"Разом з братом я втратив частинку себе. Хочу поговорити хоч у сні", — волонтер і ветеран Андрій Казюк

Йому майже тридцять. За останніх два роки він пережив більше, ніж за усе попереднє життя. Фронт, втрата рідного брата на війні, ПТСР, зневіра, пошук своєї користі, волонтерство, створення сім’ї та відпочинкового комплексу в пам’ять про брата. Це все — про сваричанина Андрія Казюка на позивний «Панда».
Переглядів: 3232
Андрій Казюк створив благодійний фонд «Незламність ІФ»

Про пережиті болі, стимул продовжувати боротьбу в тилу та мрії керівник і засновник волонтерського фонду «Незламність.ІФ» Андрій Казюк з села Сваричів Калуського району на Івано-Франківщині поділився із «Вікнами».

До війни він займався пасажирськими перевезеннями до Польщі. З молодшим на чотири роки братом Миколою планували відкрити власний бізнес. Натомість 25 лютого 2022 року пішли у військкомат.

«Він 24-го жартував зі мною: «Що боїшся? Ходи, запишемося у ТРО». А 25-го — я його стягнув з ліжка і кажу: «Ну, що пішли»? І так ми потрапили у ЗСУ добровольцями, хоча йшли у територіальну оборону. 26 — уже були у закарпатській 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Четвертого березня нас відправили на Запоріжжя».

Якщо на Закарпатті брати стояли на блокпості та трохи вчилися у бойових хлопців, то на Запоріжжі — мали тиждень навчань у місті й відразу стали на бойові позиції.

«Там я по документах був старший водій управління. Але, щоб не сидіти без діла, напросився до хлопців та став другим номером обслуговування кулеметника. Так само і Микола, правда, він був в іншому батальйоні. Ми не бачились за цей час, хоча відстань між позиціями — сім кілометрів, втім спілкувалися щодня телефоном. У нас жодної хвилини не було вагань стосовно захисту своєї землі та населення. Ні разу не пошкодували про це».

Єдине — не хотіли, щоб хвилювалася мама, тому до останнього доводилося її обманювати. Уже другий тиждень перебуваючи на Запоріжжі, сини казали, що ще на Закарпатті, просто тут періодично немає зв’язку.

Кремезного Андрія зростом метр 90 сантиметрів і його побратима, у якого метр 95 сантиметрів, називали ведмедями. Друг називали «Гризлі», а Андрій отримав позивний «Панда». Брат Микола був «Вольтом». У перші дні повномасштабної війни, за словами співрозмовника, всі налаштовувалися та мотивувались самі: не було такого, що не хотіли йти — знали, що треба. Зараз чимало бійців розчарувались, зокрема, у командуванні та відсутності соціальних гарантій для військового та його сім’ї.

«Спочатку думали, що війна ненадовго, і коли читали новини, що розбомбили, наприклад, поголовний будинок у Маріуполі, кудись прилетіло, хтось загинув; дивились на фотографії жінок, дітей, то просто злість набиралась настільки, що їх треба не пустити далі і якнайбільше знищити», — згадує Андрій Казюк.

Каже, що страху не було, адже знав, куди йду, хоча все одно не розумів масштабів.

«З атовців багато хто казав, що це близько не АТО, це війна. Емоції, зокрема страх – вони затьмарюють голову і тоді не думаєш. А на війні треба мати холодний розум та чисті думки, щоб сконцентруватися на звуках: що їде, що летить, хто звідки йде. Страх затуплює такі реакції, бо коли ти боїшся, наприклад під час наступу, обстрілу – панікуєш, тікаєш, то це 90% призведе до поранення чи смерті».

Першого квітня 2022 року, розповідає Андрій, його брат загинув, хоча він сам дізнався цю сумну звістку четвертого квітня, коли уже повідомили й в селі, і мамі.

«За офіційною версією, він підірвався на міні, коли ішов у розвідку. Хоча я їздив на впізнання і його тіло було ціле, тільки трохи в осколках. Того дня ми ще з ним говорили — їх з «нуля» повернули на відпочинок, але потім плани помінялися і знову вернулись на позиції. За дві години після нашої розмови Миколи не стало. З ним було ще двоє побратимів, вижив тільки один із нашого району, котрого тяжко поранило».

