Тарас був стриманий в емоціях, але останнім часом більше показував свою любов та турботу У цей день своїми спогадами з «Вікнами» поділилася вдома загиблого Героя Ірина Артемович.
Знайомство було випадкове, але отримала хороші враження
Дванадцять років тому дівчина після навчання їхала до Польщі на заробітки. На вокзалі у Калуші її проводжала мама, котра і попросила компанію хлопців, які стояли поруч, допомогти доньці у Варшаві, адже Ірина їхала з пересадками під німецький кордон.
«До Польщі їхав тільки Тарас. І, як виявилось пізніше, також поїздом у моєму напрямку. Спочатку він в автобусі попросив ручку, коли його пересадили навпроти мене — я увесь час відчувала його погляд. На кордоні почула його польську і зрозуміла, що проситиму купити мені квитки. Тарас купив нам на один рейс, хоч мій потяг йшов швидше. Ми чотири години пробули разом на вокзалі. Пам’ятаю його доброту, коли він витягнув жменю злотих і запропонував мені за них скористатись вбиральнею».
Коли вийшла з потяга швидше, потрібно було купити ще один квиток, тому попросила його номер телефону, щоб він пояснив касирці. Після цього Тарас впродовж пів року телефонував Ірині: вони могли говорити годинами. Повернувшись із заробітків, приїхав у Голинь із квітами та уже більше не хотів розлучатися. Так до року пара одружилася.
«Коли була вагітною, то дуже хвилювалася щодо життя утрьох та як справлятимусь з дитиною. Проте чоловік у всьому підтримував, завжди допомагав. У мене була кесарева операція, тому сина він перший переодягав, а вперше купали разом. Вдома підготував мені сюрприз — напис «Дякую за синочка». Останнім часом ми дуже хотіли другої дитини. Тарас завжди говорив, що це буде маленька Веронічка, адже мою племінницю так звати. Коли брат приходив у гості, Тарас дуже нею любувався. Я співчуваю дружинам Героїв, у котрих не було дітей. Завдяки Артемчику у мене є частина чоловіка. В окопах Тарас був сам, а біля мене його половинка — син».
«Можливо, ми були не ідеальною сім’єю, але любили один одного»
«Я полюбила Тараса за доброту та щирість. Він ніколи нічого мені не шкодував. А за останніх два роки намагався надолужити матеріальне. Задаровував мене квітами — букети були по 50 троянд. І не обов’язково мав бути привід. Завжди казав, що колись не було грошей, щоб робити дорогі подарунки, а зараз — хоч трохи може здійснити задумане».
В останній відпустці купив для сина ноутбук та телефон. Також завжди привозив йому шеврони, бо знав, що той колекціонує. Спортом особисто не захоплювався, але синове бажання до футболу всіляко підтримував: купив форму, контролював його тренування телефоном, а коли приїжджав, то ходив з ним на штучний майданчик біля школи.
«Я тим часом готувала їм на кухні смаколики. Тарас дуже любив пельмені, тушкованого кролика (завжди у відпустці їздили до мого брата смакувати), польський журек та чебуреки. А сам готував смачний червоний борщ — навіть в мене такий не виходив. Також старався, щоб ми попробували щось нове: пам’ятаю, як привіз живих раків».
Артем з татом був «не розлий вода», коли той приїжджав у відпустку. Навіть, як чоловік їхав до рідних у Підмихайля, то завжди сина брав із собою. А мамі привозили квіти, бо сумувала без них. Два тижні відпустки, каже Ірина, проходили дуже швидко. Сама чотири рази відвідувала свого бійця у війську: з Польщі їздила на полігон на Львівщину, привезла військову сумку та смаколики для побратимів, ще двічі — на Донбас.
«Я хотіла воювати з ним, але хтось мав залишатися з Артемом»
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Ірина з сином поїхали до мами за кордон. Там син пішов у школу, а вона — на роботу. В червні 2022 року чоловік повідомив про свій намір воювати. Дружина просила, переконувала почекати, коли вона приїде в серпні й підуть обоє.
«А з дитиною хто залишиться? Пізніше казав, що і так ми не зможемо разом служити, адже у них уже є випадок, коли подружжя «розкидане» по різних батальйонах. «Я не йду вмирати, а захищати вас. Я обов’язково повернусь з перемогою. Чекати, щоб мене зловили десь на вулиці більше немає сенсу», — повторював мені неодноразово».
«У мене немає жодного дня, щоб я не плакала»
Ірина Артемович досі не знає, як точно загинув її чоловік: чи від вибухової хвилі, чи від зупинки серця. Триває розслідування, а жінка не може оговтатись від реальності. Того вечора чоловік не вийшов на зв'язок і вона уже не могла заснути. А перед ранком він приснився їй у чорно-білих кольорах в окопі. Прокинулась — знову тиша, тому почала писати командиру та побратиму, котрий точно щось мав знати, але промовчав. Командир спочатку мовчав, а потім сказав страшну правду.
