Сестри з чоловіками та їхня мама допомагають побратимам батька. Фото: з сімейного архіву Бричів «Перший спогад з татом асоціюється з яйцями. Він багато насаджував курей і змушував збирати яйця. Вони неслися по всьому полю, недобудованій хаті й потрібно було маленькі курятка також збирати. Згадую, як здебільшого замурзана яйцями й тато мене рукавом витирає. Відтоді й досі кожного ранку п’ю по одному-два яйця. На мій голос це не вплинуло, але шлунок і горло ніколи не боліли. Молоко та яйця — це була основна їжа».
Роксолана Родчин розповідає, що тато змалечку її брав з собою на річку, коли навантажував пісок, а вона купалася та гралася з дітьми. До лісу взяв тільки один раз (про це мама досі не знає. — Авт.), але більше не практикував, бо боявся, щоб не заблукала чи дерево десь не впало. Завжди на сіно разом їздили. А трирічною запам’ятала таку пригоду.
«Ми пішли вантажити сіно, тато вантажив таку одну фіру, як в інших три. Мене малу бере за руку, за ногу і закидає зверху, а я перелітаю та паду на землю. Я не плакала, бо тато сказав, що я дупою вбила мишку. Засміялась і побігла, а він мамі це розповів через двадцять років».
Роксолана обожнює коней — це також від батька. Часто на них каталась, але і часто з них падала.
Володимир Брич хотів на полі відновити став (колишній млин прадіда. — Авт.), бо коли повінь, він їхнє господарство підтоплював. Попередньо зробив рів, а для цього перекопав ціле поле, щоб воду відвести. Мріяв насадити дерев, кущів довкола, щоб сільські діти приходили, бавилися та відпочивали. Дуже любив дітлахів та мріяв про онуків. Страусів думав купити, хоча й без цього мав велику господарку. Коні, кури, індики, цесарки, три корови, качки, гуси — все, крім кроликів та свиней. Перших — шкодував, м'ясо других – вважав некорисним.
«Якось урожайного року ми з татом вдвох ґаздували, бо сестра вчилась, а мама працювала. Тоді зібрали з 16 полів 158 мішків пшениці — півтора дня тільки у нас комбайн працював. Це спогад у золоті, бо пшениця і все це колосся — золотого кольору».
Володимир Брич завжди додому приходив з гостинцями. Цукерки «Ромашка», «Труфальє», морозиво «Каштан», апельсинки, мандаринки — все це приносив у пазусі «від зайчика». Молодшу донечку називав Росинкою, а після турецького фільму — «моя Гюрем». Та й ім’я також їй вибирав, адже дружина хотіла назвати Анастасією.
«Для нього це було запросто. В пологовому побачив дуже красиву лікарку з довгим кучерявим волоссям — її звали Роксоланою. Я завжди знала, що він мене захистить, — і тато це зробив. Мої залицяльники також «відсіювалися», адже боялись його, а він хотів мати ґаздівського зятя (сміється. — Авт.). Мені було важливо, щоб мій чоловік мене захищав. Для тата мій вибір хоч виявився несподіваним, але він його схвалив. Часто слухав підказки мого Василя, навіть трактор планував купити, щоб легше було працювати. Також у нього важливими були два пункти стосовно своїх красунь-донечок: дати освіту та зробити весілля. Якщо Іванці встиг, то у мене був тільки розпис. Ми часто з татом обговорювали майбутнє весілля: гостей, моє плаття (тато мав чудовий, як на чоловіка смак, розумівся у трендах. — Авт.), шлюб».
Тепер Роксолана хоче, щоб батька на весіллі замінив і обвінчав його капелан. А диплом надіслала татові в день, коли, як виявилося згодом, він загинув.
Володимир Брич дуже пишався своїми дівчатами: старшою — поліціянткою та молодшою — педагогинею. Гордився, що Роксолана закінчила модельну школу та брала участь в конкурсах «Міс університету». Казав:
«Іванка — гарна і розумна, а ти така гарна, як квіточка. Іванка — моя гордість, а ти — найбільша втіха».
Батько з дочками обговорювали його плани стати до лав ЗСУ — просили його не йти. Коли був у Івано-Франківську, Роксолана, яка там проживає, часто з ним бачилась. Кожних три-чотири дні приносила його улюблені деруни та сигарети. Кілька пачок татових цигарок досі залишилось у шухляді.
«Хочеться, щоб прийшов каву попити зі мною на день свого народження. Коли служив у Франківську, ми завжди у місті перетинались. Він брав каву з молоком і я його «підсадила» на тірамісу, хоч доти полюбляв «Пташине молоко».
Співрозмовниця пригадує, що в тата був похорон, «як в президента»: багато людей прийшло, співчували та приносили гроші, які сім’я передала на потреби побратимів. А після похорону Роксолана сильно захворіла — температура підскочила до 41 градуса.
«Чоловік поїхав до мами з сестрою, а я лежала хвора у квартирі. І тато у сні мене підіймав пити чай з верби. Він і сам старався лікуватися народним методом. Я плачу і йому кажу, що не можу встати, бо Ви вмерли й мене лишили. Прокинулася, встаю з ліжка, випила таблетки, чаю з верби та стало трішки легше. Він сам був настільки дужий, що якби війна була без зброї, то б вручну передушив пів війська».
Роксолана відчувала татову смерть. Напередодні поїхала до сестри у Львів. Це місто для Бричів було сімейним — символом батьківської любові. Спочатку тут вчилася мама, а тато служив і бігав до неї в гуртожиток з кавунами. Пізніше — сестра, яка зараз проживає та працює у культурній столиці.
«Дуже було важко на душі: ні молитва, ні сповідь не допомагали. Хотіла відвідати церкву Святого Юра. Дорога до Львова супроводжувала мене трупами тварин. Я написала татові, а він не відповів. У вівторок, 22 січня, у мене був випускний. Скинула батьку фото у мантії з дипломом — у відповідь тиша. Коли ми сиділи з одногрупниками в кафе, з гіркою звісткою зателефонувала сестра... Мій крик пам’ятають всі, а я не пам’ятаю, як потрапила додому».
Пам'ять про її тата та «Тата» для побратимів (такий позивний мав Володимир Брич. — Авт.) живе: сестри з чоловіками та їхня мама допомагають побратимам батька.
Щодо вшанування пам’яті, то враховуючи, що тато любив все масштабне, і вона має бути відповідною: родина мріє про дубовий гай.
«Ми продовжуємо його справу, його боротьбу — не в окопі, але ми з ним. Впевнена, що він і зараз зі своїми побратимами. Пройде рік від дня загибелі й будемо думати про увічнення пам’яті. Зараз з нами його душа, яка буде жити у сквері. Тато дуже любив плодові дерева та дуби. Дорогу на Тужилів від нашої хати по обидва боки можна засадити дубами — це було б дуже красиво. Я з дитинства пам’ятаю його червоні плечі на фірі по цій дорозі. І на полі можна зробити сквер з дошкою пам’яті, дитячим майданчиком, де б люди відпочивали та згадували його. Історія циклічна: мого прадіда вивезли ті самі москалі, бо вважали куркулем. І через три покоління — ті самі граблі. Війна Росії націлена на наших дітей. Як педагог розумію, що мене в дитинстві також хотіли зазомбувати тими ж «однокласниками» та «вконтакті». Звідси й знаю ворожу мову, адже вдома нею не розмовляли й не слухали».
Нагадаємо, Володимир Брич служив водієм-електриком в авіації Прикарпатського військового округу. Загинув 18 січня 2024 року в районі села Рівнопіль Волноваського району Донецької області. Похований 30 січня на Алеї Слави Голинського кладовища.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