Андрій каже, що брат на завданні до шести днів не виходив на зв’язок. Цього разу, коли телефон був поза зоною, він також покладався на такий варіант, хоча серце тиснуло. Ще до кінця року Андрій служив: спочатку — у самому Запоріжжі, а потім у військовій частині на Закарпатті. Тим часом мама з наймолодшою п’ятирічною сестрою була за кордоном. Саме виховання та догляд за Настею допомогли їй справлятися із болем втрати.

«Я пообіцяв мамі, що як буде можливість, то звільнюся, хоча не хотів побратимів лишати, і мріяв за брата помститися. Коли прийняли закон про звільнення через втрату близького родича, я повернувся додому. Тут опинився сам в будинку, думки різні лізли в голову, посттравматичний синдром був присутній, хотілося вернутися на службу, втекти від буденного життя. Спав дві-три години на добу. Серед ночі міг поїхати до хлопців у Мукачево. Сидіти без діла також не вдавалось, тому почав займатись волонтерством. Хлопці дзвонили й казали, що їм потрібно, а я мав можливість виїхати за кордон і привезти це. Спочатку ящик, два, три передавав «Новою поштою». В Мукачево був регулярно, а потім почав на Запоріжжя та на схід їздити».

23 листопада 2023 року Андрій Казюк створив благодійний фонд «Незламність ІФ».

Співпрацювали на той час з друзями з Рівного, у них — «Незламність. Ua», от назви й поєднали. З того часу назбирали й купили: РЕБ — за 370 тисяч гривень, велодрон — 170 тисяч, до 20 автомобілів, 15 генераторів, екофлоу.

«Забираємо також із фронту сюди на ремонт машини. Допомагаємо: 128 бригаді, 102 бригаді ТРО — 79 калуський батальйон, 79 бригаді — десантників, 72, 93, 5 штурмовій бригаді. Один виїзд до хлопців може займати й до тижня часу. Стараємося щомісяця, інколи двічі їх навідувати. У червні возили: продукти, воду, машину і назад забирали також на ремонт. Зараз чекаємо чергового ремонту пригнаних тринадцять машин та будемо відвозити їх хлопцям, плюс бус з продуктами та ще одне авто для того, щоб забрати людей. Це буде на Харківський, Донецький, Запорізький та Херсонський напрями».

З кожним разом українці все гірше донатять, ділиться волонтер. Можливо, втомилися, а, можливо, уже не мають з чого.

«Ми пробували різними способами їх заохочувати: розігрували тубуси, гільзи, відстріли від РПГ. Навіть був відпочинок у будиночку. Але все менше і менше відгукуються».

Особистий відпочинок, каже Андрій Казюк, може бути хіба що хіба після війни.

«Зараз я живу тут і зараз. Проводжу час з сім’єю. Після війни хочу відкрити відпочинковий комплекс для побратимів в тихому місці, щоб вони могли провести кілька днів для себе. Це в Тернопільській області, біля Джуринського водоспаду. Там у спадщину ми з братом отримали будинок, і хотіли його переробити, бо п’ятдесят метрів звідти — ліс-заповідник, а внизу — водоспад. Тепер я мушу втілити цей задум за двох. Я не відкладаю життя на потім, не знаю, чи майбутнє буде, чи завтра не прилетить ближче ракета, або в дорозі щось не трапиться. Нас Бог дотепер беріг — востаннє як були, то по тій дорозі, що проїжджали через п’ять хвилин накрило — було шість прильотів по Дружківці».

Коли ветеран їде з гостинцями до бійців, час від часу бере з собою дружину Анастасію, тестя, кума, дядька. В дорозі не нудьгують, підбадьорюють себе розмовами та піснями. Цією машиною, що зараз возить гуманітарну допомогу, у мирному житті возив людей за кордон. Трохи її відремонтував, переобладнав та перефарбував.

«Увесь час хочу вертатися до хлопців, тепер думаю пройти курси — освіта дозволяє, щоб бути офіцером. Виїжджати не планую. За кордоном більше ніж чотири дні не витримую, там дратують люди, що втекли. І попри те, що не допомагають, ще й говорять мовою окупанта. Разом з братом я втратив частинку себе, і цей біль з часом зовсім не стихає. Шкода, що він не приходив мені жодного разу в снах, а я потребую його підтримки та поради».

Ірина АНДРІЇВ, журналістка

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер