П'ятеро рідних сестер з Голиня об'єдналися, щоб "воювати" у тилу

Вони росли у багатодітній родині на Калущині, де батьки були прикладом та підтримкою. Дівчат змалечку батьки вчили бути працьовитими, дружніми, відповідальними. Саме взаємопідтримка та допомога під час війни і "спрацювали".
Переглядів: 2404
У Голинь завдяки сестрам надходить гуманітарна допомога з Польщі та Чехії

Найстарша сестра Ірина (46 років) працює у школі. Її зять воює, а донька збирає допомогу військовим, тому Ірина — доглядає онука. Жінка долучалася до готування на фронт сухофруктів та вареників, що робили у їхньому навчальному закладі, а також до відправлення гуманітарної допомоги.

«Дуже хвилююся за свого зятя та шваґра, а також за усіх воїнів, що мужньо боронять наші землі. За цей час війни ми забули про матеріальні блага і більше думаємо про внутрішній стан ближнього», — ділиться думками Ірина.

Поляки хочуть бути впевнені, що їхня допомога не «губиться» по дорозі, каже 45-річна сестра Марія, яка нещодавно приїхала з Польщі, де працює більше 15 років. У перші тижні війни разом із старшою дочкою та її чоловіком з допомогою знайомих поляків відправляли до кордону продукти, ліки та речі, а звідти — забирали людей, що тікали від війни до Польщі.

«Коли я верталася додому, то ми зібрали ще вісім ящиків з необхідними речами для військових та біженців. Знайомий водій погодився безкоштовно взяти їх в Україну. Зараз я також не сиджу вдома: разом із молодшою сестрою Іванкою сортуємо в неї речі, що приходять, по можливості відправляємо їх хлопцям або роздаємо у селі. Звичайно, робимо для благодійників-поляків фото- та відеозвіти, щоб вони бачили:  їхні старання не марні, допомога нікуди не пропадає, не продається, а направляється за призначення. Також долучилася до створення «Українського борщу для героїв Батьківщини». Мала домашню сушку, запас інших продуктів, багато часнику, тож використали їх для приготування сухого борщу для наших воїнів», — розповіла Марія.

Сидіти склавши руки і спостерігати, що коїться у моїй країні, зокрема, як помирають молоді хлопці — не про мене, — каже 42-річна сестра Іванна, мама двох синів та бабуся двомісячного онука. Саме заради своєї сім'ї, а особливо заради внука і всіх українських дітей, чоловік Іванни зараз на передовій. На третій день війни Михайло пішов у тероборону, а через два тижні — воювати.

«Він сказав мені: я хочу, щоб моя сім'я була в безпеці, щоб мої діти жили у мирній країні, а онук мав щасливе безтурботне дитинство, тому йду воювати зараз, щоб не чекати, коли вони прийдуть у нашу хату. І я з сльозами гордості сприйняла його позицію. Ми нещодавно готували передачу для мого чоловіка та 500 його побратимів, які для нас, як рідні. Крім того, передаємо передачі й іншим нашим односельцям, які боронять наш спокій», — каже Іванна.

До перемоги долучається вся велика родина: сестри з-за кордону організовують допомогу, а вже у селі посилки везуть до церкви, а частину — до Іванни, де облаштували тимчасові склади.

«Також майже три тижні ми плели маскувальні сітки: спочатку — у приміщенні місцевого кафе, а пізніше — у церкві. Необхідні продукти для виготовлення енергетичних батончиків, які у нас були, завезли в школу. Зараз вдома сушимо складники для борщу хлопцям на фронт, а також плануємо робити крокети з вареною картоплею та капустою», — каже Іванна.

Її старший привозить гуманітарну допомогу з кордону, молодший — допомагав плести сітки та розвозити продукти. Невістка виховує маленьку дитину, але допомагає сортувати одяг, продукти та ліки.

«А онук, — сміється співрозмовниця, — старався бути слухняним, щоб дати нам на це все час».

Повернутися у своє красиве село і жити у домі, про який так мріяли, планує 38-річна сестра Оксана, яка 16-й рік проживає у Празі. Вперше з чоловіком поїхали до Чеської республіки, коли донечці було 2,5 роки. Мріяли тоді про власний будинок, але, як виявилося, швидко на нього заробити не вдавалось і дитину забрати змоги не було через непросту процедуру з документами. Зараз дочка уже наречена і батьки вірять, що її весілля у липні відгуляють у мирній державі та повернуться у свій дім разом із молодшим сином.

«Дочка із зятем, зараз у нашому будинку в Україні, який ми все ж таки побудували. У час війни вони безкоштовно надали помешкання чотирьом киянам. Також мої діти привезли до ліцею для можливих біженців ковдри та інші речі, а теплі костюми та черевики мого чоловіка Романа віддали хлопцям на блокпости», — розповідає Оксана.

Оксана з чоловіком  уже сім разів організовували допомогу для захисників України: родичів, кумів та просто знайомих, які до війни працювали у Празі.

«Роман практично з перших днів, коли побачив черги наших земляків на кордоні, возив їм їжу та речі, а назад — забирав людей і розвозив  до їхніх рідних та близьких. Також безкоштовно прийняли біженців і наші знайомі з Праги. Також, коли Романові дзвонили хлопці, які раніше у нього працювали і говорили, що у них немає амуніції чи ліків, ми тут усе купували і передавали в Україну. Наш кум, котрий здійснює перевезення людей із Чехії, забирає спаковані ящики із харчами, ліками, бронежилетами, рюкзаками чи раціями і відвозить в Україну», — додає Оксана.

Мар’яна — наймолодша із сестер. До свого ювілею чекає найбільшого подарунку — це перемоги наших Збройних Сил України, а також відродження держави, щоб залишитись працювати і розвиватись тут, оскільки 13 років їздить на роботу до Польщі. Проте і в цьому бачить плюс.

«Близько 20-ти заможних і впливових поляків, у яких я працювала, нам неабияк зараз допомагають. Вони дають гроші, закуповують продукти, ліки та амуніцію для наших солдатів. Один із польських друзів є директором музичної академії, учні якої також долучилися до української перемоги. Відтак у село вже доставили чотири буси з гуманітарною допомогою»,  — розповідає Мар’яна.

Жінка дізналася про початок війни якраз, коли збирала валізи, щоб їхати додому, адже мама зламала руку. Поляки просили залишатись та забирати сюди батьків. Але мама і тато досі не хочуть переїжджати, а дівчина підтримує їх фізично та психологічно вдома.

Завдяки спільним старанням із небайдужими поляками у село передали понад тонну рибальських сіток, які стали основою для маскувальних сіток.

«Мої польські друзі дуже хвилюються за мене та моїх земляків. Вони щодня телефонують дізнатися, як я та мої рідні і чи не передумали приїхати до них. А слова «спокійної ночі» за тисячі кілометрів зараз сприймаються дуже трепетно. Також ми разом піклуємося про українських захисників, щоб у них було все найкраще та найякісніше, а не протерміноване, як у ворога», — пояснює дівчина.

Сестри, як і мільйони людей, щиро моляться за Україну і її захисників, за припинення вбивств наших воїнів, мирних жителів та дітей, за тих, хто віддав своє життя за волю українців і Батьківщини. Та мріють, нарешті, зібратися великою дружньою родиною на рідній землі та обов'язково запросити своїх іноземних друзів, щоб разом відсвяткувати перемогу України.

Ірина АНДРІЇВ, журналістка