Зараз дівчина зайнята щодня, крім неділі. В основному має по два прибирання вдень Після дев’ятого класу вона із сестрою (вони двійнята. — Авт.) поступили в Брошнівський професійний лісопромисловий ліцей на кухарів.
«Ми захоплювались танцями. Танцювали у селі й тоді нам пропонували роботу в школі та Народному домі, але треба було отримати диплом. Ми з сестрою хотіли поступати у культосвітній заклад в Івано-Франківську, але в батьків не було можливості на той час. Мама ніби була на нашому боці, але зранку прокинулась з протилежною думкою — тато її переконав. Сказав, що з творчості хліба не буде».
Дівчата хоч і вчились готувати їжу, але водночас виступали на весіллях. Після закінчення ліцею пішли працювати у Калуську ЦРЛ. Сестра — в травматологію, а Ірина — в пологове відділення. Коли жінка вийшла з декрету, довелось шукати нову роботу. Тоді Ірина пішла в салон працювати майстром манікюру.
«Мені подобалась ця робота і ніби непогано виходило. Я навіть хотіла з часом записатись ще на додаткові курси. Але нізвідки почались проблеми зі здоров'ям — сильна алергія. Знову довелось змінити роботу».
Де життя кинуло — туди і йшла, каже про себе співрозмовниця. Далі був деревообробний завод, де працювала з подругою.
«Стояли на різних процесах. Спочатку було важко, але вже тоді переконалась, що жінки сильніші. Десь два роки пробула там».
Та робота в цеху, зокрема, холод, також вплинула на здоров’я. Потім дівчина працювала в одній із дитячих кімнат в Калуші. Була можливість, розповідає, працювати й нянею, але з доїздом не виходило. Пізніше перейшла працювати в гардероб, але потрапила під скорочення.
«Я допомагала сестрі сидіти з сином, а вона через інтернет шукала роботу няні. Тоді їй подзвонила односельчанка і сказала, що няні не потребує, натомість хоче людини на прибирання, на три-чотири години. Я вирішила спробувати».
Двічі на тиждень Ірина ходила до цієї сім’ї, навіть готувала їм. Розповідає, що замовлень вони не робили, але щоразу старалась скласти інше меню. У них з господарями була довіра, а на свята, до прикладу, Миколая, обмінювалися солодкими пакунками. Та перед війною голиняни виїхали на відпочинок і залишились за кордоном. Досі підтримують зі своєї працівницею зв’язок і шкодують, бо не вистачає її страв.
«У дитячому закладі був шум — дорослі, діти, ігрові автомати, музика. А тут ти собі сам корегуєш графік. Відробила спокійно, двері закрила і пішла. Зараз мені максимально комфортно, хоч це і не танці (повертатись у творчість, каже, уже пізно. — Авт.). Звичайно, всюди є свої нюанси, до кожної людини треба знайти підхід. Але з досвідом ти себе впевненіше почуваєш. Я знаю свою роботу і люди це бачать. Інколи дякують, кажуть: «Я без вас пропала б, мені у два рази легше стало». Одна жінка подзвонила і каже: «Я не встигаю прибирати, бо шість днів працюю, тому психанула і вирішила покликати вас. А тепер у неділю побуду з дитиною». І це нормально. В кожного свої можливості та вподобання. Комусь комфортно сидіти в офісі від години до години. І це не про мене. Хтось любить домашні справи. А хтось — їх ненавидить і готовий делегувати іншим, при цьому економлячи свій час та нерви. І тут дві сторони у виграші: я отримала роботу, оплату, а клієнт — задоволений результатом».
Коли сім’я, в якої працювала Ірина, виїхала за кордон, почала пропонувати послуги прибирання в соцмережах. Спочатку люди не дуже реагували на оголошення — хіба що питали вартість. Але з часом почали більше потребувати таких послуг.
«Прибирання після ремонтів я не виконую, адже для цього потрібно, і багато часу, і спеціальні робочі приладдя. А оскільки на роботу добираюсь автобусом, то це не для мене. Також не прибираю один раз, хіба в якихось виняткових ситуаціях і вкрай рідко. Я беру генеральні прибирання з подальшою підтримкою чистоти».
