Ольга Бойчук біля банера із зображенням загиблого брата Про волонтерську діяльність, втрату брата, службу чоловіка та свої мрії поділилась у розмові з «Вікнами».
«Я хотіла йти воювати, але пошкодували нерви своїх стареньких батьків та сина»
«Виховувала сина, писала вірші, випустила збірку, презентація якої була за тиждень до повномасштабної війни. Працювала у магазині на площі Героїв і часто повз проходили воїни, з кожним знайомилася та розмовляла. Таке спілкування мене надихало, цих людей хотілось підтримувати, співпрацювати та допомагати, відчувалися їхній біль та туга».
37-річна Оля Бойко не вважає себе особливою волонтеркою — каже, що і так мучить совість, що не допомагала з 2014 року. Розповідає, як 24 лютого 2022 року, йдучи на роботу, побачила величезні черги на заправках і думала, що робити. Тоді кожен зробив вибір: хтось вирішив тікати, інші — перечекати. У неї — маленька дитина та хворі батьки, але попри це прийняла рішення — допомогти Україні. Поїхала на базу, там була велика черга людей за продуктами. Також набрала гречки, макаронів і в голові перебирала варіанти, куди їх нести.
«Я прийшла у свій рідний Собор Святих Землі Української ПЦУ. І там вже було кілька людей з пакетами. Ми вирішили організовуватись. Таким чином отець Федір Мороз направив мене у волонтерство. В той вечір я поїхала у Коломию в штаб 10 гірсько-штурмової бригади — відвезла перший бус волонтерської допомоги. Зі мною пізніше приходив син та чоловік. Дитина зранку до вечора пакувала ящики, їздила збирати допомогу. Не вважаю, що робила щось дуже суттєве, адже в місті багато тих, хто був небайдужий».
Бог та війна звели з хорошими людьми: Яна Калинич, Микола Чижик, Ліля Микитин, Оленкою Лазоришин, Оленою Соловій — і це не увесь список.
За два роки близько 15 разів Оля Бойко їздила на фронт. Найперше, в березні 2022 року, відвідала у Дніпрі третій добровольчий батальйон, зокрема Ірину Андрусів з Калуша, позивний «Діля». Каже, що емоційно, цікаво та ефектно зустріти своїх людей на іншій території — вони стають ще ріднішими. За цей період возила: дрони, медикаменти, бронежилети, турнікети, а останній раз — засіб радіоелектронної боротьби (РЕБ). Тепер вони з колегами економлять паливний ресурс і стараються доставляти більше техніки, яка вражатиме ворога. Потреби помінялись: якщо колись потрібні були харчі, медикаменти, то тепер гроші можна витратити якісніше — на дрони та скиди. Познайомилась з волонтеркою з Броварів Тетяною Сірик з команди «Вартові мрії» і зараз примкнула до її лав. Раз у два тижні вони їздять на Схід з доставленням для 30-40 бригад.
За словами Ольги, волонтери ніколи не їздять на «нуль» в окопи, проте і в дорозі може спіткати біда, але про такі випадки мовчить, щоб не тривожити зайвий раз рідних. Натомість пригадує приємні миті на фронті.
«Коли були з 63 бригадою на лівому боці Херсонщини, а ворог — на правій, тоді, співаючи «Ой, у лузі червона калина», під нічні звуки вибухів по черзі хлопцям чистила автомати».
Навчилася цього ще до 2022 року, коли разом із другом Сергієм Демчуком (бійцем «десятки», членом УНА/УНСО. — Авт.) була на тренуванні. Пізніше рік ходила в добровольче формування, поки його не розформували. Пригадує теплі різдвяні спогади 2023 року, коли колядували у захисників та познайомилась з покійним Миколою Коневичем (поховали Героя 1 листопада 2024. — Авт.).
«Коли втратила брата і відправила воювати чоловіка — війна стала, — ще ближчою»
«Я завжди отця Федора просила взяти з собою на передову, бо відчувалося, що роблю недостатньо. Хотілось підтримати військових і помогти там. А він казав: «Олю, ви така маленька, що ви там будете робити»? Він мене жалів. А я знайшла Василя Кравця і почала їздити з ним. Через рік познайомилась з Миколою Чижиком, до тепер відвідуємо хлопців час від часу разом. Була в Донецькій області, біля Вугледару — Новоукраїнка, Херсонський напрямок, Слов’янськ, Краматорськ, Миколаївка, Лиман, Нью-Йорк, Торецьк».
Майже три місяці тому в Олі Бойко сталася величезна трагедія — калушанка втратила рідного брата, котрий був на вісім років старшим. Після мобілізації та навчанні на полігоні його відправили на Донеччину.
«Коли я поїхала на Лиман, то відвідала свого брата Богдана Федоріва. Коли ми обнялися, я відчула, що ці обійми останні, що має статись щось страшне — тоді на мене нахлинули сльози. Приїхавши додому, почала ксерити його документи, адже він був обмежено придатним і відправляти командиру. Проте так витягнути його звідти не змогла… Через два тижні Богдана привезли на щиті: він загинув під час вуличних боїв у Нью-Йорку. Дякую Богу і побратимам, що змогли винести його тіло, бо зараз та територія не українська. Тепер ще більше розумію, що відчувають сім’ї та близькі тих воїнів, яких я відвідувала. Війна стала ще ближчою… Брат був дуже добрим, спокійним, врівноваженим. Любив котиків, собачок, вірив у Бога, щонеділі ходив до храму, нікого не ображав та нікому не відмовив у допомозі».
Брат з сестрою були кардинально різними. Вона — емоційніша та рухлива, він — спокійніший, але при цьому дуже працьовитий: у батьківському домі в Копанках прикладався до кожного куточка. Оля в дитинстві — хуліганка, а Богдан постійно «віддувався» за двох.
