у певному місці у певний час буде в лісовому масиві, що знаходиться між селами Довге-Калуське й Тужилів. Просив передати щось із харчів та одежі. Брат Михайло, зібравши все необхідне в мішок, пішов на призначене місце. Підходячи до лісу, він побачив, що з боку Тужилова наближалося більше десяти солдатів. Вони проводили операції із виявлення схронів і бункерів, у яких переховувалися повстанці. Заховавши мішок у кущі, Михайло побіг уздовж річки Горкотало і під берегом заховався під лід, пролизаний весняною водою. Сліди ще не зовсім розмерзлого снігу видали Михайла. Його схопили солдати, зв’язали дротом руки, роззули з чобіт і босого привели в село. Машиною відправили в Калуську в’язницю, а звідти перевели до Станіслава.

Андрій Мельник

Через деякий час його разом із односельчанином Василем Струком, брата Михайла якого судили за зв’язки з ОУН, перевозять у Харків. Тут під час допитів із нього вибивали імена повстанців, їхні місця перебування, бункери і схрони в Довгому і навколишніх селах. Але нічого від Михайла не дізналися і тяжкохворого відпустили. Удома він побачив страшну картину: у хаті порожньо, вікна й двері забиті дошками, на місці стайні, стодоли, оборогу – згарище.

Така ж доля випала і на сім’ю брата Андрія Мельника Петра, син якого перебував в ОУН. Уся господарка знищена, майно конфісковане радянською владою. У день відправки на спецпоселення, не доїхавши до Калуша, від інфаркту Петро помирає. Його, авторитетного сільського ґазду, будівничого й провізора церкви, громада села поховала на церковному подвір’ї поряд зі священниками. Сім’я Андрія Михайловича й Анни Ільківни Мельників разом із двома дочками Марією (14 років) та Анною (8 років), чотирьохлітнім сином Іванком була вивезена разом з односельчанами в Архангельську область.

«Їхали тільки упродовж світлового дня в набитих людьми товарних вагонах, обігрівалися по черзі коло залізної пічки. Харчувалися тим, що вдалося зібрати з дому. На ніч вагони заганяли на запасну колію, виходити з вагонів категорично заборонялося. Було багато дітей і старих чоловіків та жінок. Від холоду люди хворіли. І якщо не дай боже хтось помирав у дорозі, то його викидали з вагонів, похоронити померлих не було можливості», − згадує Марія Андріївна.

Після приїзду у селище Вельський усіх фірами повезли в ліс до місця поселення. Спочатку це був Важський лісопункт, а потім лісопункт в Репішному, що знаходився недалеко від селища Покшиньга. Андрій із дружиною працювали в лісі на лісоповалі. Діти залишалися в бараках.

Годували поселенців баландою із чорного гороху. Від непосильної праці, недоїдання, там, у Репішному, знайшли своє останнє пристанище Андрій і Анна Мельники, а молодший син Іван помер від розриву серця, налякавшись коня.

Так залишилися Марія й Анна зовсім одні. Тепер гілкорубом у ліс уже пішла працювати Марія. Робота була важкою, влітку обсідали комарі, взимку доводилося перемерзати у снігу по пояс в поганенькій одежині. Згодом Марію й Анну перевезли в селище Шокша. Тут був великий лісопункт, там працювало багато робітників, будувалася школа, лікарня, їдальня, у якій Марія почала працювати помічником повара. Молодша сестра Анна пішла в школу в Покшаньзі. Навчалася там упродовж тижня, а на вихідні поверталася в Шокшу до сестри.

Помічник повара — це тільки звучить красиво, а насправді треба було вставати о третій годині ночі, розчищати дорогу, рубати дрова, розпалювати печі, мити, прибирати тощо. Одного дня, поспішаючи на роботу, Марія впала і зламала ногу, більше двох місяців їй довелося провести в лікарні, а потім ще довго бути в гіпсі. Комендатура запропонувала молодшу сестру Анну віддати в дитячий будинок.

«Не віддам! Або забирайте нас разом», — настоювала Марія.

Жителі селища допомагали сестрам, чим могли, бачачи, у яких важких умовах вони живуть.

Життя помалу налагоджувалося. Марія знову повернулася працювати в їдальню, знайшла спільну мову з поварами, училася в них, інколи й сама щось їм підказувала. У їдальні смачно годували численних робітників лісопункту, готували обіди для лісових котлопунктів, брали участь в організації виїзних буфетів на різні наради.

Нікому не відомо, скільки випробувань випаде на долю людини! Марія знову травмує ногу. Але а цей раз відновитися після травми не вдалося. Продовжила працювати поваром у стаціонарній лікарні в Шокші. Анна закінчила школу і влаштувалася на роботу в місцевому лісопункті. І весь цей час сестри не розлучалися ні на один день. Коли в сім’ї Анни з’явилися діти Володимир і Наталія, Марія оточила їх турботою і увагою.

Дмитро «Кучер» із сестрами Марією та Анною

У 1962 році спецпереселенців реабілітували й відновили в усіх правах. Можна було повертатися в Україну. Сестри поїхали в рідне село до брата Михайла. Не минуло й місяця, як голова сільської ради запросив їх на телефонну розмову з начальником лісопункту, де вони працювали, Макар’їним. Він запропонував повернутися на роботу, пообіцяв забезпечити житлом. Марія й Анна повертаються в селище, яке стало для них другою батьківщиною. Так і прожили сестри все життя як одна сім’я, підтримуючи одна одну.

Давно виросли Володимир і Наталія, у них з’явилися власні сім’ї. Більше 15 років немає на світі сестри Анни. Марія за все своє довге життя так не і створила власної сім’ї, а присвятила себе сестрі й племінникам. Вона проживає в селищі Вельському, недалеко від Наталії, яка піклується про неї, бабусю Марію (так ласкаво називають її онуки й правнуки).

«Болить душа, коли згадую прожиті роки. Плачу за тими борцями, які поклали свої голови у визвольній боротьбі, а серед них — мій брат Дмитро «Кучер», який загинув у жовтні 1947 року в лісах біля Перегінська. Донині невідомо, де його могила, як і багатьох братових побратимів. А близькі й рідні повстанців стали жертвами більшовицького терору і були вивезені в Казахстан, Красноярський край, Архангельську область та інші райони Сибіру.

Життя розпорядилося так, що сьогодні проживаю в селищі Вельське Архангельської області. Той день, коли нас вивезли з рідної хати, закарбувався в моїй пам’яті назавжди. У Довгому проживають діти мого брата Михайла — Ганна, Марія, Емілія, Дмитро, Ярослава. Спілкуюся з ними по телефону і радію, що їм живеться щасливо», − підсумовує прожиті роки Марія Мельник.

Василь ПАРЦЕЙ, с. Довге-Калуське