Максим мріяв, як буде гуляти з очікуваною донечкою біля квартири, на яку родина заробляла довгих шість років Спогадами, переживаннями та сприйняттям реальності Мар’яна Дячук, уродженка села Голинь Калуської громади на Івано-Франківщині, поділилась із «Вікнами».
Сьогодні у Мар’яни — день народження (33 роки. — Авт.), але з жовтня 2023 святкові дати для неї набули іншого значення. Колись сімейні свята зазвичай проводили за смачними обідом чи вечерею, які сама готувала, або ж йшли у кафе чи ресторан. Розповідає, що чоловік вмів її дивувати: вітати найпершим зранку, робити сюрпризи, а минулого року, перебуваючи на фронті, замовив кур’єра із червоними трояндами та повітряними кульками.
«Зазвичай, він дарував мені прикраси, парфуми, техніку. Завжди цікавився, що мені потрібно. Я старалась також від нього не відставати. Інколи подарунки були без приводу. Наприклад, вишила бісером портрет Тараса Шевченка зі словами «Борітеся — поборете, вам Бог помагає» і привезла Максові, як у нього була відпустка. Сьогодні ми зустрінемось на його могилі», — зі сльозами на очах констатує реальність Мар’яна.
Ще рік після того, як чоловік повернувся додому, щоб захищати землю та людей, жінка з сином жила в Італії і їздила додому, коли Максові давали відпустку. Шукала квитки на найближчі рейси автобуса чи літака до Польщі. Колись, без чоловіка, не могла з’їздити в метро до Неаполя, бо губилася та не пам'ятала куди іти, але виявилося, що страхи були тільки у голові. Коли дізналась за вагітність, пригадує, що з безумовною радістю було і велике переживання, адже наважились на це у такий складний час. Чоловік заспокоював та радів, бо донечка була його мрією.
«Ніколи не буде слушного часу», — казав Макс.
Мріяв, як буде гуляти з дитинкою біля нашої квартири, на яку ми заробляли довгих шість років. Як тільки тест показав дві смужки, наступного дня почала збирати речі в Україну. Одночасно прощалася з попереднім життям. Владик за два тижні пішов в школу, почав спілкувалася і писати українською (доти — говорив тільки з нами та друковані літери писав), знайшов друзів, хоча йому не вистачало італійського побуту.
Максим був щасливий, що рідні відносно поруч. Коли минув токсикоз, робила закрутки й таким чином себе трохи відривала від думок. Гріло, що коханий взимку буде їсти домашні помідори, огірочки та кабачкову ікру, яку дуже полюбляв. Навіть встигла передати йому декілька баночок.
«Коли Максові давали відпустку, ми ходили: в цирк, кафе, ресторан, на пікніки, рибалку, до рідних за 500 кілометрів їздили. Паралельно робили ремонт. Остання його відпустка була максимально насиченою, активною та найдовшою (19 днів. — Авт.). Нещодавно була її річниця, тому тим паче боляче згадувати це у минулому часі. Ми переїхали на нашу квартиру, де тільки були кухня, ліжко, диван і купу речей. Він хотів все купити, зробити, замовити, облаштувати, але часу не вистачало, а я не розуміла куди так поспішати. Після загибелі мені самій довелося закінчувати облаштовувати затишок, проте він зовсім не такий. На заробітках мій чоловік постійно розказував, яка гарна наша Україна, який широкий Дністер, і він обов'язково нам його покаже, мріяв про те, як всі рідні збиратимуться за святковим столом, хотів велику сім'ю, дітей, що будуть приїжджати з нашими внуками».
В останню відпустку сім’я приїхала в готель з басейном, де два дні Макс спав, бо все тіло боліло від фронтових навантажень. Поблизу на кар'єрі смажили м'ясо, яке обожнював, купалися, сміялися і не втомлювалися повторювати, як зараз добре. Потім був Дністер, номер на березі річки, плавали на катамарані, рибалили, милувалися величезними полями пшениці. Доплили до Чернівецької області, де на воді залишився зруйнований міст.
