Тільки 1942 року від "колгоспного" голоду померли 19 калушан

Восени 1940 року по всьому Прикарпатті радянські окупанти забрали в людей землю до колгоспів та не дали її засіяти, хоч і в колгоспах не засівали. Окупанти готувались до нападу на Німеччину та розраховували харчі для себе захопити наступного року в Європі, а харчування галичан не входило в їхні плани. Нинішні захисники організаторів голодоморів називають причинами спростовані вигадки про "неврожаї" чи про "перегини колективізації", хоча колгоспи не були причиною голодоморів, а знаряддями для їх проведення. Тому після приходу німців у 1941 році не було що збирати з полів, і не було харчів, через що німці в тому році не збирали податків.

Якимсь чином люди частково засівали поля і садили городи. Ще в 1941 році їли якісь рештки запасів з попередніх років, які в 1942 році вичерпались. Почався голод 1942 року — так званий «голод за німців» Але ж він був організований радянською владою, тому цей голод 1942 року я називаю колгоспним.

Три роки тому газета "Вікна" опублікувала мою статтю про наслідки того голоду в Боднарові, але такою ж була картина по всій області. Тільки «на Поділлі за Дністром» (у Тернопільській області. — Авт.) були харчі, бо там обласне керівництво не кинулось у 1940 році ретельно організовувати колгоспи. Тому там люди засіяли поля і в 1941 році зібрали урожай та мали харчі. Тож прикарпатці брали якесь наявне майно і йшли чи їхали «на Поділля» вимінювати на харчі, які приносили чи привозили додому. Хто не мав уже ніякого майна, ті йшли на Поділля найматися на роботу за харчі.

Картину наслідків того «колгоспного голоду» в Калуші ілюструє метрична книга смертей №12 церкви Архистратига Михайла міста Калуш.

Ця книга зберігається в Державному архіві Івано-Франківської області та містить інформацію про смерті та їх причини за 1901-1944 роки. Тільки в 1942 році зафіксовані смерті від голоду, і така причина смерті вказана для 19 померлих:

У міжвоєнний період між Першою і Другою світовими війнами з 1921 по 1941 рік у книзі померлих церкви зафіксовано 1140 смертей (зокрема, в 1938 році — 34, 1939 — 43, 1940 — 36, 1941 — 49. — Авт.), а в середньому складає 54 померлі на рік. Ті роки охоплюють і епідемії, і роки без епідемій, тобто подають усереднену цифру. А в 1942 році зафіксовано 83 смерті, і сплеск смертності не покривається додаванням 19 зафіксованих померлих від голоду до середньостатистичного рівня. Очевидно, що жертви голоду записані й під іншими причинами смерті. Проте будь-яка цифра не є повною, бо багато людей пішли за харчами чи на заробітки й не повернулися, тобто невідомо, чи вони не померли від голоду по дорозі.

Не беручи до уваги записи з причиною смерті від старості, впадає в вічі аномальне зростання смертей від інфекційних захворювань, адже ослаблений голодом організм не здатний їм протистояти. А у старших людей голодні набряки могли сприйматися за набряки внаслідок серцевої недостатності, через що неправильно вказувалась причина смерті. Причиною смерті виснажених недоїданням дітей переважно оформляли смерть від анемії, і їх кількість у 1942 році також аномальна. Ослаблений дитячий організм теж був неспроможний протистояти інфекційним захворюванням і спричинені голодом їх смерті записані під іншою причиною.

Перелічені померлі не вичерпують число жертв голоду. Не збереглися метричні книги за 1942 рік Загір'я, Хотіня і Підгірок. Немає книги за цей час калуського костелу, а римо-католики складали до третини населення Калуша. Немає також даних і з синагог, а євреїв була в місті третина всіх жителів, тож усі їх смерті від голоду ввійшли в загальне число жертв голокосту без уточнень.

Порівнюючи смертність від голоду в Калуші зі смертністю в Боднарові впадає у вічі менший масштаб. Причиною цього було забезпечення німецькою адміністрацією продуктами робітників і службовців Калуша за продовольчими картками. Свідчення про це збереглися у матеріалах радянської кримінальної справи проти Степана Микули. Євреї йшли працювати на орендовану ним деревообробну фабрику, "щоб врятувати своє життя від голоду і переслідувань німців" (а. 48), «працювало до 40 робітників, більшість із них євреї» (а. 55). Зі свідчень Дмитра Івановича Сімківа:

«Євреям з фабрики не дозволяли виходити в місто і продовольчих карточок не давали, а нам — українцям іноді на хлібні карточки видавали муку і ділили на фабриці. В таких випадках до мене підходив Микула і просив не брати муки, щоб віддати це євреям. На прохання Микули я ніколи не брав муки й вона діставалась євреям» (а. 132).

