Пригадує, що як жив чоловік, то кожна неділя мала бути з пирогами, а на свята — ще й з бігусом Сусідка розповідає, що бабуся, як є на подвір’ї, то завжди охоча до розмови та багато пригадує зі свого життя. Сама довгожителька каже, що уже погано чує, зір також здає, плюс час від часу мучить тиск.
«Один день — добре почуваюсь, другий — гірше, потім знову по колу. Але багато у селі заздрять моєму віку. Дай Боже, аби всі так прожили, як я. Я чоловіка поховала, двох синів. А сама живу. Ще для мене сонечко світить».
Жінка розповідає, що цьогоріч ходила на город і сапала цибулю, бо тільки на це вистачило сил, а колись робота, зокрема, на землі, була основним заняттям.
«Мене ніхто не змушував до праці — я сама тішилася, що могла бути корисною. Багато років проробила у колгоспі, 18 з них — ланковою. Носила на собі снопи. А у Другу світову війну — і стареньку маму на плечах. Зараз люди такого здоров’я, а особливо молодь, не має».
Пані Ганна колись вишивала багато рушників та сорочок. Одну свою роботу одягнула й сьогодні. Багато і дітям, і онукам подарувала вишиванок — тільки, щоб носили. А ще — любила співати.
«Виступала колись, а ще жодну коляду не пропускала. Подобались наші традиції. Тепер їх передаю рідним. Просто не маю здоров’я. Їсти люблю все, особливо бульбу, а також солодке: можу і вночі цукерки відкривати. Правда, уже зубів нема, і не все можу їсти. Але маю добрих дітей, онуків. Вони для мене дуже стараються, ходять, як коло писаного яйця».
Пригадує, що як жив чоловік, то кожна неділя мала бути з пирогами, а на свята — ще й з біґусом (в основі страви — квашений смугастий рожевий буряк, який ще називають польським, та багато м'яса. — Авт.). Коли запитуємо про сучасну війну, на очах з’являються сльози. Каже, що за життя уже бачила війну, але та була відносно «легшою»: німці були людянішими, а росіяни — завжди українців ненавиділи та нищили.
Жінка вчора мала забрати з міграційної служби свій закордонний паспорт, але дуже погано себе почувала. Розповідає, що за кордоном ніколи не була, а дочка їздить часто, тому хотіла до неї.
«Я поїду за кордон. Втечу кудись світ за очі, бо вже тут не можу бути й на це все дивитись. Нехай мені поставлять на могилі той паспорт, як помру. «Як умру, то поховайте мене на могилі», — закінчує рядком Шевченкового «Заповіту» і додає: — Я б хотіла, щоб добре було на світі, щоб був мир, щоб люди любились, до церкви ходили кожної неділі, а не раз у рік, до Бога молилися. Колись Бога просили й він рятував. А тепер живуть без Бога і таке мають».
Дочка довгожительки Галина Фіцак розповідає, що бачить мамині зміни, особливо останній рік.
«Дуже сильно від ювілею (100-річчя. — Авт.) у неї здало здоров’я, але це не завадило їй перевірити зятя (мого чоловіка), як посадив та посапав город. Контролює нас. Якби вона жила на сході, то була б, як шпигун — всіх москалів би поздавала. Багато нам підказує з досвіду, а також весь час просить знайти їй заняття. Цілу зиму перебирала горіхи, бульбу чистила. Правда, сили уже такої немає, бо руки болять».
Дочка розповідає, що десь два тижні мамі не зізнавались, що почалась справжня війна, але вона ніби відчувала.
«Спочатку, як щось бачила по телевізору, ми казали, що то реклама, або кіно. Коли вона дізналася, що уже війна, то весь час повторювала: «Забирайте Олю (онучку. — Авт.) звідси, бо ви не знаєте, що москалі роблять з дівчатами». Вона кожного вечора плакала. Пригадувала, що німці були культурними, навіть попереджували про наступи, а прийшли росіяни, то всі дівчата, жінки старалися ходили порвані, брудні, щоб зайвий раз не потрапляти їм на очі».
Коли робили для мами паспорт, каже Галина, то дійсно думали, що вона побачить Польщу, Чехію, але зараз зі змінами щодня її здоров’я, інколи й кілька раз за добу, розуміють, що це неможливо.
Голинянка Ганна Дутчак за свої 102 роки прожила нелегке життя. Швидко залишилася сиротою з чотирма молодшими сестрами. Ходила по людях заробляти, щоб прогодувати їх. Коли вийшла заміж, із чоловіком почала будувати будинок. Народили троє дітей. Двох синів уже поховала: одного — у річному віці, іншого — у 48 років. Дочекалася п’ятеро онуків, шестеро правнуків та одну праправнучку. У 90 років стала вдовою. Проте досі має хороше почуття гумору та добру пам'ять, особливо, коли переглядає старі фотографії. Розповідає, хто там зображений, якого віку та про його життя. Оператора «Вікон» питала, чи може її на фото зробити молодшою.
Сьогодні, 16 липня, у день народження привітати довгожительку приїхав і голова Калуської громади Андрій Найда. Привіз бабусі листівку та продуктовий кошик.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