«Пригадую, коли нас поставили в кут у різні боки, я виколупала у стіні дірку невеличку і йому показувала язик. Богдан кинув в мене капцем, а мама в той момент побачила і йому більше дісталося. Також, коли мені було років шість, я вперше і востаннє покурила. Тоді застукала брата за сигаретами, а щоб не «здати», запропонувала поділитися. Ми вдвох скурили пачку «Прими» без фільтра. Мамі сказала, що «пригощав» сусід Василь. Богдан часто катав мене на санках. Його дуже любив мій син Олексійко. Сподіваюсь, що в майбутньому я присвячу своєму брату окрему збірку віршів. Зараз поки що те, що пишу, не викладаю в соціальні мережі, а тільки на папір».
Чоловік Андрій Калин служить оператором РЕБ 48 інженерної бригади. Перед тим, як стати до лав ЗСУ, разом зі своїм шефом Ігорем Осадчуком «закривали» збори захисників. Потім на 3D-принтері виготовляли скиди. Коли Ольга поїхала до брата, то чоловік дорогою на роботу зустрів представників ТЦК і їй телефоном повідомив, що проходить лікарську комісію. Дорогою додому повертала у Кам’янець-Подільський, у військову частину до чоловіка.
12-річний син Олі за цей час дуже змужнів та посів місце чоловіка в домі.
«Зараз бачу свою потребу в Калуші, в допомозі пораненим бійцям»
Зараз Оля Бойко вже менше їздить на фронт, адже береже здоров’я своїх батьків та весь вільний від роботи та допомоги час старається якісно проводити з сином: за розмовами з чаєм, настільними іграми та веселими пригодами.
«Нещодавно познайомилась з чудовою людиною, пораненим військовим з нашого 79 батальйону Ігорем Козаком та його друзями. Побувала в нього в лікарні, де побачила, які саме потреби мають хлопці. Ми сформували ініціативну групу, хочемо створити у стінах Калуської ЦРЛ волонтерський простір воїна, щоб вони мали можливість відволіктись, поспілкуватись з юристом, адже бійці лікуються з різних областей і не в змозі розв'язати свої проблеми. Потрібно організовувати для них масові заходи, наприклад, шашки, стрільбу з лука, читання віршів, спокійну музику під гітару. Вони починають депресувати, не маючи можливості перемикатись на інші теми, адже діляться між собою тільки досвідом війни — створюючи негативний мікроклімат. Один розказує про свого побратима, якого розірвало, інший — про того, котрого не могли винести, ще хтось — про неправомірні дії командира. І таким чином переносять цей негатив один на одного».
З такого стану, вважає Ольга та її колеги-однодумці, поранених військових треба витягувати. Адміністрація лікарні уже виділила невелику кімнату, де зроблять ремонт. Паралельно працюють над полегшенням пересування плитами перед лікарнею, адже там незручні спуски й підйоми. Міська влада запевнила у допомозі.
Жінка, крім роботи у пекарні, домашніх справ, виховання сина, чекання чоловіка, провідування батьків та військових, є акторкою Калуського муніципального народного театру «Легенда». Під час останнього виступу назбирали 4 тисячі гривень, які доклала до свого збору на дрон для побратимів брата.
«Репетиції в театрі дають стимул, наснагу, витягують з депресії, виводять емоції на зовні — і на якийсь час стає легше. Коли ти на сцені бачиш, що струни твоєї душі зачіпають чиюсь душу, воно відбивається сторицею. Чим більше рухаємося, тим більше живемо, менше завантажуємося у негативні думки й таким чином боремось з депресією. Спочатку я дуже сильно хотіла йти на війну, була до цього морально готова, але мама плакала, син відговорював, а чоловіку навіть не казала. Він не дуже радий був, як я їздила на передову, втім, зараз бачить це з іншого боку. Тепер я за ним скучаю та чекаю. З цивільного життя війна виглядає набагато страшніше, на фронті — ти серед своїх, навіть, як летить щось, тебе захищає Божа «парасолька». Після особистої втрати вже плакати не можу — це штопорний стан репресивності. На людях я — весела, життєрадісна і комунікабельна, але штопор всередині нікуди не дівся. За кожного воїна болить серце».
«Особисті мрії приземлені, щодо ворога — глобальні»
Співрозмовниця хоче, щоб ворог отримав те, що зробив для наших жінок, дітей, побратимів. За словами Олі, ця нація повинна пропасти з лиця землі.
«Вони ніколи не будуть спокійно жити й милуватися життям, нікому не заважаючи. Натомість завжди будуть шкідником у глобальному розумінні суспільства. Певною мірою це через заздрість, що вони не можуть жити так, як ми. Українці: творчі, духовні, душевні, інтелектуальні, на рівень вищі від них. З Богом, із землі, душі, колоритної культури черпаємо енергію, а вони просто загарбники, корті, крім вбивства, нічого не вміють у цьому житті. Біля Києва, в селах, вороги спеціально, де на воротах чи будинках писало «Діти!», ще більше стріляли. Мрію про те, щоб світове суспільство втратило негативні риси, й все те горе, що нагнітає, пропало безвісти. Щоб люди нарешті стали добрими, чуйними, щасливими, позитивними, кожен міг реалізуватися себе, бути щасливим у реалізації своїх дітей. В очах кожної людини — світив вогник щастя, в душі — радості та всі жили з Богом. Для себе особисто хотіла б, щоб ми четверо (у чоловіка ще є син. — Авт.) поїхали на море в Крим. Більше часу проводити з батьками, відвезти їх в гори. Мрію про елементарне людське щастя».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