«Я мало що пам’ятаю з тих днів. Після розмови вибігла на вулицю, щоб син не бачив. Але, як виявилося, мій крик та биття голови об землю помітив не тільки він. Ми тиждень чекали, коли привезуть тіло. Тоді також дзвонила до військових в істериці, що у нього нога здерта в кров, то як він просто помер? Коли його чекали, також снився, що лежить на ліжку поруч. А я знаю, що у морзі й кажу: «Зараз розморозишся та все буде гаразд».
Коли мали відкривати у рідному селі Тараса Артемовича — Підмихайля — Меморіальний комплекс загиблим захисникам, то дружина боялась проспати. Тоді їй снилось, що Тарас вмикає світло. А після відкриття — прийшов у сні усміхненим.
Син часто запитує, чи тато все бачить та чує, а ще — вдягає його військову форму та хоче йти воювати. Натомість вдова сподівається: війна зупиниться, бо її серце і так розірване. Ірина була готова мобілізуватися, але розуміє: тільки вона може підняти та виховати сина.
Могила чоловіка — за 15 кілометрів від дому. Тому дуже вдячна голинянам, що у Меморіалі слави загиблим є портрет і її Героя. Тут може в будь-який час помолитись та засвітити свічку.
«Тепер я знаю, як болить душа»
«Я не знаю, як я існую на цьому світі. Зв'язок з чоловіком, який нагадував рідних брата та сестру, ніде не дівся досі. Я зранку вставала пізніше за нього, як ішла на роботу, а на столі уже чекала тепла кава: він завжди робив її для двох. Пригадую, коли привезли малого з пологового, Тарас зробив мені каву, але не було молока, то він майже всю пачку згущеного налив. Напій був дуже смачний, але наступного дня у сина з’явилась алергія».
Про війну дружині розповідав мало. Навіть, у телефоні чула свист куль — запевняв, що все спокійно. Коли не було зв’язку, як майже тиждень у Соледарі, або ж в окопах губив телефон — старався через інших бійців повідомити, що все гаразд. Ірина могла частково побачила титанічну працю наших військових, багатометрові окопи, важку амуніцію, яку і на собі приміряла.
«Тарас казав, що більше ніколи вдома не копатиме. У нього був побратим, котрого називали «Сам собі режисер», бо постійно все знімав. Тепер завдяки йому маю більше спогадів про чоловіка. Шкодую, що ми мало фіксували свої життєві події, зокрема, останні зустрічі. Взагалі ми так мало прожили та провели часу разом. То він, то я їздили на заробітки. Чоловік ремонти робив своїми руками, викопав всю каналізацію та збудував гараж. Тільки купити авто не встиг. Якраз мав приїхати й складати іспит на водійські права і купити мені (я навіть того не знала) і собі машину. Також після перемоги всі разом мріяли поїхати на море. І народити другу дитину. Останнє ми уже не хотіли відкласти, але не встигли».
Побратими, за словами співрозмовниці, також згадують Тараса з теплотою. Він був готовий замінити при потребі й завжди допомогти. Якось виліз на 30-метрову трубу, бо не всі наважувались, і тоді почався обстріл з «Граду».
«В нього не було позивного, але інколи хлопці називали його Горний, тобто, той, що з гір. Тарас, як ішов на позицію — жартував: «Москаль, ану тихо — Бандера виходить».
«Квіти понесу йому, а ще чорні кульки та димові шашки…»
Ірина завжди залишала собі одну з його футболок, щоб відчувати запах. Зараз речі у його військовому рюкзаку не пере, а час від часу перебирає. Щовечора, коли син засинає, гортає телефон із фото, відео і дає волю емоціям.
«Називав мене: моя найдорожча, по батькові, або моя кохана дружина. Він був стриманий в емоціях, але останнім часом більше показував свою любов та турботу. Останні відпустки були максимально сімейними. Турботливий, ніжний, щедрий. Завжди заспокоював та підтримував. Позитивно налаштований, навіть на війні, казав, що його кулі не беруть».
Після загибелі чоловіка Ірина не хотіла вставати з ліжка, але син її змушував. З трьох його друзів-військових, з сім’ями яких мали святкувати Перемогу, залишився живим тільки один. Тепер вдів об’єднує спільне горе.
«Минулого року я купила торт і Тарас задував свічки, бо того дня уже повертався в окопи. Цьогоріч планувала з сюрпризом поїхати до нього на фронт. Тепер ми з сином поїдемо на цвинтар у Підмихайля. Принесемо димові шашки, чорні кульки та квіти…»
Як раніше писали «Вікна», Тарас Артемович пішов добровольцем 19 липня 2022 року. Служив в 17 окремій танковій Криворізькій бригаді імені Костянтина Пестушка. Був старшим солдатом, радіотелефоністом відділення управління штабу дивізіону взводу управління командира самохідного артилерійського дивізіону. Загинув 17 вересня 2024 року на Харківському напрямку. Нагороджений орденами: «За захист Батьківщини», «За захист України», «Відвага, мужність, честь» ІІІ ступеня, І ступеня — посмертно. Поховали Героя у рідному селі 27 вересня 2024 року.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