«Макс жартував, що ми, як Колумб, підкорюємо нові землі. Потім поїхали в Голинь до моїх родичів. І тоді ж, обіймаючи мене, сказав, що зараз є найщасливішим. Має свій дім, де спокійно і затишно, сина, а незабаром побачить донечку. Дякував Богу за ці миті. Вмів насолоджуватися життям, завжди був на позитиві — його сміх і посмішка досі лунають у моїх вухах».
Його оточувало багато друзів, адже любив розмовляти на різні теми. Часто в Італії, після роботи спілкувалися з дружиною з бокалом смачного вина або холодного пива. Тієї відпустки коханий вперше подарував їй білі лілії, хоча інші квіти від нього були часто. Тепер білі лілії приносить коханому на могилу.
Мар’яна не могла набутися з чоловіком, тому що жила нормальним життям тільки тоді, коли він приїжджав додому. Її захисник багато питань «закрив» перед смертю: переїзд у квартиру, встановив телевізори на стіни, придбав Владикові диск до приставки, який він хотів, погасив кредити, зустрівся зі своїм старшим сином Грішею, купив йому комп’ютер і кросівки, побачився з друзями. Коли повертався, Мар’яна його відпустила практично без сліз, хоча минулі рази висіла на шиї й постійно плакала, а син ховав ключі. Вони мали побачитись, коли з’являтиметься на світ донечка.
Максим був зв'язківцем (відновлював зв'язок, встановлював «старлінки», «перешивав» рації. — Авт.), але того трагічного дня його відправили «на нуль». Спочатку він виходив на зв'язок через кожних два дні.
«Наша остання розмова була короткою, був поганий зв'язок: «Привіт дорогенька, як ти? — Все добре! Я лежу в подушці, яку ти мені подарував (для вагітних. — Авт.). Як ти? — Все добре! Поганий зв'язок, кицю, я передзвоню». Більше я його не почула — знала, що передзвонить і, як не дивно, не переживала. У неділю, першого жовтня, з сином пішла до церкви, запалила свічку за здоров'я, молилася і без зайвих думок чекала дзвінка від коханого. Під час служби мені стало погано, присіла на лавочку, а по закінченні з сином пішли додому. Цього дня до мене ніхто не дзвонив. Я сама набрала маму, вона сказала, що їде до мене з сестрою, швагром, племінницею, бабусею. Написала Максові, що матиму гостей, але він мовчав. Ми виглядали з Владиком рідних у вікні, до нашого будинку під’їхала «швидка», але нічого не тьохнуло. Я відкрила двері й побачила всіх у чорному одязі, зі сльозами на очах, але все одно не розуміла, що відбувається. Навіть коли мені сказали, що мій Макс загинув — я все одно посміхалася до них. Але все за хвилину змінилося».
Родичі дуже переживали за жінку, за дитину, щоб не народилась передчасно, а Мар’яна — не вірила в реальність. Думала, що її обманюють.
«День поховання — це найбільший внутрішній біль, який я відчувала за життя — тут слова зайві. Він лежав переді мною, як живий. Владик відкривав татові очі, думав — зараз прокинеться. Не знаю, що було з моєю дитиною в той день, бо сама старалася не втратити ще одну, яка під серцем. Через тиждень ми залишилися з сином вдвох. Мені так було краще, бо зовсім не пам'ятаю ті дні, коли у хаті багато людей».
19 грудня Мар’яна Дячук народила прекрасну дівчинку, проте разом із радістю було присутнє і страшенне відчуття болю.
«Фізично не було важко, а морально: Макс не зі мною, не побачить свою донечку, про яку мріяв, не зустріне нас з пологового. І я з цим живу кожний день. У нас мало бути майбутнє, ми так працювали багато, щоб це забезпечити, але не судилося! Даринка стала для мене порятунком. Я не могла лежати та плакати постійно, бо є діти і я маю про них піклуватися. Владик почав відвідувати психолога, ми щодня говорили про тата, син малював йому малюнки, купував «снікерси» і складав біля портрета зі свічкою, робив селфі, говорив з фотографією і плакав так, що я не завжди могла його заспокоювати, бо мене ще гірше накривало від страждань нашої дитини. Мій стан відображався на Даринці, бо тривожилася і вона, але стримувати себе було неможливо».
Щасливі сімейні фото дивилися на жінку з кожної кімнати й додавали ще більшого болю, іноді доводили до знесилення, втрати енергії.
«Я заїдала, не спала ночами, але з кожним новим ранком змушувала себе виходити з хати, гуляти з дитиною, виглядати хоча б нормально, хоча вираз мого обличчя говорив сам за себе».
Мар’яна пояснює, що не хоче, щоб її жаліли. Спілкуватися з іншими також одразу не могла. Дивним було і те, що слова підтримки написали далекі знайомі, друзі, але не всі рідні. Хоча водночас і розуміє: багато хто боявся і не знаходив потрібних слів.
«Насправді дуже важливо написати хоч декілька слів, бо тоді ти розумієш, що не одна з цією бідою. Моя порада, якщо вона комусь знадобиться: не питайте як ти, бо почуєте здебільшого все добре, нормально. Краще спитати, як проходять твої дні, чим ти займаєшся… Не питайте, чи потрібна допомога, бо я сама не знаю, як собі допомогти. Краще запропонуйте: поїхати разом на цвинтар, в магазин, погуляти, посидіти з дитиною. Цінно не давати порад, а просто вислухати, бо кожний проживає втрату по-своєму».
Хтось після втрати хоче говорити, хтось — мовчати, хтось починає багато працювати, хтось нічого не робить, зауважує Мар’яна. Хтось вдягає все чорне, і плаче весь час, а хтось яскраві речі, без сліз на обличчі, але з великим тягарем всередині. Одні працюють з психологом, інші — розповідає все найкращій подрузі. Дуже важливо у такий момент розуміти, що тебе підтримують, переживають, думають про тебе, навіть тоді, коли про це не говорять щодня.
«Було боляче, сприймати тишу від побратимів та друзів Макса. Я думаю, вони або не мають сміливості, не розуміють, як себе поводити, або байдужі. Тільки наш кум з дружиною були мені опорою і допомогою в найтяжчий момент, подруга, з якою познайомилась у пологовому. Звичайно, мама, сестра, свекруха, бабуся».
Неприйнятною Мар’яна вважає і репліку «Ти ще собі знайдеш чоловіка, тебе хтось полюбить з двома дітьми».
«Це просто виходить за всі межі розуміння, толерантності, це велика тупість і нетактовність. Зневага до загиблого Героя та знецінення сім'ї. Не кажіть, що жінка має жити заради дітей, це не так, бо у момент втрати й болю, вона живе, сама не розуміючи, як і звідки беруться сили. І не ми вирішуємо, скільки нам жити й заради кого. Все у Божих руках. Коли ви не знаєте, як себе вести при спілкуванні чи що сказати, то так і кажіть, будьте чесними. Не так давно я поверталася з цвинтаря і дорогою додому спілкувалася з таксистом. Він мені сказав слова, які того дня мене заспокоїли й вперше за майже рік часу, я їхала додому практично не плачучи. Він сам пройшов п’ять війн».
«Його свічка догоріла, ні раніше, ні пізніше, ніхто не зміг би на неї вплинути, у нього була місія тут і він її завершив, зробив все, що мав».
«Водій не давав мені порад, типу відпусти, не плач, все буде добре. Він був лаконічний і дуже спокійний, мені так просто з ним було говорити. Важливо іноді від когось почути те, що сама у голос сказати не можеш, або не хочеш цього сприймати».
Жінка пояснює, що людям подобається спостерігати, як ти горюєш, більшість робить це з цікавості, а не зі співчуття, тому важливо зосередитися на собі та своїх дітях. Давно не звертає увагу на осуд, бо ніхто не пройшов цю дорогу у її взутті. Почала відвідувати психолога, хоч спочатку заперечувала його доцільність. Її тригерить багато що: кожна вулиця, людина у формі, заклади, де були удвох, сімейні пари, військові машини.
«Я стараюся робити все, що від мене залежить, щоб заповнити цю втрату для сина, щоб він себе почував щасливим, веселим хлопчиком. Завжди розказую, як би тато ним пишався, радів з його успіхів. Владик у нас дуже глибока дитина, а Даринка, кажуть, копія тата. Макс пішов, але залишив мені найцінніше — це наші діти, наше продовження, наша любов. Мрію, щоб вони виросли достойними та щасливими людьми. Хочу вірити, що він нас бачить, тішиться новим віковим досягненням, допомагає нам і підтримує. Чоловік сниться мені, і тоді я можу обняти його, відчути, поговорити, і це як ранить, так і допомагає. Зовні я радію, сміюся, коли згадую сон, а всередині все пече, бо цього зробити більше ніколи не зможу».
Мар’яна додає, що з Максом не були зразковою сім’єю: часто сварилися, мирилися, злилися, ображалися, але дуже сильно любили один одного.
«Коли я бачу у соцмережах дівчат і жінок, які виставляють щасливі фото з чоловіками, це ранить, викликає іноді злість. Поясню: я — за щастя, емоції, за святкування, продовження життя, тільки, щоб це не було опубліковано в Інтернеті. Мовляв, дивіться, як у нас все добре, ми щасливі. Війна на сході, а ми — тут. Ні, це все потрібно робити, але пам’ятати, що не завжди доречно хвалитись тим, що інші втратили й цим забезпечили вам. Чиїсь чоловік, син, брат, віддав життя, щоб ви жили тут і зараз, на рідній землі, за яку кожної хвилини проливають кров наші Герої. І коли я бачу, як чоловіки виставляють свої фото з відпочинку чи застілля, вони для мене автоматично стають антипатріотами, відірваними від реальності, несвідомими»
Мар’яна не стверджує, що всі мають воювати, але, за її словами, прикривати себе донатами — це смішно.
«Ми всі донатимо — це наш обов'язок. Наші захисники — титани, це надважка праця. Гинуть дуже молоді чоловіки й ми маємо пам'ятати, що зараз дуже багато сімей, які відчувають біль втрати, і з розумінням треба ставитися до всього, навіть до публічних фото. Коли я бачу наших молодих хлопців, які виставляють свої щасливі посмішки з Чехії, Італії, США, хочеться сказати: сховайся там, бо тут, вдома, смішно тобі не буде у майбутньому. Моя позиція може здатися грубою, але або ти на фронті, або ти надійний тил, а класними фото будемо ділитися після перемоги! І якщо у тебе троє дітей — це теж не привід тішитися світлинами з відпочинку, бо ми багатодітні, нам можна по закону. Насправді це виглядає так, ніби ти сховався за своїми дітьми, а для мене важливо, щоб діти були за батьковою спиною. Це виключно моє ставлення. Є винятки: стан здоров'я, роки проживання за кордоном (хоча Максима це не стримувало. — Авт.), справжня опіка над рідними тощо. Такі люди фотками не хваляться».
Довідка. Хмельничанин Максим Дячук загинув 30 вересня 2023 року в населеному пункті Берестове Бахмутського району Донецькій області. Внаслідок артилерійського та стрілецького бою отримав поранення голови. Рік і сім місяців служив молодшим сержантом у 10 гірсько-штурмовій бригаді — 109 окремому гірсько-штурмовому батальйоні. Був зв’язківцем. Відбивав наступ на Київському, Житомирському та Донецькому напрямках. Похований на Алеї Слави у місті Хмельницький.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
