Згас наш промінчик світла і любові, — кажуть рідні про Ростислава Лазоришина Рідні Ростилава Лазоришина по татовій лінії — двоюрідна сестра Надія Скалецька та тітка Наталія Бринза — поділилися своїми спогадами з «Вікнами».
З жінками зустрічаємось у робочому кабінеті Надії Скалецької. На підвіконні у неї — світлина двоюрідного брата, разом з іконою. Між ними з Ростичком (так його називає. — Авт.) було тринадцять років різниці. Проте це не заважало їхній родинній любові.
«Я його дуже любила. Пам’ятаю, як його хрестили, потім постійно прибігала до баби з дідом, щоб побавити. Мама його тоді вчилася, а тато — працював, тому залюбки допомагала. В той час не було підгузників. Я переодягала, мила та годувала брата. Пізніше ми разом дуріли на вулиці, бігали, гралися. Він був милою дитиною, часто бував у мене на Підгорі (частина Голиня. — Авт.), мав там багато друзів».
Надія пригадує, що він весь час був усміхнений, активний, та дійсно «Шустрий» (такий позивний потім собі й обрав. — Авт.). Побратими розповідали, що у нього все виходило практично одразу. І це неабияк стимулювало хлопця рости.
«Пізніше, — пригадує сестра, — він переїхав у Калуш. Я ходила до нього до школи й зустрічалась часто в місті. Інколи він з молодшим братом приходив до мене і до тети на роботу (жінки працювали у відділі освіти РДА. — Авт.). Пам’ятаю його на своєму весіллі. Коли я народила донечку, то він приїжджав у Тернопіль на хрестини».
Зв'язок з Ростиком голинські родичі підтримували завжди. Як був у селі, то постійно їх всіх відвідував. Потім з військових навчань при можливості повертав.
«Пригадую, дзвонить моя мама за кордону і каже, що Ростика треба відвезти до Калуша. Саме тоді він відправлявся на навчання на Київщину. Нам сказав в останній день — не хотів, щоб його ніхто переконував чи відговорював. У нас якраз мала бути в селі молитва на вервиці й він переживав, щоб я встигла на неї попасти. Щодня ми переписувались, завжди питав, як у мене та моїх дітей справи. А про себе казав: «У мене все класно. Я себе знайшов. Потрапив туди, де хотів, пройшов всі випробування, склав іспити. Купую собі найкращі обладунки. Можеш мною пишатися, мене зарахували у спецпідрозділ, куди важко потрапити».
За два дні до свого ювілею Надя дізналася, що Ростичок загинув. Каже, що це був кінець світу: вона не хотіла, ні жити, ні говорити, просто кричала і плакала.
«Пройшов уже рік, а я досі не можу оговтатись. Біль з часом не минає, він стає хронічним. Досі чекаю його дзвінка... Хоча б уві сні обняти. Ми тішилися його успіхами, старались морально підтримати, але зараз — мені дуже важко, адже таке відчуття, ніби втратила рідну дитину (Надя виховує трьох доньок. — Авт.). Живу спогадами й молюся щодня, щоб Господь взяв його у свої обійми. Він назавжди залишиться у наших серцях. Побратими, які приїхали ховати брата, були мовчазні. У їхніх очах просочувався біль від втрати».
Тітка Наталія Бринза розповідає, що племінник від народження проживав у батьківській хаті. Всі раділи його появі. Хрестився ще у старенькій Голинській церкві. Разом родиною бавили та доглядали його. Часто з дідусем ходив за руку в магазин по морозиво. Пізніше, коли проживав у Калуші приїжджав у гості.
«Він у житті себе шукав, міняв різні роботи, з часом одружився. На своєму весіллі хотів всіх зібрати, кого любив, і наступного дня приїхав в Голинь до тата і його родичів зі своєю дружиною. У нього не було зла, навпаки — завжди випромінював світло. Не ображав нікого та й проблем не розповідав. Дуже любив свою копію — сина Данила і це у них було взаємно. Старався бути йому достойним прикладом».
Щодо своєї участі у війні, то довго обдумував її (хлопець попередньо проходив службу в армії. — Авт.), зважував, підбирав, куди піти. Сказав лише у той день, коли з другом їхав на навчання. Їх не всіх зарахували після тренувальної бази. Тому це для Ростика було ще одним підтвердженням правильного вибору.
«Ви ще будете гордитися мною», — часто нам повторював. А коли я давала настанови, то відписував: «Не переживайте, я з головою». Завжди казав, що зрозумів своє призначення — бути військовим, тому віддавався тут сповна. І не боявся нічого, адже повторював: «Що має бути, то буде».
Наталія Бринза розповідає: коли відпускали з навчання забрати машину, що волонтери купили, чи ще вирішити якісь справи, Ростик завжди відвідував рідних. Останнього разу прощався по-особливому — заїхав до кожного. При розмові давали настанови, просили, щоб беріг себе та повертався якнайшвидше з перемогою. А у відповідь чули:
«Все буде добре, ви себе бережіть. Пам’ятайте: я вас люблю, бо ви були, є і будете моїми рідними, що б не сталося».
Пригадує, що хлопець всіма цікавився: двоюрідними сестрами, братами, їхніми дітьми. Коли прийшла страшна звістка про загибель Ростика, Наталія Бринза обдзвонювала всіх, хто міг про нього щось знати, з великою надією, що новина виявиться неправдою.
«Але, на жаль, згас наш промінчик світла і любові. Зі слів побратимів, вони евакуйовували поранених з поля бою і Ростик, як зазвичай, останній забігав. Не встиг сховатися — їх накрило. Але перед тим росіянам добре «накидав подарунків». На його тілі я не побачила жодної подряпини — досі він перед очима, як живий. Тільки у неслухняному волоссі — сивина».
Єдиний раз племінник приснився минулого місяця, адже саме тоді його день народження.
«Був у довгій білій сорочці. А своєму татові (моєму братові) снився більш реалістично, що прийшов, усміхнувся, обняв і побіг, бо, як завжди, не мав часу. Я досі часто пишу йому у Вайбер. Питаю, як справи, коли приїде, чи все у нього добре. Так боляче дивитись на екран без відповіді. Хотілося б повернути час назад. Ми гордимося, хоч і сильно сумуємо, але розуміємо, що по-іншому він не міг зробити. У нашого Ростика відібрали життя, забрали частинку історії, але ніхто не зможе вирвати любов і пам'ять з наших сердець».
Тепер жінки часто спілкуються з Ростиком біля його фотографії на Меморіалі Слави загиблих Героїв у Голині.
Довідка. Ростислав Лазоришин — позивний «Шустрий», доброволець, старший солдат 5 батальйону оперативного призначення «Буревій» імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького Національної Гвардії України.
Народився 2 червня 1996 року. Загинув 20 липня 2023 року. Похований 26 липня 2023 року на Алеї Слави міського кладовища в Калуші.
За особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також загиблому захиснику присвоєно звання «Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
