"Спостерігається такий феномен, як заборона на радість" — Психологиня Іванна Гусениця

У воєнний час нам постійно здається, що ми нічого не робимо, а якщо робимо, то недостатньо або неправильно. І такий стан часто призводить до негативних емоцій, яких і так зараз не бракує.
Переглядів: 1728
Важливо подбати про себе, щоб ми могли допомагати іншим, переконує психологиня Іванна Гусениця

Як справлятися зі своїм внутрішніми відчуттями, як віднайти себе і бути корисним суспільству, що таке синдром «провини вцілілого» — у розмові із психологинею Іванною Гусеницею.

— Пані Іванно, розпочнемо із знайомства. Скільки років ви уже працюєте психологом і чи впливає ваша зайнятість на особисте життя?

— Мій загальний стаж становить15 років, плюс п'ять років базового навчання. І продовжую вчитися досі. Вісім років тому відчула на собі багато емоцій, таких, як біль, неприйняття, депресія, суїцидальні думки, апатію. Сама пробувала із цього вибратись, а тепер допомагаю іншим. У 2014 році перенесла особисту втрату. Горювала, шукала причину... Пізніше повернулася на роботу у свою улюблену Кадобнянську гімназію, де мене дуже підтримували і любили, у тому числі діти. Проте я більше не могла працювати з дітьми. Спілкування з ними повертало мене у травму.

Щоб зменшити біль втрати, прийняла рішення знову народити дитину. Коли з'явилася донечка, дуже зраділа, та біль попереднього горя не минув. Мабуть, через відчуття провини хотіла бути корисною, робити щось важливе... Перебуваючи у декретній відпустці, почала консультувати онлайн військових, які брали участь у бойових діях на Сході України. Пізніше запропонувала підтримку Спілці ветеранів АТО/ООС Калущини. Це чудові люди. Тут я зцілююся, адже відчуваю підтримку, захист, справедливість та спокій. А вдома я не психолог, а дружина, мама. У мене також є страх, біль, жаль, гнів і я «вживаюся» з ними по-різному.

— Найчастіше ви працюєте з військовими. З якими проблемами вони приходять?

— Як і священник, не маю права говорити про нашу консультацію. Це питання компетенції, конфіденційності, а головне — довіри. Можу сказати, що військові не розповідають про війну. Зазвичай вони говорять про дитинство, стосунки, сім'ю, потреби, переймаються про те, чого не зробили досі. Тому не кажуть: «Я йду на війну», а кажуть: «Коли повернуся, я одружусь, куплю будинок, посаджу сад». Вони — прості, прямі, з загостреним почуттям справедливості.

— З яким запитами звертаються до Вас не військові?

— Калушани і біженці приходять із таким: я не потрібний, я роблю дуже мало, я беземоційний. Також спрацьовує синдром «провини вцілілого» за те, що я вижив, маю що їсти, де спати тощо. Здебільшого люди приходять з проблемами у сім'ї. Виникають побутові сварки на фоні емоцій — злості та страху. Насправді, ми потребуємо любові, але про неї також не говоримо своєму партнеру або і самі не усвідомлюємо. Тому на фоні цих подій побільшає розлучень, але й кількість одружень зросте. Зараз ми перебудовуємось. Війна відсікає зайве і лишається тільки найцінніше — це сім'я.

Вікторія Семеген, членкиня Калуської міської філії Союзу українок та активна волонтерка, ще з 2014 року виявила ініціативу об'єднати психологів Калуша. Спільно з менеджеркою соціальних проєктів Вікторією Переймою вони об’єднали психологинь для підтримки наших військових та їхніх родин у важкий кризовий період. У спільноті є як психологи, які практикують уже давно, так і молоді фахівці, які обрали не стояти осторонь. Згуртувавши свої зусилля, досвід та енергію, учасниці проєкту роблять свій вагомий внесок у підтримку людей, яким це зараз найбільше потрібно.

— Як продовжувати жити далі? Чи можемо ми дозволяти собі те, що робили до 24 лютого? І що таке синдром «провини вцілілого»?

— Наші військові довгих 8 років тримали над нами мирне небо. Зараз ми, на Заході та у Центрі, впритул зіткнулися з війною. Та життя продовжується. Змінилося, але продовжується, хоч і поділилося на «до» і «після». У кожного з нас всередині — війна, кожен має своє поле битви. І буває так, що коли ми ставимо одні питання, то під ними ховається зовсім інша суть. Нам можуть робити зауваження: «Як ти можеш слухати музику, коли такі події!?». А, насправді, людина хотіла сказати: «Мені страшно, я тривожуся, підтримайте мене».

