"Я трохи засидівся вдома, тому пішов захищати країну аж тепер. Раджу не зволікати, як я", — Олександр Коцан

Під час повномасштабного вторгнення шваґро і батько Олександра Коцана з села Голинь Калуської громади на Івано-Франківщині стали на захист України, а він в той час почав займатися волонтеркою, відкривав збори. Тоді вдалося зібрати на два автомобілі, «мавік» та прилад нічного бачення. Але Сашка завжди гнітило, що він не з рідними на передовій. Нині він — у роті ударних безпілотних авіаційних комплексів «Аркан» на Запорізькому напрямку.
Переглядів: 4130
Сину Олександра Коцана Павлику минуло два роки. Фото: сімейний архів Коцанів

До дня, коли вирішив вступити в ЗСУ, було декілька розмов з дружиною щодо мобілізації. На початку цьогорічної весни друг 27-річного Олександра Коцана вступив у військо і його приклад став ще більшим поштовхом.

«Памʼятаю, ми їхали на фільм з дружиною і дорогою обговорювали мій вибір. Коли повернулися, за столом сиділа моя мама і говорила з татом по відеозвʼязку, а збоку — теща, яка також через відео спілкувалась з тестем. І це була хороша нагода сказати всім одразу: «Добре, що ви всі тут зібрались, я хочу повідомити вам щось важливе. Я вирішив вступити до лав Збройних Сил України. Ви можете підтримати мене, і навіть якщо не зробите цього, я теж це прийму, хоча свого рішення не поміняю».

Як пригадує Олександр, його підтримали з обох сторін: мама, тато, брат, дружина, тесть, теща, шваґро, а також свідомі друзі.

«Тато тоді сказав таку фразу: «Сюди легко попасти, звідси — важко вийти». Я зв’язався з командиром роти, голинянином Назарієм Відливаним, де зараз проходжу службу, та обговорив з ним всі питання».

Восьмого травня уже поїхав у військову частину та підписав контракт. З третього червня по п’яте липня отримав базовий військовий вишкіл на Рівненському полігоні.

«У нашому взводі попався тямущий командир, який дав добрі знання, плюс всі були добровольцями й разом ми прийшли з військової частини у Франківську. Важко було на навчанні з амуніцією тільки перший тиждень, але потім я звик, тому вже легше було навчатись та виконувати вправи. Коли прийняв присягу, радів, що сам пройшов навчання, а також за двох своїх посестер (одна потрапила у мою роту) та побратимів. Було дуже приємно бачити навпроти себе дружину, з якою ми уже майже чотири роки як сім’я, а загалом минуло десять років, як разом (Олександру Коцану 31 липня виповниться 28 років. — Авт.). Христя мене підтримувала у всіх моїх задумах та завжди допомагала мені впоратись зі всіма випробуваннями. Кохаю її, дякую за сина, тому буду робити все, для того, щоб вони спали спокійно».

Сину Павлику минуло два роки. Подружжя готувало його до тривалої відсутності тата. Дружина досі йому пояснює, що «тато пішов нас захищати».

«Морально важко покидати свій дім, прощатися з рідними. Але зараз такий непростий час, тому приймаю це. В цій бригаді служить мій друг, батько, багато знайомих, тому і мені в такому оточенні легше, оскільки час від часу ми перетинаємось. В цілому колектив також хороший. Звісно, страх є в кожної людини, просто різного рівня. Потрапивши сюди, ти відповідаєш не тільки за себе, а в будь-який момент маєш допомогти побратимам, і треба боротись з поганими емоціями в критичних ситуаціях».

Олександр зізнається: його два роки дуже мучило, що він не на війні, коли в країні така біда. І радий, що, нарешті, потрапив «до своїх». Переконує, що краще йти самому воювати, а не увесь час перебувати в страху і не виходити з дому.

«Раджу тим, хто хоче бути добровольцями, не зволікати, шукати собі спеціальність та бригаду. Якщо ж тебе ловлять на вулиці, в тебе вибору або немає, або якщо пощастить, то дуже вузький. Взагалі я був обмежено придатним, але з новим законом мав ввійти в категорію придатних. Проте, не знаючи цього достеменно, пішов самостійно і зовсім про це не шкодую — тільки хіба що згаяв час. Я вирішив, що трохи засидівся і треба йти».

Дружина Олександра Коцана Христина також поділилась з «Вікнами» своїми думками щодо вибору свого чоловіка та ставленням до позицій інших.

«Я не слухаю про ТЦК, військкомати тощо — вони виконують свою роботу. Ну, так, може не завжди правильно. Дійсно хворим чоловікам не дають тепер групи, і не можна нічого зробити, бо всі виявляються придатними. І так не має бути, адже не всі можуть воювати. Це не траву покосити — тут треба мати силу і відвагу. Але придатні чоловіки повинні бути там. Тут більше нічого додати».

Щодо свого брата, тестя, а тепер й чоловіка, то Христя не може сказати, що не хвилюється чи не хоче, щоб вони були біля рідних, бо це буде неправдою. Але поважає їхній вибір та пишається рідними.

«Стараюся говорити приємні слова. Як з братом Олегом говорю, то чути коли я сказала щось правильне. Я завжди кажу: «Ти сильний і все зможеш. Ти не маєш права здаватись і підпускати погані думки, бо з тобою Бог. Ти не сам, ми молимось постійно».

Христина старається не аналізувати, хто воює. Вибір свого чоловіка завжди підтримувала.

«В жодному разі я не відмовляла, не піддавалась істериці, не нила, не плакала. Це вибір дуже важкий! І йому, думаю, теж було важко, тому я не мала права дати слабинку. Хоча я вже знаю, що таке війна… «Як ти пустила? Чого не відмовляла?» «Як сюди прийдуть, то будемо захищати», «Хай влада йде» — ці питання та репліки від людей необдумані, пояснюю собі, тому стараюсь не злитись».

Щодо місця, де Олександр Коцан проходить службу, — це Запорізький напрямок, рота ударних безпілотних авіаційних комплексів «Аркан». На сторінці в інстаграмі arkan_102obrtro постійно тривають збори. Зараз збирають на «теплі дрони» (дрони з тепловізором) та складники для FPV-дронів.

Допомогти можна за наступними реквізитами за посиланням send.monobank.ua

Ірина АНДРІЇВ, журналістка