Тож голод охопив дві соціальні групи міста: землеробів (за реєстром 1939 року, з 1865 домовласників 385 були рільниками й вони становили 20,6%. — Авт.) і родини самозайнятих чи без певного фаху осіб (за реєстром 1939 року, серед домовласників їх було 877 і вони становили 47%. — Авт.).

В ситуації голоду дуже доречним стало залучення німцями людей на роботу в Німеччині. Хоч якими небажаними були далекий край і зверхнє ставлення німців, але голодна смерть була набагато страшнішою. Попри всю її важкість, робота в Німеччині врятувала життя багатьом калушанам. Крім того, кожен, хто виїхав, фактично залишав якусь частку харчів на споживання тим, хто залишився, збільшуючи шанси на виживання.

Помирали однокласники, подружки й сусіди

Пережити радянський голод довелось і моїй мамі, але в інші роки й в іншому місці. Моя мама народилась у 1938 році в українському селі Святкова Велика Горлицького повіту на Лемківщині. Історію про вивезення українців у 1945 році з Лемківщини треба розповідати окремо, тож унаслідок вивезення сім'я моєї мами опинилась у серпні того року на Харківщині в селищі Лиман Зміївського району. Сім'я була багатодітною і під час вивезення просто у вагоні бабуся народила четверту дитину. Попри розповіді радянських агітаторів перед переселенням про колгоспний рай у Радянському Союзі, переселенці побачили гнітючу картину нужди та безпросвітності.

Сім'ї надали порожню хатину, власники якої, найімовірніше, померли від голоду. Сім'я привезла з собою з Лемківщини двох коней, дві корови та дещо з речей — що помістилося на возі під час вивезення. Оскільки везли у вагоні майже місяць, то дорогою всі взяті з дому харчі з'їли. У Святковій Великій залишилися запаси зерна, картоплі, овочів, вівці, свині, кури, гуси, качки та велике господарство з новими будівлями, меблями, речами, реманентом, лісом і полями з незібраним урожаєм. Тому живились молоком від двох корів, якого не вистачало на прохарчування великої родини.

Сільрада вимагала від голови родини йти працювати в колгосп, хоча там за працю нічого не платили, все зерно зібране вивозили, а колгоспникам тільки записували трудодні. Тож дідусь Андрій домовились у сусідньому селі щось будувати, бо були вправним столяром, оскільки мали золоті руки, якими й збудували своє господарство на Лемківщині. Заодно для поїздок у сусіднє село придалася пара коней. Правда, і за цю роботу платня була незначною. Але таким чином дідо уникали потрапляння в колгоспне кріпацтво, бо зрозуміли необхідність втечі звідти заради виживання. Тим часом голова сільради вимагав віддати на заміну за надану хатину документ на залишену на Лемківщині хату, але дідо відговорювались імовірним планом переселення до сусіднього села.

Тим часом настало 1 вересня 1945 року і моя мама пішла до першого класу. Оскільки дідо ще на Лемківщині навчили мою маму читати та писати не тільки українською, але й польською, чеською, словацькою і церковнослов'янською мовами, мамі в першому класі не було що робити, тому її на другий день перевели одразу до другого класу, в якому навчалася старша сестра Аня. Збереглося фото їхнього класу з учителем. Однак не навчання насамперед врізалося в пам'ять матері, а наростання виснаження від голоду однокласників. Ситуація і для маминої родини була б абсолютно безнадійною, якби раптом не стали повертати зерно, витрачене на засів полів з незібраним урожаєм на Лемківщині. Нарахували кілька центнерів зерна, яке видавали порціями. Тому дідо з каменя витесали круг і виготовили жорна — для перемелювання зерна. Це рятувало від голоду, але сіяло неприязнь до переселенців серед місцевих.

«Ви наш хліб їсте», — казали голодні колгоспники.

Їхня смерть від голоду стала буденним явищем навіть у школі чи на вулиці. Помирали однокласники, подружки та сусіди по вулиці.

На фотографії маминого класу мама (друга у верхньому ряді. — Авт.) називає вчителя Леоніда Андрійовича, перелічує імена однокласників, серед померлих виділяє подружку Христю, з якою сиділа за одною партою (поруч на фото. — Авт.).

За два роки перебування в Лимані родині видали все компенсоване зерно і їжі не було зовсім. Постала загроза голодної смерті. Дідусь із бабусею списалися поштою з родичами, яких вивезли в Донецьку область, але через голод ті виїхали в Калуш. За дозволом на переїзд дідусь звернулись у сільраду. Голова сільради забороняв виїжджати, але після отримання хабаря доларами та родинним золотом порадив утікати вночі. Заплатили й директору школи — за надання воза для перевезення двох скринь з одягом, також йому залишили й пару коней. Залишили й корову.