А у того, хто слухав музику, можливо, це єдина розвага, якою відволікається від подій. Спостерігається такий феномен, як заборона на радість. Можемо чути щось на зразок: «Як ти можеш  робити манікюр (смажити налисники, сміятися з дитиною, день народження святкувати…), коли в країні війна?»

Якось я розповіла одному військовому, що не можу їсти коли думаю, що бійці можуть бути голодними. Через два дні отримала повідомлення: «Я поїв — іди їсти, я поспав — іди спати». І ніхто не знає, чи насправді він їв та спав, але для наших захисників важливо, щоб ми про себе дбали. Чим краще нам, чим більше ми в безпеці — тим їм спокійніше.

Вони не критикують людей, які виїхали за кордон, — вони кажуть: «Молодці, подбали про себе, про дітей, нам легше працювати». Вони дуже сумують через втрати цивільного населення. Шкодують, що не змогли захистити. Тому потрібно дбати, у першу чергу, про себе, забезпечити свої елементарні потреби: їжа, туалет, сон, гігієна. А тоді вже думати, як допомогти, у міру можливості, іншим. Бо як ти можеш бути корисним для когось, коли сам «в реанімації».

І не шукаймо чогось грандіозного для того, щоб «відкупити свою провину» перед тими, хто в окопах, підвалах, могилах... Дивимося по своїй силі, що ми і скільки можемо зробити. Зараз важливо все. «Синдром провини вцілілого», про який я уже вище згадувала — це провина за те, що я живу повноцінним життям, поки інші не мають що їсти, пити, перебувають у холоді або залишилися без даху над головою. Тут варто поставити собі запитання: чи я в цьому винен, чи я хотів цього? Що я можу зараз зробити? Найважливішим і найціннішим мені здається — це тримати в руках зброю і захищати свою країну. Та чи вмію я це робити? Чи не стану я тягарем? Чим, насправді, можу бути корисною? Я можу надати підтримку кільком військовим, їхнім родичам; я можу поколисати дитину переселенки, щоб вона спокійно поїла. Можу працювати з дітьми. І це також буде внеском у перемогу.

— Чи страх у наших реаліях є проявом боягузства?

— Почуття страху є нормальним явищем, адже всі бояться — навіть ті, хто на передовій. Головне — як ми з цим будемо справлятися. Можемо заклякнути та принести шкоду собі й іншим, а можемо — боятися, але продовжувати виконувати певні дії далі. Ми по-різному проживаємо свої емоції: хтось істерить; хтось, навпаки, — має сили жартувати. Будь-які емоції треба проживати, щоб це не вилилося у психоемоційне виснаження.

Важливо подбати про себе, щоб ми могли допомагати іншим. До прикладу, якщо я не подбала про своїх дітей, то буду злитися на дітей, яким надаю підтримку. Не подбала про продукти вдома — буду проявляти агресію до людей, яким роздаю пакунки... Або таке: гніваюся, що мені потрібно сидіти в підвалі. Тоді я облаштовую той підвал (спрямовую гнів) до максимального комфорту. Я гніваюся, що зараз ношу взуття без підборів, але я можу демонструвати, що у будь-яких умовах українська жінка виглядає гарно.

Повторююсь знову: спочатку дбаєш про себе, а потім — про своє оточення: чоловіка, дітей, батьків. І вже опісля, якщо вистачає сил, — надаєш підтримку іншим. Якщо ми не проживатимемо позитивні емоції — ми себе й інших навколо нас вводитимемо у депресію. Радіймо простим речам і використовуймо для цього кожну можливість!

— Як спілкуватися з людьми, які втекли від війни, і яких конфліктів слід уникати?

— Ця війна у кожного піднімає старі травми. Тому важливо знайти того, хто тебе вислухає. Ми — різні, і сприймаємо ситуації по-різному. На Заході України — релігійні, консервативні, «камуфляжні» — думаємо, що люди скажуть. Одесити — прямі, з хорошим почуттям гумору. На Сході люди про свої межі та потреби говорять прямо та відверто. Зараз — момент для спілкування, якого у нас досі було мало. Маємо чудову можливість навчитися говорити і чути. Також вчимося жити у нових умовах, бо у них і багато можливостей: проявити себе, почути справжні потреби, відчути цінність. Як колись казали: «Де родився, там і пригодився». Зараз я б це трохи перефразувала, зокрема для переселенців чи біженців: «Де опинився, там і знадобився». Тому дбаєш першочергово про себе, а якщо маєш додаткові сили — волонтериш.

Мова — то окреме питання. Тут треба дивитися індивідуально, з ким ви спілкуєтеся. У окремих випадках варто робити зауваження, а у деяких, можливо, — проявити мудрість.

— Як пояснювати дітям про війну в Україні?

— Часто у такій ситуації ми про дітей забуваємо. Через свої емоції на них сваримо, забороняємо радіти, не хочемо їх слухати, можемо соромити і карати за страх. З дитиною потрібного говорити відповідно до її віку, відповідати на питання прямо і простими словами, але при цьому не робити акценту на негативі: на фото, відео подій. Чим менша дитина, тим більше потребує тактильних контактів — у вигляді обіймів. Пояснюємо про звуки сирени, про небезпеку, для чого треба швидко і куди саме рухатися. Старшим дітям — даємо завдання: дбати про молодших, виконувати домашні справи. Так вони відчувають свою потрібність і почуваються краще. Біля дітей стараємося менше говорити про негатив та не заперечуємо реальність.

— Як говорити з родичами загиблих? Адже батькам не треба Героя, а дитини...

— Ви праві, батьки хочуть бачити своїх синів, дочок живими, здоровими, щасливими. Мати можливість спілкуватися з ними. Розмова фахівця з родинами загиблих у 2014-2021 роках буде відрізнятися від розмови з тими, хто переніс втрату зараз. Треба зрозуміти, чи ти зможеш вести цю розмову, чи потім тобі самому не буде потрібна психологічна підтримка. Варто також розуміти, чи ці люди потребують подібної розмови. Якщо ж розмова все-таки відбудеться, варто вислухати без особливих порад, з вдячністю та цінністю. Пам'ятаймо, що ми не зможемо всіх врятувати та допомогти.

— З якими ще емоціями ми можемо стикатися у часі війни? І як з ними впоратись?

— Зараз ми переживаємо травматичні події і підіймаються різні почуття та емоції. Страх, тривожність, злість, лють, апатія — тепер цілком нормально відчувати. Головне, як ми з цим будемо справлятися. «Підіймають голови» наші старі травми. Відбувається емоційне вигорання у волонтерів, психологів та інших людей. Втома, знесилення, зневіра, виснаження, а від цього можливі хвороби. Однієї рекомендації немає. Найперше, ми маємо зробити щось для себе, щоб ми були збережені і в силах, і в ресурсі. Розбираємо свої негативні емоції і спрямовуємо їх на корисну дію: готування їжі військовим, виготовлення вервечок, прибирання села чи міста, роздачу продуктів, домашні справи. Навіть, якщо я маю сили подбати про свою гігієну, — це також дуже добре. Щоб не вигорати, потрібно відпочинок чергувати з діяльністю. Не відмовляти собі у радості: сміх дитини, реалізація хобі, спілкування з людьми, допомога, спорт, спілкування з Богом. Не забуваємо про свіже повітря, сонечко, роботу на городі, вечірні розмови. Акцентуємося на простих речах. Ці умови — це також нові можливості.

Слід розуміти, що тривога виникає перед невідомістю, а страх — перед тим, що бачу: танком, сиреною, картинками в інтернеті. Кожен вибирає для себе добре: виїхати за кордон, захистити себе, дітей. Але якщо мучить совість і там, то можеш говорити про події, збирати волонтерську допомогу, виходити на мітинги.

Особисто я облаштувала безпечне місце вдома, турбуюся про задоволення базових потреб своїх та сім'ї. Я спокійна за родину, значить — якісно виконую свою роботу.

— Чим, крім своєї безпосередньої роботи, наближаєте перемогу?

— Навчаюся. Стараюся бути корисною чи то розмовою, чи при можливості фінансами. Об'єдную людей для взаємодопомоги. Разом з колегами консультуємо людей, які цього потребують, працюємо з дітьми. Проводимо різні заходи для внутрішньо переміщених осіб. Також інколи картаю себе, що роблю недостатньо. Тоді питаю в себе: «А що ти можеш зараз робити?». І якщо дійсно зараз можу щось зробити, то дію. Хай читачі пам'ятають, що зараз турбота про себе — це не розкіш, це необхідність. Бажаю сили духу. Вірте і підтримуйте нашу армію. Перемоги нам!

Розмовляла Ірина АНДРІЇВ, журналістка