Зараз дівчина зайнята щодня, крім неділі. В основному має по два прибирання вдень, бо фізично не встигає більше. Буває, що доводиться і шість годин не розгинати хребта.
«Я швидко все роблю. Закінчу, вирівняюсь і пішла. Перед Великоднем подзвонила старша жінка, котра була після операції, попросила зробити одноразове прибирання. Мені її стало шкода і я погодилась. Працювала у неї два дні по дев’ять годин. Потрібно було налазитися по драбині, вішаючи штори, тюлі, миючи вікна. Руки весь час вгорі. Я, звісно, наробилася, але, крім того, що заробила гроші, ще побачила задоволення клієнтки. Жінка каже: «Як я доживу наступний рік перед Великоднем, знову до вас подзвоню, а якщо побачите, що я померла, помоліться за мою душу». Ще й мені рукавиць дала, хоч я маю свої, але з поваги до неї взяла».
Прибиральниця використовує свої ганчірки, адже чітко знає, яка для чого. Бо для полірування поверхонь, пояснює, стара футболка не підійде. Також ділиться ще одним випадком.
«Недавно три дні прибирала в одній квартирі, де в жінки чотири роки тому померла мама і жив тільки вітчим. І там було багато роботи. Замовниця переживала, що я втечу. Натомість я на порозі сама собі сказала: «Ти сильна, ти можеш. Очам страшно, а руки все зроблять» (Сміється. — Авт.). З кожним днем картина вимальовувалася. Жінка паралельно мені допомагала. Наприклад, вона мила ванну кімнату, а я кухню. Той чоловік був здивований від результату. Та й замовниця була задоволена, тому давала чайові. Клінінгові компанії мають пароочисник, і може я його колись придбаю. Щоправда, знову питання, як його возити, бо я не до автівки».
Ірина розповідає, що спочатку додому приходила, їла (чоловік готував і прибирав. — Авт.) і просто падала на ліжко, бо була дуже втомлена. Але тепер звикла і ще й виконує хатні обов’язки.
Серед клієнтів були й внутрішньо переміщені — дві сім’ї з Києва.
«Одна зняла будинок у Калуші, потім квартиру, де я прибирала. Хоч люди столичні, але культурні, ніколи не влазили в мою роботу. А їхній син, коли уже їхали додому, мені рукою махав, — згадує Ірина Микуляк. — Якщо втрачаєш людей по роботі, з якими комфортно, то дуже прикро стає. Тут справа не у грошах, а у відношенні. Ще одна родина з Києва з малою дитиною була, але також повернулися додому. Дворічний син до мене звик, а батьки запрошували приїжджати в гості».
Ірина розповідає, що для всіх однакова ціна на прибирання. Телефоном не бачить можливості людей, та й старається не робити різниці. Заробіток залежить від кількості годин та виконаної роботи, хоча інколи не враховує свою додаткову працю.
«Люди інколи сидять від години до години на державних роботах і можуть мати менше. Я сама собі вирішую, скільки в день витратити часу і скільки за це отримати грошей. Можу взяти додаткове прибирання, якщо, наприклад, на щось складаю. Але я щодня бачу свого чоловіка, тата, сестру з племінником. Вважаю, що переступити через себе і піти при обставинах на якусь іншу роботу, чи то прибирання, чи догляд, не зможе хіба невпевнена у собі людина. Кожна праця, якщо вона чесна і приносить дохід, — важлива».
Звичайно, буває і поганий настрій, і вигорання, констатує співрозмовниця. Тоді черпає енергію у сім’ї, відпочинку на річці чи природі. Інколи слухає в інтернеті психологічні поради. Все в комплексі допомагає перезарядитись.
«Зараз максимально комфортний період мого життя, стосовно роботи зокрема. Хочу беру більше, хочу — відмовляю. Головне, роблю те, що люблю і люди мені довіряють, навіть не всі хочуть брати копію паспорта. Мрію, щоб мама повернулась з Польщі назавжди. Щоб сестра була щасливою, рідні були здорові, і щоб я надалі мала роботу (Сміється. — Авт.)».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