Виїхали вночі на найближчу залізничну станцію за 30 кілометрів — до Калуша добирались поїздами. У сусідньому з Лиманом селі Шелудьківка залишився мамин дідусь Іван, який помер від голоду, а мамина бабуся Текля після смерті чоловіка також втекла в Калуш і тут померла в 1973 році. Той «Голодомор в Україні 1946-1947 років» забрав понад 1 мільйон осіб. Внаслідок дій комуністичною влади таким чином винищувались українці, натомість заселяли привезеними з московії. Також проводилися заходи задля денаціоналізації й асиміляції українців.

Від голоду в УСРР могли загинути понад 10 мільйонів людей

Щодо дати поминання жертв голодоморів, то щорічний національний пам'ятний день в Україні прив'язаний до четвертої суботи листопада. Така «плаваюча» і неточна дата породжує і розмитість реакції українців, і гальмування міжнародного визнання голодомору геноцидом. Саме така невизначеність дати запроваджена в 1998 році тодішнім президентом Леонідом Кучмою, і спричинялась вона його розмитістю національної свідомості й гідності.

Зрозуміло, що керівниками СРСР приховувались і факт Голодомору, і всі рішення щодо його організації, приховує їх і сучасна влада в росії. Хоча під час так званої "перебудови" у москві випадково оприлюднили один з документів, і то — дуже показовий. Цей документ називається «Постанова 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області» (Постановление 14 декабря 1932 г. ЦК ВКП(б) и СНК СССР «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области»). Хоча в документі згадуються, крім УСРР, ще Західна область (це переважно територія сучасних Смоленської та Брянської областей росії. — Авт.) і Північно-Кавказький край (переважно Кубань, інакше Малиновий клин. — Авт.). Але саме ці згадки, вочевидь, відвернули увагу радянського цензора і спричинили зняття грифу «таємно» й оприлюднення цього документу. Але показовим у цьому документі є засвідчення єдності заходів фізичного знищення українців голодом і концтаборами та культурного їх винищення насадженням російської мови. Саме таке поєднання в документі викриває антиукраїнську спрямованість дій керівництва СРСР.

Хоча цей документ і не є головним у проведенні злочину, але викривальний зміст дає підставу обрати його дату символом Голодомору й антиукраїнських репресій. Визначення поминальної дати підтримала Парламентська Асамблея Ради Європи пунктом 17 резолюції 1726 від 28.04.2010 року. Тобто, назрілим і давно перезрілим є питання визначення конкретного дня поминання, і для нього ідеальною датою є 14 грудня, з оголошенням причини прив'язування дати — документальне підтвердження Постановою 14 грудня 1932 року єдності проведення Голодомору і нищення українців УСРР та на інших етнічних українських територіях. Умовно кажучи: фарисеям, які заперечують метою Голодомору геноцид українців, — прибити цвяхом на чоло цю постанову. Але національної свідомості та здатності прогнозувати майбутнє бракувало не тільки Кучмі, бракує цих рис і його наступникам.

Також Постанова 14 грудня 1932 року нагадує про жертви на українських етнічних землях поза УСРР. Цікаво, що загальну кількість жертв українців на привласнених росією українських етнічних землях (на Кубані — Малиновий Клин, в тогочасній Центрально-Чорноземній області РРФСР — Східна Слобожанщина, на Поволжі — Жовтий Клин, у південному Сибіру та північному Казахстані — Сірий Клин. — Авт.) російська пропаганда вирішила приписувати до російських жертв і оголосила їх найбільшими серед країн колишнього СРСР. Тому вживає всіх заходів задля недопущення визнання справжньої кількості загиблих в УСРР та задля зупинення на визначеній у 2010 році цифрі 3 мільйони 941 тисяча осіб. Попри приховування окупантами факту Голодомору 1932—1933 років і всіх документів щодо нього, науковцям аналітично вдається знаходити нові дані щодо справжньої кількості жертв. Наприклад, Володимир Сергійчук, за даними радянської статистики учнів шкіл, встановив зникнення ще 4.168.224 дітей, 1919-1933 років народження — понад вказаних серед померлих.

Врахування всіх даних на цей час вказують на загибель на території УСРР понад 10 мільйонів і підтверджують інформацію тогочасної німецької розвідки. Характерно, що до російської дезінформаційної кампанії щодо приховування дійсної кількості жертв зараз долучений ряд посадовців України. Через неспроможність спростувати факти, вони науковій аргументації протиставляють виливання негативних емоцій за принципом: "Я — начальник, а всі решта — дурні". Єдиним логічним поясненням їхнім діям є можлива матеріальна зацікавленість від російської сторони та заробляння на зневаженні жертв окупаційного московського режиму. Тому чесним українцям необхідно вказати тим посадовцям на двері та вимагати від влади нарешті визначити ДАТУ поминання. А також у поточну суботу помолитися за померлими жертвами голодоморів.

P. S. Автору не вдалося на старому міському цвинтарі знайти могили тих 19 жителів Калуша, які офіційно померли від «колгоспного голоду». Ймовірно, на їхніх могилах немає написів або ж написи стерті часом.

Олег ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, краєзнавець