Мої сімейні вихідні — це черговий матч у якості або гравця або глядача, зізнався "Вікнам" Володимир Волощук Щопонеділка та щовівторка на Тужилівському сільському стадіоні Калуської громади проходять тренування дитячих футбольних команд. Серед гравців є як хлопчики, так і дівчатка. Анастасії Кузьменко десять і уже майже рік вона займається футболом. Розповіла "Вікнам", що до цього ходила на танці.
«Того року набирали у збірну команду (хлопців та дівчат. — Авт.) і мене подруга покликала з собою. На першому тренуванні мені сподобалось, тому вирішила, що і надалі ходитиму. Я і на уроках фізкультури люблю цей вид спорту. Коли забиваю гол, то дуже радію, а коли програє команда, то сумуємо разом. Але тут вчимося і поразки гідно сприймати. Коли виросту, хочу грати у футбол за збірну України».
Володимира Мельника у цю дитячо-юнацьку спортивну школу привів старший брат у 2023 році. У хлопця тут багато друзів, серед яких і дівчата.
«Я побачив, як хлопці грали, і сам захотів. Подобається коли граємо в турнірі, забиваємо голи. Ми їздили взимку на змагання в спортзал, там отримали грамоти та медалі. В командній грі завжди один за одного. Люблю всіх своїх тренерів, вони добре пояснюють і хвалять».
Одним із тренерів у ДЮФК «Юність» є Роман Курташ. Розповідає, що для такої діяльності, перш за все, потрібна відповідна освіта, адже навчати дітей — це велика відповідальність. У минулому чоловік тричі із командою перемагав у чемпіонаті області. Зараз дає можливість дітям показати себе.
«Дитина молодшого віку може бути на рівні старших внаслідок характеру та бажання. У доросліших переважають здебільшого антропометричні (особливості фізичної будови тіла. — Авт.) та технічні дані. Також окремі дівчата не поступаються хлопцям».
За словами тренера, у Тужилові, Новиці, Ціневій та Перегінську загалом відвідують школу 120 дітей. Це по дві групи: старша, 2010 року народження, та молодша, 2017-2018 років народження. Дівчата складають 5% і вчаться грати у футбол у Тужилові та Новиці.
Очолює дитячо-юнацьку спортивну школу 34-річний Володимир Волощук зі Сваричева на Рожнятівщині. Чоловік пригадує себе у футболі із першого класу. Батько був кандидатом в майстри спорту з важкої атлетики (штанга), а хлопець починав з вуличного футболу. Тоді, пригадує, один м’яч був на тридцять гравців. Згодом потрапив в Івано-Франківську ДЮСШ №3, команда якої виступала у Першій юнацькій лізі України. Далі представляв клуби «Тепловик», «Ніка» з Івано-Франківська та команди з Брошнева-Осади, Сваричева, Тужилова, Перегінська та Рожнятова. Зараз для підтримання фізичної форми «бігає» за тужилівську команду, що виступає в чемпіонаті Калуського району.
«Шість років тому друг підказав мені ідею створення дитячої школи. В час коронавірусу ми підготували документи для реєстрації, а у 2021 році відкрили її. Спочатку охочих займатися було багато, адже при школах ДЮСШ закрили, тому не було ніяких занять для дітей. На початку 2022 року тільки з однієї рожнятівської групи 20 дітей виїхали за кордон. Інколи бачили, як вони спілкувались по відеозв‘язку з іншими хлопцями, що колись разом грали, то казали, що дуже сумують та хочуть повернутись в команду».
За словами директора ДЮФК, з малою кількістю гравців важче конкурувати з великими міськими клубами на обласному чи всеукраїнському рівні. Тому доводиться робити збірну з усіх команд школи, що позначається інколи на результаті, адже діти тренуються порізно. Проте здобутки є.
«Минулого року брали участь в обласному чемпіонаті в груповому турнірі, то непогано себе показали. Ми прагнемо кращих і сильніших дітей віддавати у клуби, що гратимуть в чемпіонаті України. Це стосується і перспективних дівчат. Також плануємо у калуських школах розвивати футбол, але все залежить від керівництва та його сприяння».
Володимир Волощук займався до війни пасажирськими перевезеннями за кордон, а під час повномасштабного вторгнення додалась ще і волонтерська діяльність.
«Возили від заробітчан нашим хлопцям, зокрема, батькам моїх учнів, що служать, адресну допомогу: це продукти, бензопили, освітлювальні прилади в бліндажі, генератори. Були й тепловізори. Зазвичай це йшло на Запорізький напрямок, Білу Церкву (в перші дні вторгнення) та Бахмут. Це роблю безплатно, адже розумію, що саме ті, хто на фронті, дають мені можливість працювати з дітьми. Також був випадок, що уродженка Тужилова біля кордону у Яворові займалась волонтеркою. Вона завантажила мій бус для внутрішньо переміщених осіб. Там були різні продукти, памперси, коляски, подушки, ковдри тощо».
Зараз Володимир Волощук також продовжує займатися перевезеннями. Каже, що ця робота дає змогу утримувати ДЮФК, адже інвентар потребує щорічного оновлення — зазвичай це м’ячі, фішки та накидки.
«Щороку на такі речі йде від 30 до 50 тисяч гривень. Адже один м’яч коштує 1500, а на дві сільські (селищні) команда потрібно приблизно 15 штук. Сільські стадіони та шкільні спортзали нам місцева влада та дирекція навчального закладу поки дає безоплатно. Інколи буває, що зі змагань можемо привезти якусь форму чи інвентар. Але те чим я займаюсь, після моєї сім’ї звичайно, є найбільшим задоволенням у житті. Я уже скільки років живу футболом, тому хочу ці знання, енергію та любов передавати інших».
Сім’я у Володимира — також спортивна. Дружина Іванна у школі грала у футбол. Цей вид спорту і звів їх на стадіоні (правда, тоді вона була глядачкою, а він — гравцем. — Авт.). Семирічний син Владислав займається також на полі, а п’ятирічна Вікторія у день знімання, 22 липня, вперше прийшла на тренування. Наймолодшій Вероніці ще немає року, тому просто спостерігаю на маминих руках.
«Мої сімейні вихідні — це черговий матч у якості або гравця або глядача. Якщо ігор немає, тоді вибираємось в гори, на річку, на прогулянки. Мої діти від маленького зі мною їздили по стадіонах, тому поки що і вибирають цей приклад. Але якщо з часом у них зміняться вподобання, то я не буду змушувати — тут треба тільки заохочувати й підтримувати. Дружина навіть з малечею на руках вболіває за моє дітище — веде сторінку в Фейсбуці та Інстаграмі. Як результат, на нас вийшли жителі Новиці й запропонували у їхньому селі розвивати школу. Допомагають мені у реалізації три тренери, у минулому — також футболісти. Кожен із них має підхід та вплив на своїх підопічних. Треба розуміти, що діти не постійні: сьогодні у них є настрій, азарт, а завтра — розчарування, тому тут потрібно бути й психологом. Крім тренувань, змагань, перемог та здобутків, ми вчимо бути людьми, працювати в колективі, розвиватись, прагнути більшого, мріяти та досягати, але при цьому не шкодити іншим. Я дуже радий, що моя улюблена справа може мати продовження, навіть в чужих дітях. Вірю, що ми зможемо побачити та виховати перспективних гравців».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
