"Приїжджаємо, а хлопців деяких уже нема: хтось "двохсотий", хтось в полоні або пропав безвісти", — Михайло Гончар

Уже два з половиною роки в дорозі на фронт. За плечима — сотні тисяч подоланих кілометрів, тонни відвезених продуктів, десятки машин, техніки та приладів і спорядження для військових. Проїхавши 160 тисяч кілометрів, довелося придбати новий мікроавтобус. Все це — про роботу волонтера з Войнилова Калуського району на Івано-Франківщині Михайла Гончара.
Переглядів: 4484
Михайло з колегою двічі на місяць стабільно їздять на передову — інколи буває і тричі

Два тижні тому волонтер Михайло Гончар повернувся із чергової поїздки зі своїм постійним напарником з Івано-Франківська — Володимиром Федорівим. До кінця цього тижня, якщо вдасться завантажите те, що просили бійці, відправляться знову.

«Були на Запоріжжі у наших хлопців з 79 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського. Везли їм відремонтовану машину. Після цього поїхали на Краматорськ, забирали після прильотів авто з 63 окремої механізованої бригади, де служить захисник з Тужилова. Лиман також відвідали, хоча там не бажано зараз їхати й не дуже пускають».

За професією Михайло Гончар — музикант. Колись весілля, дні народження та інші забави були його постійною діяльністю. Проте зараз не до веселощів, тому спробував допомагати захисникам. Уперше поїхав з колегою у квітні 2022 року на Миколаївщину — потрібно було водія, щоб відігнати військовим автомобіль.

«Мій перший бус почав їздити на фронт у травні. Проїхавши 160 тисяч кілометрів, довелось його замінити, щоб часто не ставати на ремонт, адже вплинули відстань, стан доріг та вантаж. Тепер їжджу на другому бусі. Але наявність машини — це тільки частина справи: її потрібно заправити, а ще заповнити необхідним. І це не тільки домашнє печиво, вареники та смаколики, як багатьом здається: тільки за це ніхто б солярку не палив на тисячі кілометрів».

Михайло з колегою двічі на місяць стабільно їздять на передову — інколи буває і тричі. Попри це доводиться встигати заробляти гроші для сім’ї, вагома частина яких йде як не на паливо, то на ремонт та обслуговування машини. Колишній військовий Роман Петрина придбав лафету, щоб можна було використовувати для перевезення транспорту військових. Спочатку волонтери мали два причепи — більший і менший, які використовували залежно від наповнення. Херсон, Чорнобаївка, Запоріжжя, Гуляйполе, Донецьк, Харків, Лиман — короткий список міст, які уже по кілька раз відвідав співрозмовник. Найдовше у «подорожі» був шість днів, найбільший одноразовий відрізок — 3500 кілометрів: Херсон — Запоріжжя — Донецьк до Ізюма і назад, а ще між тим «намотував» полями. За кермом завжди один.

«В першу чергу до своїх односельців їздимо, але якщо, наприклад, войнилівські у відпустці, то зустрічаємось із калуськими, франківськими, тернопільськими, хмельницькими… Чужих хлопців на фронті не буває. Інколи своїх знайомих частіше бачу на передовій, ніж в тилу під час відпустки. Крім перевезення на рихтування або назад на бойові завдання машин, веземо: рукавиці, паливо, шини, маскувальні сітки, все необхідне для копання окопів, ключі для ремонту авто, компресори, зарядні станції EcoFlow, дрони та РЕБи. Кожна пора року має свої запити. Влітку вологі серветки та РЕБи були найпопулярнішими (останні й зараз у великому попиті). Також до десяти холодильників доставили. На зиму вже маємо замовлення на теплий одяг, термобілизну та грілки. Стараємось готувати вже, бо коли всі це шукатимуть, то може не вистачати».

До десяти людей допомагають через Михайла нашим військовим: з Франківська, Калуша (Олена Лазоришин — готує посилки. — Авт.), Голиня (Іванна Коцан завжди сприяє у необхідному. — Авт.), Брошнева («Шкільний батальйон» випікає смаколики. — Авт.), Войнилова, Бурштина, а також знайомі з Польщі та Чехії. Двоє калушан — Олег Жураківський (волонтерська картка 5457082276220469. — Авт.) та Василь Урус (волонтерська картка 4441114400468680. — Авт.) постійно оголошують збори.

На зустрічі у мікроавтобусі співрозмовника — холодильник, який передали франківці, та трохи продуктів. Також завдячує і калуським хлопцям, що часто допомагають із ремонтом машини. Був випадок, коли за 100 кілометрів від дому в Тернополі авто зламалося, але на сервісі швидко «підшаманили» і попрямували долати запланованих 1000 кілометрів.

«Пригадую, як перед Пасхою у Войнилові прийшла до нас бабуся, десь років 80 і простягає гроші. Я їй кажу, що непотрібно, бо є чим машину завантажити. Вона тоді пішла в магазин і принесла дві кави та кульок з цукерками. Приходять і діти з батьками — тоді даю їм подаровані захисниками шеврони».  

За два з половиною роки Михайло Гончар перевіз на передову до 40 машин, був від прильотів за 7-8 кілометрів, але продовжуватиме свою місію, поки дозволятимуть здоров’я та довіра людей, бо захисники дуже чекають моральної підтримки з тилу.

«Закінчиться війна — тоді всі будемо жити по-іншому, багато чого зміниться, але потрібно, щоб настав мир спочатку. Даємо зрозуміти нашим героям, що вони не одні й про них є кому подбати. Два тижні тому приїжджаємо, а хлопців деяких уже нема: хтось «двохсотий», хтось — в полоні, а хтось — пропав безвісти. І це пропускаєш через себе… Вдома питають подробиць, а ти й справді не знаєш, що сказати».

Ірина АНДРІЇВ, журналістка

Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер