Брати Гаврильці разом стали на захист Батьківщини у перші дні повномасштабного вторгнення Між Станіславом та Назарієм трохи більше, ніж три роки різниці. Але з віком, особливо у час повномасштабної війни, ці цифри зрівнялися, як і з іншими побратимами, адже до уваги бралася спільна мета — нищення ворога та способи її досягнення. Останній рік брати були побратимами у підрозділі Сил спеціальних операцій, а також Станіслав якийсь час був командиром Назарія.
«Ми не сиділи без діла, а свій надлишок енергії спрямовували у спорт»
«Дитинство пам’ятаю добре з того моменту, коли його возив в колясці, в садок ходили, жили в селі на Стрийщині. Уже тоді якоюсь мірою була відповідальність за брата. Ми вчилися в різних калуських школах, але час разом проводили неформально, у дворі або в селі на канікулах. Я більш спокійний, а Назар — емоційніший: не соромився яскраво проявляти свої емоції. Бували моменти, що по-братерськи, по-дружньому мірялися силами, разом футбол грали, приставку, комп’ютер. Я мав улюблену іграшку — плюшевого ведмедика Тедді. То він любив його в заручники брати й вимагати, наприклад, цукерку».
З четвертого класу Назар записався в секцію боксу і тренер бачив у ньому потенціал, а йому цей вид спорту також відгукнувся.З часом почав вигравати обласні та всеукраїнські змагання. До кожного бою підходив не тільки тренуваннями, а головою.
«Фізична витривалість, сила, техніка — один компонент, а є ще ментальна — план на бій, моральне налаштування, — пояснює Станіслав. — З п’ятого класу це все прораховував. Як результат — жодного разу не програв. У восьмому — почав займатися фрі-файтом. Не просто тренувався, а цим жив, вивчав прийоми в Інтернеті, і в нього виходило вдало повторити. Є така фраза хлопців у дворі «по красатє» — це коли все філігранно та чітко. Брат будь-який прийом так виконував та відпрацьовував до ідеалу».
Стас ділиться, що вже у 14-15 років відносини братів виходять на інший рівень: брат брата починає розуміти та допомагати. Паралельно вони йшли й в спорті, хоча попередньо в родині спортсменів не було.
«Ми завжди думали один за одного. В хаті не відсиджувалися, фізичний розвиток був у двох. Брат ходив на бокс, а я почав займатися легкою атлетикою: вигравав чемпіонати області, був неодноразовим призером. Наші зали розміщувались у протилежних секторах. Своїм досягненням завдячуємо здоровому глузду та правильному маминому вихованню. В пріоритеті були здоров’я, фізичний та ментальний розвиток, адже тоді ти будеш повноцінною людиною. Коли вдома з’явився комп’ютер, нам не дозволяли просто в ньому сидіти. Мама робила свого роду бартер: хочеш пограти в ігри — почитай книжку».
Брати часто відвідували бібліотеку на вулиці Стуса. Також з дитинства хлопці були енергійними. За словами старшого, їм не в кайф було валятися дома на дивані, дивитись безперестанку мультики — прагнули щоразу більше розвиватись та надлишок енергії скеровувати у правильне річище.
«Після боксу Назар займався фрі-файтом. У нього на дверях комода, серед шкільних речей, висіли заповіді шляху воїна. Тренер виховував підопічних у правильному дусі, пояснював: коли хочеш битися — приходь в спортзал на тренування, вкладайся в спаринги, а поза межами — нема чого боротися. Якщо була нештатна бійка, то потім були покарання та висновки, щоб такі прецеденти не повторювалися. Тому сформованому менталітету та свідомості можна завдячувати й тренерам: з боксу, фрі-файту та єдиноборств».
У побуті хлопці також старалися бути відповідальними та корисними. Вони не йшли до школи, поки не застеляли за собою ліжка та не помили посуд після сніданку. На день народження, День вчителя (мама викладала іноземну мову в п’ятій школі. — Авт.), 8 березня, День матері старалися робити приємності та дарувати квіти для мами. У них була «комплексна операція»: один — відволікав, інший — йшов за квітами. Опісля — зненацька робили сюрприз.
«Війну ми зустріли разом і разом її проходили. Зараз хочеться розумно помститися»
Станіслав розповідає, що 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення російських окупантів, заснув десь о першій ночі. А уже о четвертій подзвонив малий (брат Назарій. — Авт.) зі словами, що почалась війна.
«Відкрий вікно — зараз почуєш. Я дивлюся у Телеграм новини, виходжу на балкон: чую — все літає. Назар був також у Франківську, але в іншому районі. Я під’їхав до нього, ми зустрілися на вулиці, йдемо, говоримо, і в той момент перші крилаті ракети влучають в аеродром. Почули вибух, коли поцілила перша, а потрапляння другої — уже побачили. Ми разом застали повномасштабну війну і зрозуміли, що це не жарти, тому потрібно долучатись до боротьби».
Через кілька днів брати разом з товаришами прийняли рішення брати участь у визвольній війні. Найважчим етапом, пригадує Станіслав Гаврилець, було донести рішення до мами.
«Прийшли до неї на обід і кажемо, що треба поговорити. Попередньо мінімальний план склали: хто і що буде казати. В результаті розмови дійшли до консенсусу, що її вводитимемо в курс справи та казатимемо правду, щоб не переживала, і при цьому будемо максимально обережними. Звісно, інформували дозовано, більше розповідали, коли уже ситуацію пройшли. Мама, звісно, плакала, але відчувала, що ми з цим прийдемо. Вона не хотіла нас відпускати, але ми обоє не відступили — ще раз би пройшли все те, що довелося. Більше б кайфували та цінували кожний пережитий момент».
27 лютого 2022 року серед добровольців Гаврильці вирушили на Житомирщину. Тоді ще були «зеленими», хоча старший мав досвід військової кафедри та був офіцером. Зараз, на третій рік війни, вважає проблемою молоді її непідготовленість.
«У нас не було часу на підготовку, ми вчились на ходу, з досвіду та пережитих ситуацій: приймали рішення та робились висновки, щоб вони не повторювались чи повторювались з іншим розвитком, старалися вдосконалюватися. Назару було 18 років, коли він прийняв рішення воювати — це яскравий приклад свідомого представника молодого покоління.
Інформацію, яку він хотів вивчити, донести, передати — він робив красиво, яскраво і в нього це виходило. На перший рік війни ми розділились по різних підрозділах, мобілізувалися, пройшли кожен свій шлях, здобули знання через інструкторів, а також у боях».
З червня 2023 року брати уже служили в одному підрозділі, виконували спільні задачі та тренувалися. Молодший ріс на очах старшого як особистість та фахівець. Те, що від нього вимагали, — знав. Був оператором з озброєння. Свої обов’язки, скіли (навички. — Авт.) «качав» дуже добре, вчився, бо це йому було в кайф.
«Загинув разом із двома побратимами в результаті підриву — деталей розповісти не можу. Вони проривалися з боєм та без паніки. Останні слова Назара: «Гасимо їх, гасимо та сунемо, сунемо». Він помер, як справжній воїн, зі зброєю в руках».
Стас пригадує, що в Назара була з дитинства особливість щиро посміхатися і в будь-якій місцевості знаходити собаку. У сім’ї є семирічний стаффордширський тер’єр Пейтон, котрого подарували мамі на день народження.
«У нас приязний собака, і попри його, як кажуть в народі, злу та агресивну породу, він у дворі без намордника грається з дітьми. І під час воєнних дій, на якому напрямку ми б не були, Назар завжди знаходив собаку, брав до себе та годував — так, як у дитинстві».
На війні люди візуально, ментально та фізично дорослішають швидше. Назар не був винятком. На свої 19-20 років дуже сильно помужнів, виріс та навчився брати відповідальність на себе, працювати над помилками. Будь-яку роботу виконував, тому перевіряти її не потрібно було. Ніколи не підводив командування, а навпаки — показував приклад, доводячи справу до кінця. На бойовому завданні важливим фактором є моральний стан бійців і атмосфера в колективі. Ситуація може бути важкою, але якщо в колективі є вогник, тепло та братерство, то не так це страшно проживати, ділиться Станіслав Гаврилець.
«Назар — та людина, на котру можна було покластися. Крім того, він вмів підбадьорити. Якщо ти просуваєшся в траншеї під обстрілами, він тебе сто разів перепитає, чи все добре, воду дасть, і завжди, як кажуть у військовій справі, буде тримати свій сектор. Коли бачив, що товаришу важко нести сумку, а при цьому мав свою, все одно допомагав. Завдяки своїм фізичним кондиціям міг реально підтримати. Проявляв сміливість, адже попри страх виконував те, що потрібно».
«Назар мав всі шанси добре реалізуватись після війни»
Старший брат ділиться, що йому хотілось би перейняти у молодшого.
«Прагнення до мети, жорсткість у роботі, яка була викувана у спортзалах, та трохи більше простоти. Він був без понтів, шанував друзів, а ті у відповідь — цінували його. Дивився комплексно на все та в цивільному світі добре орієнтувався. Він знав, як з ким налагодити зв'язок. Свої спортивні бої передивлявся не для особистого любування, а щоб врахувати помилки й більше їх не повторювати. Пізніше як військовий слухав зауваження та робив висновки».
Серед мрій Назара, як згадує брат, було завершення війни перемогою та життєва реалізація. Його дуже зачіпала несправедливість, зокрема, корупція. Хотів придбати машину, мав ідеї підприємництва. Підтримував стосунки з дівчиною, яку по-справжньому любив.
Військовий колектив, у якому перебували брати Гаврильці, досі пам’ять про кожного полеглого свого побратима. За словами співрозмовника, це один суцільний організм, адже пліч-о-пліч виконували бойові завдання.
«Дні народження та смерті нас тепер об’єднують — зазвичай, на могилах. Коли навіть проїздом буваємо в населених пунктах хлопців, стараємося повернути на цвинтар та до рідних. Наприклад, у листопаді 2023 року загинув командир, в якого залишилась дружина та маленький син. Ми відповідальність за них беремо на себе, бо його рідні також стали частинкою нашої сім’ї. Дзвонимо, підтримуємо, допомагаємо, у відпустці відвідуємо. Меседж до суспільства — банально пам’ятати Героїв, бо не у всій Україні розуміють, що йде війна. Меседж до батьків — правильно виховувати дітей. Недавно був у Полтаві, виходжу з підземного переходу і хлопець 15-16 років на гітарі грає російську пісню. Зробив йому культурно зауваження. Такими вчинками суспільство знецінює та робить неприємно військовим, котрі докладають колосальних зусиль, щоб зупинити ворога. Таку поведінку потрібно було б карати, як на моральному, так і законодавчому рівні, бо це не поодинокі випадки».
Щодо полеглих захисників, то на освітніх, культурних, спортивних закладах, де вони вчилися, вулицях, на яких проживали, мали б бути спогади, вважає Станіслав Гаврилець. Тренер, в якого Гаврильці займалися кросфітом, зробив куточок у спортзалі: у рамки поставив видрукувані фотографії загиблих спортсменів-бійців. Тепер хлопці навіки «тренуються» тут.
«Назар снився побратимам, казав, що все в нього добре. Колись присниться і мені — просто я не перший в списку», — з усмішкою констатує брат.
Нагадаємо, 21-річний калушанин Назарій Гаврилець з позивним «Марат» загинув 12 вересня 2024 року в Курській області. Воїн за час повномасштабної війни, на яку зі старшим братом пішли добровольцями, захищав Київщину, Донеччину, Запоріжжя та Сумщину. Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України». 26 вересня з чемпіоном України з боксу і з єдиноборств прощалися в Калуші.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
